Лідія Мазурчак

«Бруно»

В ту ніч вив несамовитий вітер, звільняючи вулиці від заклопотаних перехожих. Б’янка прокинулася й божевільно кричала, намагаючись вирвати темно-зелені штори своєї спальні. Вона рвалась кудись у сторону Ринку, де повільною ходою йшли іноземці та дрогобичани із факелами. Їх похід нагадував спалення відьом у місті років з триста тому. Та Б’янка була певна, що сьогодні ніхто не загине, а коли догорить останній факел, з-за рогу площі вийде втомлений Шульц.

Він повільно ітиме за процесією, а його тінь нависатиме над будинками та перехожими. Здається, Бруно хоче віднайти в них щось давно забуте і втрачене. Його манить те невідоме й незнане, сховане у чиїхось закоханих очах чи у мелодиці дрогобицького бруку. Він знає, зовсім скоро місто засне, а тоді вже поволі оживатимуть пам’ятники, а з могил будуть вставати покійники – справжні винуватці появи місцевих легенд і казок.

А ти стоїш трохи подалі від натовпу і озираєшся, неспокій тривожить твою втомлену душу. Намагаєшся вслухатися в уривки творів, які зачитують митці на кожній із локацій, але насправді не можеш вловити жодного слова. Очікування й тривога – це справжня межа між тим, що минає, і тим, що чекає тебе опісля.

Коли натовп посуне в напрямку будинку гімназії імені Владислава Ягайла, ти не підеш за ним, адже тебе раптом покличе за собою Бруно. Він візьме тебе за руку і ти відчуєш неймовірний холод його долонь. Потім ви швидко зіллєтеся в пристрасному танці. Десь в далині несамовито кричатиме захмеліла від болю Б’янка, але ви чомусь не почуєте цього. Зате все місто мов би здригатиметься від того крику й потопатиме у сльозах. Вранці дрогобичани одягатимуть гумаки та калоші, адже ще з ночі небо огорне злива, яка завершиться десь аж під обід, коли у церквах отці вже відправлять другу Службу Божу.

Але поки ти танцюватимеш з Бруно, міцно обіймаючи його за шию, а він ніжно перебиратиме твоє волосся. Ти забуватимеш про все: невзаємне кохання, цьогорічні втрати та карколомні поразки. На кілька хвилин цей чоловік запалить ліхтар у твоєму серці, і ти грітимеш свою душу. Рани загояться, аби вранці знову відкритися і боліти ще нестерпніше, аж до судом десь у горлі й сплетінні. А потім годинник проб’є північ і ви із Бруно опинитеся на місці його загибелі.

Чоловік відпустить тебе і з сумом гляне на самотнє й водночас таке рідне йому місто. Ти голосно крикнеш йому услід: “Залишся!”, а він заперечливо похитає головою й піде, не сказавши жодного слова. Ось він минає костел й наче розчиняється у повітрі. А ти все ще тут. Ти стоїш на тій самій плиті, на місці якої колись трапилося жахливе вбивство. І вже наче не Бруно, а тебе прошиває кулями німець. Наче це ти кидаєш в ту мить тихі слова прощання і йдеш, подумки обіцяючи світу колись неодмінно повернутися.

А потім все навколо тебе закрутиться і зникне, немов би марево. Ти знову йтимеш за процесією, яка вшановуватиме пам’ять великого автора “Санаторію під клепсидрою” і “Цинамонових крамниць”. Коли хода підійде до завершення, організатори подякують кожному за участь. Ти повільно посунеш в напрямку зупинки, аби повернутися у своє нафтове містечко. Коли підніматимешся до свого будинку, впіймаєш себе на думці, що дивне чорне полотно на сусідській брамі нагадує всім про скороминучість людського життя і наше постійне небажання бути самотніми. І не важливо, завтра, через рік чи у Вічності.

***

А тим часом десь у Дрогобичі божевільно кричатиме й вмиватиметься слізьми Б’янка, зриваючи з карниза темно-зелені штори.