Давид Кастакос (Роман Рілов). Василевсові слуги. Глава 6. Царі та герої

Давид Кастакос (Роман Рілов)

Василевсові слуги

Глава 6. Царі та герої

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу i.jpg

Попередні глави:

Глава 1. За крок до найкращого дня у житті:

https://is.gd/dppOYl

Глава 2. Полон і пастка:

https://is.gd/WOox2M

Глава 3. Сльоза Анни:

https://is.gd/Xf6Ov5

Глава 4. Сміятися і воздавати:

https://is.gd/sfRsT5

Глава 5. У дружбі з Тенгрі:

https://wp.me/paOmrC-280

Царі та герої

Молодого чоловіка розбудив запах благовоння. В усьому розмаїтті аромату було чутно що до елею додали трохи духмяних гірських трав, олії лимону та скип’яченого згущеного білого вина. Протерши очі він підвівся й перше, що очі його побачили це велике бронзове дзеркало майже на повен людський зріст. Спиралося воно на великі каменюки поточені морем і викладені чиєюсь рукою у досить високий насип. По краям металевий лист вже починав зеленіти, місцями він був дещо погнутий, але все ж міг ще коштувати дорого на ринку, бо чиясь дбайлива рука натерла його оцтом до сяйва. Лишень тоді чоловік, звернув увагу, що заснув на березі моря посеред дня. З одягу на ньому були лишень брудного кремового кольору штани по коліна. До боків, та ніг пристала дрібна галька. Розглядаючи своє обличчя з просоння він не одразу помітив, що нижче коротко стриженого чорного волосся, товстої лінії брів, високого кирпатого носа та близько до нього посаджених блакитних очей не було бороди. Кілька митей знадобилося молодику, щоб зрозуміти це й погладити пальцями голені щоки. Лишень потім він звернув увагу на руки та торс. Зі смаглявої шкіри позникали білі шрами, ніби цирульник збрив їх. Тривожно глянувши на спину він повернувся й шукав поглядом у дзеркалі тавро, але ні його, ні сліду зведення він не знайшов. Заспокоївшись, втягнувши ніздрями глибоко повітря молодик відчув приємний подих моря. Невідомо звідки до мозаїки таких приємних та знайомих запахів додалися ще й аромати свіжого хлібу та меду акації.

Пронизливий, але не ріжучий, сміх дельфіна привернув його увагу. Маленький морський звір сидів на колінах молодої панянки. Овал світлого  обличчя з гострим підборіддям у задумі, з ледь помітною посмішкою, схилився над дельфіном. Лінія вуст підфарбованих осадом червоного вина щось наспівувала, а глибокі карі очі дивилися на морські хвилі, часом косячись у сторону молодика. Фігуру дівчини міцно огорнула сіра оксамитова  сукня, яка білим паском була міцно притулена до талії з вишитими білими ромбами в обрамленні кола. Сам же контур її фігури обрамляв весільний шовковий покров кольору неба, прикрашений парою білих сидячих птахів, виведених на тканині рукою вмілого художника. Її босі ноги омивали хвилі моря. Сама ж дівчина сиділа на перевернутому човні, поряд стояв лелека, лежала понтійська кіфара зі смичком, і нехитрий сніданок на білому рушничку – свіжоспечені коржі та глечик із медом акації. Однією рукою панянка годувала птаха, що довгим дзьобом обережно брав хліб вмочений у мед, іншою пестила морського звіра.

Молодик погукав добре знайому йому наречену:

– Зоі?!

У відповідь вона, обренулася, посміхнулася та показала рукою на землю. Лишень тоді молодик побачив, що на гальці лежать дбайливо складені темні штани, сукняна туніка жовтого кольору, церемоніальний білий саккос придворного, жовтий шовковий пасок, пурпурна шапка гаптована золотою ниткою і пара чобіт з червоної шкіри. Голяк вже остаточно прокинувшись хотів вже піти й підібрати їх, аж поки не обернувся на чийсь знайомий чоловічий стогін. Глянувши за спину він вже не побачив дзеркало, світ сонця зник кудись, а перед собою він побачив великі зали знайомої йому кам’яниці освітлені лишень олійними світильниками, які висіли на стінах. Не зрозумівши куди поділося сонце, молодик обернувся, але вже побачив довгий коридор вимощений мармуром, у кінці якого були великі куті залізом ворота.

– Ключ у господаря, – молодик знову почув знайомий голос.

До нього промовляв муж з довгою русою бородою, що сидів на голій підлозі. На ньому були лишень чорні вояцькі штани з грубого сукна та коричневі, високі  потерті чоботи. Шкіра того чоловіка мала срібний колір, а блакитні очі не моргали. Зі спини, правого передпліччя та грудей стирчали бойові дротики, але з ран вже кров не йшла.

– Ухх!!! Аррр!!! Агх!!! – важко дихаючи вояк намагався витягти дротика, що зубцями застряг між ребер.

Через кілька митей втома і біль відступила й вояк мовив знову:

– Два я витяг, а інші сказали ще не скоро мені піддадуться.

По цих словах, з темені віддаленого кутка залу шкутильгаючи, спираючись на дерев’яну палку прийшов чоловік у сірому плащі. В одній руці у нього було велике люстерко. Він сів на підлогу перед одним зі світильників, обпер об стіну дзеркальце, скинув капюшона та дістав моток ниток і голку. Потилиця полисіла, але навіть зі спини ця худа фігура здавалася знайомою молодику. Голова у прийшлого була пришита до шиї грубими нитками, що вже у кількох місцях порвалися.

– Феодоре, це Дадібринос?! – спитав молодик у вояка.

– Так. Ти ж знаєш чому в нього проблеми з головою? – усміхнувшись спитав наїжачений списами муж. Голос його звучав тихо й помірно.

– В цій залі… Я ж пам’ятаю. Тут були килими, ікони… Куди?

– Господар донизу відніс. Знаєш, погромники і крадії навідатися можуть. До речі, сини василевса просили щоб хтось йому передав… Може ти спустишся?

Після цих слів він різко дістав, невідомо звідки  мармурово білу руку, загорнуту у довгий шовковий рукав чоловічої сукні. На застиглих розпрямлених пальцях ще були три перстня зі щирого золота прикрашені відповідно алмазом, сапфіром та смарагдом. Молодик думав що пахнути вона не буде, але чомусь засмерділо гнилою рибою…

Ставрида, яка залежалася на дні човна пробудила Йоргоса. Вид у нього був як уві сні, лишень білі сліди порізів повернулися на тіло, пальці лівої руки намацали грубу бороду, а правої шрам на спині під лопаткою. Вже потім молодик виліз із дна рибальського човна. Сон ще не вивітрився з голови, яка нила легким болем, а в роті відчувався легкий присмак оцту. Недалеко на гальці ще лежав високогорлий, вже спорожнілий, металевий глек, дивом ніким не поцуплений. Сонце вже сходило. Перші рибальські човни рушили шукати здобич у блакиті Золотого Рогу.

Рибалка підібрав глек, забрав із дна човна сітку, яку намотав на своє плече, й рушив до отчого дому. Недовго йому довелося йти берегом, поки він не дістався маленького селища рибалок. Дорогою йому стрілася маленька вірменська церква Св. Месропа, що могла вмісти не більш як сотню людей приходу. Над єдиною банею виднівся бронзовий золочений купол з хрестом, стіни ж маляри нещодавно вкрили кремовою фарбою змішаною із вапном. З відкритих дверей храму на всіх перехожих свій погляд з мозаїки на колоні посеред зали спрямовував творець азбуки вірмен, на честь якого споруда й була зведена. Йоргос поглянув на свіжу фарбу на стінах, осміхнувся та рушив далі. Вже між парканів цегляних будиночків молодик віднайшов свій. Ворота були відкриті, подвір’я прибране. Перед домом висіли сіті, четверо сушилися, а одна була в процесі плетіння. Йоргос на вільній мотузці розтягнутій між двома дерев’яними стовпчиками розклав плетиво своєї ноші.

Дім, певно найбільший в селищі, вкритий таким же вапном як і вірменський храм, а біля фундаменту рясно прикрашений мушлями, був зачинений. Батька не було вдома, він вже зрання був у справах, як завше. Біля входу старим Геворгом було лишено дерев’яну тачку. Йоргос підняв один із камінчиків біля забору та забрав з під нього ключ. Молодик зайшов до дому, що у середині був поділений на три кімнати та комору. Підлога встелена соломою не гучно шелестіла у відповідь на легкі кроки рибалки, під наглядом Христа, Григорія та Богоматері, що поглядали з дерев’яних дошок на стінах. Дім був обставлений простими, але добре зробленими меблями, а в обідній залі над глиняною пічкою були розставлені полив’яні тарелі та чаші у ніші зробленій в стіні. Поклавши на великий стіл глек, Йоргос рушив в сторону дверей комори. Проте не заходячи туди він відкрив велику скриню, що стояла біля проходу. Скриня була кута добрим залізом із міцного дерева й з виду могла прикрасити дім якогось ромейського архонта, проте місце знайшла в домі рибалки. Вже звідти молодик дістав та вдягнув довгі верхні штани з темного сукна та сіру робочу туніку з довгими рукавами, місцями потерту, з дірками під пахвами, від якої ще не повністю вийшов запах диму та копченого, пару коричневих черевиків, у один з яких він поклав два срібних динари.

Око молодика на мить затрималося на великому згортку синього оксамиту в кутку скрині, проте, лишень на мить. Прибравши з дороги відерце з піском та пляшку оцту Йоргос вийшов на двір, закрив двері, схоронив у своїй схованці ключ. Вже потім він взяв тачку за ручки та рушив до місцини за селом де були коптильні для риби.

Люди їдять рибу, а вона ліси. Три складені з дерева і дві цегляні будівлі чаділи сірим димом. До однієї із цегляних й підійшов Йоргос, привітавшись із стареньким сторожем по дорозі. Близько сотні зв’язок дрібної риби висіли у середині, а ще в стороні  була  дерев’яна стійка. Вона стояла там де на фруктових дровах коптилися великі шматки лососевих та дельфінів. Згрузивши до тачки зо три десятки зв’язок, кинувши на наверх них ще десять великих куснів відбірного морського м’яса, молодик зі своїм вантажем рушив на південь від села до мощеної торгівельної дороги, яка вела між виноградників до Полісу.

Молодий чоловік рушив до Харисійських воріт зі своєю тачкою. Вище стін, до неба тягнулися дві кам’яні башти між яких і були розчинені ворота. Біля входу до Константинополя вже стояла невеличка черга купців та подорожніх. Десяток стражів при щитах, списах та луках збирав мито на в’їзд. Нервова черга розсмоктувалася. Йоргос під’їхав уважно поглянувши на великий аркуш палімпсесту прибитий до внутрішньої сторони воріт. Десятник у довгій синій туніці підійшов та без вітань озвучив ціну: «Три денарія!»

– Один! – Йоргос його ж і дістав із чобітка, – для подорожніх, що везуть товар на продаж без тяглових тварин. Так у вас написано при вході? По такій ціні ти нав’юченого віслюка мав би пропустити.

– Він що грамотний?.. – із незадоволенням перемовлялись за спиною десятника стражі.

Не продовжуючи розмови, Йоргос кинув десятнику під ноги монету й рушив далі сильно зачепивши його плечем. Гучно мовивши: «Два роки тому вам би вже по десять палок дали!» – молодик поштовхав тачку далі. Між маленьких будиночків вже активно рухалися городяни. Великий натовп жіночок у пеплосах та покровах всіх кольорів, що захищали їх голови від травневого сонця, товпилися з відрами, глеками та амфорами біля колодязів довкола цегляної будівлі Цистерни Аеція. Ще десяток хвилин, десяток різких поворотів, які здійснив Йоргос оминаючи спішних носіїв тюків і він дістався місцини старого Костянтинового валу, де вже інсули на п’ять-шість поверхів переважали чисельно родинні будиночки. Крамниці та майстерні вже були відкриті й пропонували перехожим все: від обпаленого горщика до мотку шовкового полотна. Зійшовши з великого мощеного тракту молодий рибалка рушив на південь до Форуму Бика.

Неподалік торгівельної площі між інсул стояв дерев’яний облицьований глиною двоповерховий будиночок з маленькими вікнами. Не так давно на його даху поставили бронзовий хрест, а вивіску з малюнком переповненої винної чаші хтось прибрав. Колись то була таверна когось із франків, вбитого кілька років тому у погромі, тоді й район латинян сюди доходив. Дивно, але ніщо не відбивало в італійців бажання торгувати в межах Константинополя, при тому, що принагідно кожен із них готовий був згадати брата, свояка, кума вбитого ромеями за Комнінів… Натомість нині цей будинок пересічний люд не наважувався зачіпати, адже в оренду для своєї обителі його взяли лицарі Святого Іоанна. На першому поверсі розміщувався госпіталь, в підвалі була кладова, на другому оселя монахів-воїнів та безкоштовні ліжка для перехожих хрестоносців. На дворику брати-лицарі обладнали конюшню біля якої за столом на лавці сидів капелан капітулу, що під запис видавав продукти та гроші на дорогу до Святої землі. Саме сюди й прибув Йоргос, адже брати-лицарі платили справно за товар.

Капелан був священнослужителем років сорока, хоч вигляд мав вже старечий, як у василевса Андроніка в час йог смерті. Колись чорне волосся було вже біле як сніг з невеличкими темно-сірими смужками, а сухорляве обличчя порізали зморшки. Біля нього в охороні стояв мовчазний брат-лицар, ще молодий чоловік, при басинеті, міцній кольчузі на яку накинуто туніку червоного кольору з білим хрестом, щиті за спиною та сокирою за поясом. В черзі стояло з десяток латинян, які нашили собі на одяг червоний хрест. Всі були якісь небагаті франки. Вони почергово показували свідоцтво про хрещення, або ж благословення і звільнення з кріпацтва на час походу від місцевих священників. На папірцях стояли печатки різних діоцезій та заповнені вони були всі латинським текстом. Старий капелан швидко пробігався очима по них, після чого питав ім’я, робив запис і кивком давав знак брату лицарю. Той же витягав з гаманця кожному п’ять денаріїв, говорячи щось франкською, та знаком запрошуючи на обід до обителі.

Йоргос не довго чекав і після десятка перехожих хрестоносців був прийнятий капеланом. Отець сяк-так говорив грецькою тому торгуватися із ним було складно. Рибалка не палко, але наполегливо настоював на своїй ціні. Розмова, правда, перервалася на середині. З головних дверей обителі вийшов вояк. Досить молодий, з прямим носом і широким обличчям, середнього зросту з довгим темним волоссям зав’язаним у хвіст. Дещо кудлаті коси та нестрижені борода й вуса робили його схожим на дикого найманця. Натомість дуже тіло, ясні карі очі та біле обличчя видавало в ньому знатну особу, які і начищена якимось сквайром до блиску кольчуга, поверх неї була безрукавна накидка з білого благородного льону прикрашена великим червоним хрестом з мінеральних фарб. Натягуючи високі рукавички він сказав пару слів франкською капелану. Отримавши мовчазну згоду кивком та благословіння двома перстами він дав наказ лицарю і той рушив із ним. У потоці варварської мови Йоргос на мить вловив одне слово з вуст брата лицаря звернене до знатного латинянина. «Кесар?», – подумав собі рибалка. Він згадав, що вже десь бачив цього чоловіка. Проте, ще за мить він відкинув зайві думки, подумавши що просто не вірно розчув чужомовне слово. Капелан після короткої розмови вже не так завзято торгувався, а швидко погодився на прийнятну ціну й мовив: «16 денаріїв за все. Плачу одразу».

– Дякую, – мовив Йоргос і перерахувавши монети між яких трапилися і три арабські дирхеми, і два флоріни.

Рибалка хотів було просити замінити одну із східних монет, яка мала дірку для намиста, але вирішив вдовольнитися результатом і поспішити завершити усі справи на сьогодні.

Проштовхавши вже спустілу тачку назад він знову побачив кудлатого знатного хрестоносця і брата-іоанніта, однак вже в оточені ромейських кольчуг букеларіїв. Лицар говорив із невисоким молодим чоловіком у зеленуватих сукнах та шовках. Йоргос лишень на мить побачив обличчя багатія в оточенні охоронців і підсвідомо пришвидшив крок. «Невже Зосимос?», – подумав собі молодик.

Досить скоро Йоргос вже був у дворі отчого дому та наповнював сідельну сумку хлібними коржами та мішечком з насінням. Батько молодика, старий міцний рибалка  Геворг, поїв руду кобилу на дворі й говорив вірменською чухаючи грубу сиву бороду й пускаючи сонячних зайчиків полисілою головою:

– Могли й більше дати. Їм що срібла шкода? Я то розумію, що краще них ніхто зараз вже не заплатить, але ж василевс їм так щедро відсипав…

– Батьку, моліть Бога, що війна нас не зачепила сильно, коли місто в облозі було, – відповів Йоргос також вірменською.

– Ти правий, синку… А ти надовго?

– Постараюся сьогодні ж повернутися. Вона не втомилася?

– Ні. Тепер ще й нагодована й готова до поїздки. Слухай може не варто їхати. Вже кілька років минуло…

– Тату, з моєю службою покінчено. Ця яку я відбуваю – остання. Крім мене ніхто її не зробить.

– Ми можемо собі дозволити слугу.

– Не варто. Нам є на що гроші витратити. До того ж, це лишень кілька разів на рік.

– А ніхто тебе не шукатиме?

– Як і вони, я вже скінчив земну мандрівку для тих хто колись хотів би мене знайти.

По цих словах молодик завершив збирати речі, підв’язав сумку та великий бурдюк до сідла, побажав батьку гарного дня і рушив на Захід, далеко від села ґрунтовою дорогою освітленою весняним сонцем у зеніті.

Кобила рушила і швидко проминула вірменське селище. Вже за милю виднілися спустошені та місцями випалені виноградники над відновленням яких трудилися сотні париків та рабів. Ще за милю Йоргос зустрів знайомий, побитий життям постоялий двір. Двоповерхова цегляна будівля була вже без ставень, конюшня й двір пустували, а вікна господар заколотив. Дорогою йому ще траплялися гнилі рештки коней, поламані колеса та вози.  На ґрунті вздовж дороги де общини мали  зорати землю та засіяти зерно повсюдно виднілися сліди коней та підбитих цвяхами чобіт. Ще за милю вершник побачив кілька свіжих курганів, біля одного з яких на колінах жінка у чорному покрові споживала поминальну трапезу (хліб та воду з глечика).

На четвертій милі Йоргос звернув з ґрунтового шляху в сторону скель де одна до одної тулилися дванадцять хатинок. Маленьке село пастухів майже не постраждало від нещодавньої війни. Хоча жителі Фракії знали, що для їх поселень військо страшніше ніж Везувій, але вже навчилися жити з цим. Близькість Полісу компенсувала багатьом біди які він притягував і які з нього йшли.

У другій половині дня люд пастухів вже закінчив поминання на кладовищі й відпочивав вдома, а декому не надто набожному було зрозуміло, що кози та вівці трави  пожувати хочуть не менше ніж у інші дні. Як би там не було, а під спекотним весіннім сонцем мало народу хотіло підійматися до кладовища. Навчена кобила швидко знайшла шлях для себе на вузьких стежках між скель. На вході до цвинтаря стояло оливкове дерево, яке ще не плодоносило. До нього й прив’язав Йоргос коня.

Мало хто мав бажання з місцевих колупати кам’янистий ґрунт тому в більшості своїй вони ховали своїх мерців на іншій ділянці, біля полів сусідньої общини. Тут же чотири могили стояли дещо в стороні, навіть мали свої простенькі  надгробки у вигляді трапеції з біло-рожевого піщаника. Зусилля докладені до цих поховань (пагорб був висотою з чверть стадія) дали зрозуміти, що чіпати їх не варто, як і сувати ніс у ту справу загалом. Надгробки містили лишень імена, які мало чого б сказали пересічному селянину. Між ними знайшов собі місце й саджанець оливкового дерева, що вже пустив глибоко коріння та розправляв перше листя.

Йоргос перехрестився. Уважно поглянув на скромні пам’ятники. На кожному було виведено імена: «Андронікос; Іоанніс; Мануїлос; Зоі». Він не хотів довго баритися, а тому одразу дістав із сідельної сумки мішечок з горішками лаванди та заходився садити їх квадратиком біля дерева оливи, поливаючи їх часом із великого шкіряного мішка. Потім він дістав нехитрий обід: коржа з ячмінного борошна, кілька в’ялених фініків, бурдюк поменше з червоним вином. Відбував він цей поминальний день у тиші, молячись подумки. Він звик не затримуватися по довгу на цьому місці. Однак, метке вухо розчуло шурхіт від копит, а потім шум важких чобіт, що несли свого власника йому на зустріч. Молодик вже скінчив трапезу й поспіхом почав збиратися, коли до звуку кроків додався лязкіт кольчуги. Однак з тих скель конем не з’їхати лишень одна стежка могла до цвинтаря привести вершника. Рибалка стривожився, в кілька рухів він зібрав речі, які зняв й поклав їх назад на кобилу. Він став у півоберта, щоб бачити того хто йде до цвинтаря, руки він тримав на сідлі.

Ще не роздивившись обличчя він був готовий тікати, адже до нього піднімався вояк, що поклав долоню на руків’я меча. Чоловічу фігуру огортала важка кольчуга, полотно якої спадало нижче колін, поверх неї накинутий був чорний шкіряний жилет з металевими пластинами, а обладунок довершував сталевий шолом, зі слідами боїв та перековки. Однак коли Йоргос вгледів обличчя то застиг. Лякала навіть не знайомість лику, а радше його суворість з ледь-прихованим гнівом та рішучістю. Ніс Мурзуфла став ще більш скривленим на бік з їхньої останньої зустрічі. Худорляве обличчя його вже змужніло. Об’єму лику додавали густі вуса, які переходили у коротку рясну бороду на щоках та підборідді. Алексіс спрямував на Йоргоса пронизливі карі очі й кілька миттєвостей вдивлявся шукаючи якогось засвідчення:

– Знаєш чому прийшов? – мовив Алексіс.

– Святий день осквернити?.. Мені має сенс говорити? Ми не бачилися кілька років і ту… – повільно долаючи острах сказав Йоргос.

– На тобі смерть василіси та сина її?

– Якщо на каті кров і є то не більше ніж на суддях.

– Відповідай прямо!

– Пізно, ти ж дізнався що хлопця я у твою варту удавив.

– Тоді тут тебе й поховають! – мовив Алексіс витягаючи довгого одноручного меча з піхви на поясі.

– На мене беззбройного нападеш?

– Скарати на смерть прийшов я, а не поєдинок влаштовувати.

– Що тобі пообіцяли? І чому мене не зачіпали кілька років, аж ось Ангели вирішили згадати про колишнього дромологофета.

– Я сюди сам прийшов…

– Сам би ти не вивідав. Хто тобі це сказав?

– Зосимос…

– Можна було здогадатися. Мій учень став служкою Ісаака вже давно…

– Що ти маєш на увазі? – хвилювання в голосі не зникло, але Алексіс меч опустив трохи нижче.

– Навіть уві сні він не видав би цієї таємниці просто так.

Алексіс на якийсь час відволікся. Рішучість похитнулася. Йоргос це помітив і страх змінився напруженою увагою. Він не знав, що сказати, а тому мовчав.

– Андронікос?.. – сказав Алексіс скосивши очі на один із надгробків.

– Символічна могила. Тіла мого василевса я так і не знайшов.

– Суддя в вже у могилі… – ледь чутно, майже у виправдання своїм ваганням сказав Мурзуфл, – Зоі?..

– Ти її не знав певно… Вона мені була дорога, але і її могилу Ангелос у покої не лишив би.

Ще кілька секунд мовчазно Алексіс стояв, опустивши очі на груди Йоргосу. Він не помітив, як певного моменту відчув себе винним… перед дітовбивцею.

– Зосимос біля підніжжя. Спускайся попереду на вістрі меча.

– Втече якщо мене першого побачить.

– Тобі й каміння за зброю зійде, не підставлю спину.

– Зв’яжи руки, як не віриш.

– Добре, – подумавши трохи сказав Алексіс, – йди за мною, – не ховаючи меча він рушив.

Кам’янистий спуск був вузенький і з різким поворотом. Коли Зосимос побачив намовленого ним убивцю з оголеним клинком то певен був, що справу зроблено… Натомість, шурхіт каміння, яке котилося донизу, услід Алексісу, дало зрозуміти, що спускається він не один. І коли молодий чиновник вловив пронизливий вид зелених очей то миттєво прийняв рішення про втечу. Однак Мурзуфл справедливо підмітив, що і каміння могло бути зброєю Йоргосу. Вхопивши шмат граніту рибалка різко кинувся у сторону Зосими, зупинився на мить, прицільно метнув. Каменюка пролетівши десять кроків глухо вдарилася у ліву щелепу втікача, який вже вставив ліву ногу у стремено. Зосимос ледь чутно скрикнув, падаючи долів. Йоргос вхопив старого друга за полу дорожнього сірого плаща. Швидко окинув оком простору синю шовкову сукню, накинуту поверх блакитної туніки і вже потім поглянув у обличчя. Останній раз Йоргос його бачив безбородим бешкетником. Нині ж підборіддя вже прикрашала темна, вміло стрижена борідка. Світле та рум’яне обличчя округлилося, хоч статура свідчила, що про гімнастичні вправи він не забув. Йоргос на мить скривився, через занадто пахкі олійні благовоння, якими молодий чиновник змастив свої чорні кучері. Вже й він роздивився рибалку, у блакиті його очей ще читався страх, який, однак, замінювався досадою та розчаруванням. Зосимос Фракійос чомусь тоді навіть впевнився, що зможе піти живим з цього пагорбу.

Що ж, секретарю міського квестора пане Зосимос Фракійос, коли це про мене ти захотів згадати… Мовчиш… Боїшся?.. А Мурзуфлу не хотів розказати, що саме ти допоміг мені й Кості вбити василевса.

– Ти мною скористався… – тихо мовив Зосимос.

– Можливо, але щось тоді совість довго не мучила тебе. Андронікос мені довірив прийняти рішення… Тоді помер би один з вас, або всі ми втрьох.

– Як шляхетно…

– Так! Шляхетно! Ти і я стали кимось завдяки милості василевса Андроніка Комніна.

– Йому ти вдячний тільки за те, що він тавро раба звів зі спини твоєї, але визнай, сам у добровільне рабство пішов ти, – після цих слів Зосима отримав удар у ніс, – І так з усіма, – ігноруючи продовжив, – От тільки нікому добра він не приніс. Війна з корупцією, загравання з народом! Якою ціною? Смерті матері й дитини!

– Не він перший, не він останній. Та не для збагачення він того престолу хотів…

– Не вартує порядок ціни яку він заплатив! – прокричав Зосимос.

– Вочевидь замалу. Юстиніанова була більшою.

– Він повстав проти роду свого. Господь скарав його! І його рідню! І тебе і наречену твою за твої та його гріхи, – Зосимос змовк, коли черговий замах побачив.

Йоргос, натомість, кинув на землю старого знайомого, бо побачив на сідельній сумці руків’я свого меча. Як тільки рукою торкнувся знайомої шкіряної обмотки то відчув лезо Мурзуфлової зброї на своїй шиї.

– Звідки в тебе це? – спитав Йоргос з острахом Дуку.

– З твоєї скрині взяв. Мені доказ потрібен був, що ти ще живий. Зосима показав де твій дім, а там вже й скриню знайшли з начищеним обладунком, згортком перстнів, мечем і кинджалом…

– Мій батько?! – гнівно спитав Йоргос, – я вас з того світу дістану, якщо ви…

– Він цілий, – сказав встаючи із землі Зосимос, – були б то люди від твого василевса то свідків не лишилося б, ще й би хату запалили.

На якийсь короткий час повисла тиша. Зосимос встав, струхнув пил з одягу. З носа вже текла густа юшка, а місце удару каменюки почало набухати. Лезо меча небезпечно лоскотало шию Йоргоса.

– Що робити тепер будемо? – спитав Зосимос.

– Час у нас вдосталь, мені так здається, – сказав Йоргос.

– Не вдосталь. Ми поспішаємо, – мовив Алексіс Дукас.

– А ви ще разом кудись їдете? Якщо це секрет, то не сильно згрішите, якщо розкриєте. До того ж ви мене наче вбивати збиралися.

– Не твого розуму діло! – сказав Зосимос.

– Учню ти не зміг довести справу вбивства до кінця.

– А би ж він один… – обмовився Алексіс.

– То моя голова не єдина потрібна василевсу. За ким іще вас відправив Ангелос. Я допоможу, навіть не за своє життя, навіть за просту обіцянку перед Богом… Твою Дуко… Що моєму батьку нічого не загрожуватиме… А могили осквернені не будуть.

– Ти знаєш в обличчя Алексіса Врану? – несподівано різко спитав Зосимос.

– Він же ж в могилі… Вже…

– Можливо й ні. Мені доручили дізнатися чи ти в могилі?.. І відправити тебе туди, якщо ти живий.

– Передумав?… Я бачив Врану, коли його військо стояло під Полісом, – відповів Йоргос.

– Тоді рушай із нами. У північній Фракії люди Врани розбій чинять. Чутки ходять, що бунтар живий ще… – додав Зосимос.

– Якщо ти про справжнього бунтаря то він на престолі… Я спробую вам допомогти. Обіцянку честі даєш Алексіс, яку я просив.

– Даю! – вигукнув Дукас ховаючи меча.

– Тобі я повірю. Та мені здається вас двох замало?

– Ми із загоном латинян на північ йдемо. Зять василевса його веде, кесар Конрад.

– Ясно, – осміхнувшись трохи сказав Йоргос, – ти секретар квестора міського, а охорони водиш більше ніж він із собою.

– А він не знає, що страшніші вороги не на полі бою, а ті що в Акрополі сидять.

Не надто охоче, але Мурзуфл віддав Йоргосу преторіанську броню вкриту металевою лускою, шолом, меч, кинджал та мішечок з перстнями. Зосимос та Дукас рушили верхи на своїх конях сірої масті, компанію яким тепер складала кобила. Якийсь час компанія їхала в тиші. Лишень коли Алексіс зупинився попоїти коня біля однієї із придорожніх криниць, то рибалка під’їхав до Зосими і негучно сказав:

– Ти ж знаєш я маю вже третю нагоду вас на той світ відправити?

– Зоі тебе людянішим зробила. Я знав до того ж…

– Я тобі вже забагато пробачив.

– А я тобі ні. Те що з дитинства ти мої руки у кров вмочив.

– А своє золото ти тільки нотаріальним виписками і оформленням паперів заробив?

– Це тебе Андронікос не образив. Мені ж дали інструмент і можливість самому заробляти.

– Я був дромологофетом, служив біля василевса, але все одно своїх охоронців-букеларіїв дозволити собі не міг…

Алексіс осідлав коня і повернувся до цих двох перервавши бесіду. Трійка продовжила рух на північний Захід. Довгий час всі їхали мовчки і ніхто наважувався почати бесіду. Подорожні минали сільські пейзажі Фракії, які були вже не надто зачеплені війною. Хоч пару спалених чи пограбованих хуторів на дорозі ще траплялися, біля одного з таких подорожні зупинилися перший раз з часу від’їзду від кладовища де Йоргос вдягнув шолом, лускату броню гвардійця та озброївся, почепивши на поясі в піхвах кинджал та меч. Рух продовжили та час вже хилився до надвечір’я. Товариство звернуло із сільських доріг та повернулося на мощений тракт.

– До Адріанополя їдемо? – спитав Йоргос.

Так, – Відповів Дукас, – Вночі не варто блукати. Та й певно ми наженемо обоз кесаря Монферата.

– Чув, що в околицях трапляються часто ватаги скіфів та булгар.

– Чутки правдиві. Дука феми Фракії підняв більше половини своїх тагм і зараз стоїть у землях мізійців.

– Вони вже їхні? – спитав з ледь помітною насмішкою Йоргос, спричинивши коротку паузу.

– Армії зараз бездіють, лишень маневрами іноді лякають одне одного. Та загони рейдерів і розвідників часом грабунком живляться і силою міряються.

– Ангелос готується до миру?

– Певно що так і буде… Мене в столицю повернули трудитися на цивільній службі, або ж до схоли імператорської піду.

– Чому тему так швидко змінив?

– Я… Не люблю розмови про це. Господь вберіг від того, що ти в Полісі пережив коли Комніна скидали. Та й на мою долю випробувань кинув. Майже все військо Мізії, де я за логофета був, скіфи вирізали на їхніх же ойкосах… Стратіоти з місцевого люду до бунтарів Асенів пристали. Не без ран із залишком війська я ледь живий звідти вибрався. Мені ж вони і дитячу красу носа підкреслили у бою…

Якийсь час Алексіс ділився історією про війну у Мізії. Непомітно надвечір’я змінилося сутінками. Сонце рожевіло, сідаючи по ліву руку від тракту. Минаючи дорогу повз одне із пасовиськ трійця побачила вогнище. У світлі полум’я малювалися силуети коней, невеликих возів, а також вартових із луками, списами та щитами. Штандарт над табором було важко роздивитися.

– Кесарів загін? – спитав Зосима.

– Замалий, щось, – поділився думкою Йоргос.

– У засаді не сидить і став не надто далеко від великого полісу. Певно наші вояки чи торгівці. Ходімо, ми на конях, вони всі спішені, начебто. Вантажем ми не обтяжені, а тому втекти зможемо легко.

Трійця неспішно наближалася, однак заспокоїлася зачувши франкську мову. Хтось із вартових привітався ламаною грекою. І ось вже за кілька хвилин новоприбулі віддали коней сторожі. Усього у таборі було двадцять двоє чоловік, воїни та пара слуг, один кесаря Конрада, один Зосими, три підводи з парами тяглових коней, та чотири намети. Очільник табору сидів біля вогнища. Йоргос звернув увагу, що його вбрання мало змінилося з ранку. Поряд сидів лицар іоаніт, якого він бачив з ним біля орденської обителі, та двійко молодих сквайрів. Одного з них, високого білолицього блондина років 17-18 він не знав. Натомість своїми пронизливими глибокими очима він уважно вивчав прийшлих.

– Кіріє, він ромаїки не знає тому й уважно так споглядає намагаючись розчути, хоч щось, мовив інший сквайр що підтягував струни лютні, – Добро вечора, вибачте що не представився, я Марко із Гази, а це мій друг і брат по духу Луї де Монтаю.

Голос Йоргос вже впізнати не міг, сильно він змужнів з останнього часу зустрічі, але смагляве обличчя, що в темряві світилося білою посмішкою та парою зелених очей здалося баченим. І переконався в цьому, коли вже заговорив Зосима:

– Ти диви! А Геворогос тебе не впізнав. Хоч через мене ти не раз розповідав, що діється у латинському кварталі.

– Ти той хлопчик?.. Якого привезли на кораблі венеціанці? – проігнорувавши учня мовив Йоргос.

– Вони ж мене і забрали кілька років тому, – відповів сквайр.

– Він вже не хлопчик, а майже лицар, – мовив Конрад.

Якийсь час всі обмінювалася фразами знайомства, ділилися враженнями про подорож, розділяли вечерю. Конрад, запропонував Зосимі «відкрити свою амфору золотого Аттичного вина», але той відмовився розкорковувати амфору…

– Ми в дорозі, можливо між ворогів. Люди Врани, болгари… Краще мати нині тверезу голову.

Дукас підтримав цю думку, інші не стали заперечувати й претендувати на запас Зосими. Якийсь час розмова продовжувалася. Перехожі хрестоносці часом між собою на франкську переходили. Аж поки невеличку мовчанку інших породили слова Кесаря:

А ти я бачу не просто рибалка? – сказав Конрад.

– А ви, кесарю Конрад, неймовірно спостережливі. Був певен ви мене не запам’ятали… – відповів Йоргос.

Ти ж колишній слуга василевса?

А ваш сквайр мій колишній слуга.

– Так і було, – сказав Марко видаючи простенький акорд лютні, – тобі вдалося пережити падіння Комнінів. Хоч певно й не складно було, Ангелос був милостивий.

– На відміну від плебсу на чиїх ножах він і прийшов до влади, – відповів не змінюючи ввічливого тону Йоргос, спричинивши, однак, коротку паузу.

– Ви дорогу ціну віддали за службу царю й несете її після його смерті. Це вартує поваги, – мовив відклавши лютню та поглянувши в очі Йоргосу Марко.

– Що ти знаєш хлопче, про те, що я заплатив?.. – голос його ледь не зірвався на гнів, та згадав він в останній момент, за чий спокій він зараз тут у суї.

Молодик хотів було встати й покинути товариство біля вогнища, та схаменувся, згадавши, що біля нього кесар і раніше нього покидати навіть таку невибагливу трапезу без поважної причини було б великою образою. Від досади, на його очах почали виступати ледь помітні сльози.

Ми з бартом Луї де Монтаю також заплатили велику ціну свого часу за свободу… Точніше не зовсім ми. Сила та воля нашої спільної коханої з другом… – Марк, почавши це говорити, переклав ті слова франкською Луї та продовжив з доброю усмішкою на вустах, – Ми всі були у полоні сарацин, ми всі стали сиротами в один день, але саме завдяки їй ми і змогли втекти з полону й порятуватися на кораблі купців.

Луї щось додав від себе франкською і теж посміхнувся маючи добру пам’ять у серці. Йоргосів сум не зник та притишився. Марк зіграв кілька простих акордів на лютні, й почав співати невідомою присутнім східною мовою, його підтримав де Монтаю. Приємна та сумна мелодія заповнила простір розділивши його з арабським поетичним словом…

Ніч непомітно лягла над Фракією. Табір відпочивав і був напоготові. Ранок зустріли вояки у мирі. Йоргос розповів кесарю що знає Врану в обличчя, що обміняв чутки та відомості про таємні лази на спокій у вірменському селищі. Кесар вислухав то й сам задав питання у час коли перевіряв сідельні сумки:

– Тепер ти тут в обмін на життя?

– Вважайте, що так кесарю Конраде…

– Ти ж розумієш, що в час війни інформаторів ворога крають на смерть? – спитав він сідлаючи коня.

– Якщо я своє життя розміняв на ціле селище рибалок, то це на так і погано. Проте, зважте, що я один міг вбити своїх супутників, які порушили мій спокій у час поминального дня. Таку нагоду вони мені дали не раз. Однак, я тут і не тікаю.

– Василевс Ангелос милостивий, та вже раз він тебе простив…

– Дякую! Однак, кесарю, мені тоді то не потрібно було я захищав столицю від бунту…

– Колишньому слузі Андроніка варто бути уважнішим до слів, – перебив Конрад Йоргоса додаючи владності у голос.

– Ви праві… Тепер вже виживу я чи вітер ноги гойдатиме в полі… У будь-якому разі моє ймення вже претендуватиме на те, щоб увійти до слізної пісні перехожих кіфаристів та лірників.

Конрад втішився жартом, усміхнувся, обернувся до загону, що вже готувався до походу дав ромейською команду «Рушай!» Один з вояків був із місцевих стратіотів і йшов попереду. Загін вже був неподалік округлих башт та високих стін з каменю, що оточували Адріанополь. Проте подорожні вирішили не затримуватися й за двадцять стадіїв до міста звернули з мощеного тракту на ґрунтову сільську дорогу та пройшли миль п’ять за слідами двох міських сотень та кавалерійської банди. Нагнати їх Конрад збирався ще до кінця дня.

Дорогою вони зустріли шумний постоялий двір. З двоповерхового цегляного будиночку лунали лайки, сміх та пісні, з його ж димаря тягнув густий дим. Довкола, натомість поширився приємний запах свинини.

– Трудовий день, а вони п’янствують! – обурився Дукас.

– Варто обережніше вести себе, то можуть дезертири чи розбійники бути, – поділився думкою Зосимос.

– Щось надто близько до наших військ вони, – мовив Конрад, – перевіримо, нам до того ж варто запас провізії поповнити, тут це зробимо швидко. Проте, напоготові будьте.

***

Конрад зі своїм лицарем та сквайрами поїхав до подвір’я де пара здорових мужів грали в кості. Йоргос уважно придивився до них, коли ті почали розмову. Напідпитку, але гості двору привіталися ввічливо, сказали що покличуть господаря трактиру.

– Одного з них я знаю, – не гучно мовив Йоргос Зосимі, – З-ліва, рудий з короткою бородою чоловічок із війська Врани. Один із друнгаріїв.

– Ти впевнений? – негучно спитав Зосимос.

– Він у мого батька рибу купував для війська… Диявол, він і мене пам’ятає… Повинен принаймні. Щось потрібно…

– Візничий під’їдь но ближче до трактиру! – різко скомандував Зосимос, – Кесарю, перепрошую за неввічливість, але амфора, яку я повіз із собою буде нас ще довго спокушати. Можливо господар двору згодиться обміняти її на їжу?

Командир загону спершу, обурився з того що його перебили, потім глянув на Зосиму, здивувався й вирішив не втручатися. З головного входу двоповерхового дому вийшов повний, смаглявий темноволосий чоловік середніх літ зодягнений в саму лишень бруднувату сіру туніку до колін, підперезану шнурівкою. Він представився, як господар. Зосима жестом попросив слугу та візничого принести амфору білого вина закорковану воском. Господар теж був напідпитку, а тому не довго роздумуючи радо прийняв пропозицію та запропонував кожному порцію свіжої свинини, та дві великі плетені кошики овочів (капусти й цибулі). Вояки радісно почули звістку про скорий обід.

Зосимос проїхав повз кесаря тихо говорячи: «Дайте наказ стати табором по іншу сторону дороги». Обмін відбувся, а Йоргос вже тихо почав ділитись між ромеїв звісткою, про те, що перед ними люди Врани. Весь час він поглядував чи не впізнав його друнгарій. Провідник маленького війська скомандував і вояки стали по другу сторону дороги від двору готуючись до стоянки. Вже коли Конрад від’їхав від таверни, то почув пояснення Йоргоса та Зосими, після чого спитав:

– Вони ще не напали? Їх мало. Потрібно атакувати.

Кесарю, – мовив Зосима, – хай сп’яніють ще трошки. Певно не вони на нас нападуть, а відправлять гонця за підмогою.

– Можливо. Та думаєш тепер вони продовжать пиячити?

– Спробуємо.

– Добре. Марко, Луї візьміть но коней і тихенько, – цю фразу франкською він супроводив пальцем прикладеним до губ, а потім тикнув ним у простір на захід, – сховайтеся зі своїми конями у тому рідколіссі, що за нашими спинами. Як тільки хтось із постоялого двору рушить верхи – затримайте. Будьте готові. Інші, – мовив він перехолдячи на ромейську, – чекайте моїх команд. Зброю при собі тримайте, робіть вигляд що готуєтеся до перепочинку.

– І не їжте нічого з того, що вам винесуть, – додав Зосима.

Конрад та лицар іоаніт здивовано поглянули на нього. Натомість ромей сказав: «Дослухайтесь. Вони певно вже готуються напасти, а їжа може бути отруєна». Загін погодився і всі його бійці та слуги заходилися виконувати накази. За кілька хвилин торгівельний обмін відбувся. Крім кошиків овочів винесли кілька великих мисок із засмаженою свининою. Спокусливий запах бив у ніздрі, але ніхто на їжу не накинувся. За півгодини на північ поскакав вершник із людей Врани. Сквайри Конрада понеслися навздогін. Потім пройшло небагато часу і у домі п’янка припинилася, певно. Змінилася вона дзвенькотом металу та звуками бою, биття скла та кераміки.

– До бою! В атаку! – скомандував Конрад.

Весь загін пішим строєм стрімголов перебіг дорогу, не зустрівши нікого на подвір’ї, увірвався крізь головний вхід до обідньої зали, частина вояків зайняла місця біля, вікон, частина побігла до хліву та конюшні. Конрад одним із перших увірвався до обідньої зали, якраз у момент коли один із відвідувачів перерізав горлянку іншому шаблею. Фонтан крові додав ще червоного до винно-пивного малюнку на сіні, що стелився по всій підлозі у залі. Проте коли ромеї та франки почали вриватися бій вже закінчився, певно і не почавшись. Було у постоялому дворі десятка зо три людей Врани і всі вони тепер чи похилилися на столи, чи лежали на підлозі мертвими чи волаючими від болю. Крові, однак, було не багато, її сліди були лишень біля щойно перерізаної шиї. Четверо порубаних чоловіків лежали поряд біля єдиної трійці, яка крім ромеїв ще стояла на ногах. Один з них був зодягнений у вовчу куртку, шматочок сірого хутра звіра прикрашав праве плече шкіряної одежини. Шаблю він обтер об убитого уважно стежачи за кожним із ромеїв. Голова його була голена й прикрашав її лишень чуб густого і чорного волосся. З вузького розрізу на молодому жовтуватому обличчі карі очі хижо зиркали по сторонах, а вуста негучно промовляли до товаришів. Один з них посміхнувся, поправив чуба степняцького, щоправда пасмо було золотавого кольору. Широким носом він вдихнув запах вина і крові. Своїми великими темними очима поглянув у Конрадові. Прокрутив у двох руках велику лісорубну сокиру й гучно мовив щось якоюсь із мізійських говірок. Його велика та міцна статура напружилася й приготувалася до атаки. Третій із них сперся об стіну тримаючи спис. З рани на нозі текла кров, у місці де спис чи стріла пробила штани з волової шкіри. Молоде обличчя наливалося кров’ю. Однією рукою він відкинув з лоба пасмо русявого волосся. Йоргос помітив, що шепче він щось собі під ніс, уважно вслухаючись у гомін людей кесаря. У певний момент Конрад сам гучно наказав ромейською та продублював слова франкською: «Не атакуйте!.. Складіть зброю і вас пощадять!» Розчувши те, русявий молодик проговорив щось у голос, тепер Алексіс Дукас, почувши ті слова впевнено вигукнув, про те що то болгарська. Русявий уважніше придивився до Конрада і щось, ще раз сказ своїм друзям. На що вони відповіли сміхом і кількома словами. Вже потім молодик сказав щирою ромейською:

– Ми полонені. Нас схопили ці бандити ми щойно визволилися самі. Вони чи перепили чи потруїлися…

Ви шинкарі? – спитав Конрад.

– Шинкар мертвий із другом нашим одним у підвалі лежить. Ми подорожні.

– Озброєні булгари? В тилу наших військ? Подорожні? Ти до війни не комедіантом часом був? – грізно мовив Алексіс Дукас.

– Ви праві. Та на кордонах вже майже мир. Війна скінчилася, донедавна тільки дрібні сутички тривали. Сюди ж ми за ними прийшли. Тиждень тому вони вдерлися до одного з сіл де вояки наші спочивали. Вбили сотника, з десяток мирних людей, вкрали врожай, коней, перерізали усіх овець та кіз… Розвідники сказали, що то дезертири ромейські очолені бандитом Враною. Загін наш і рушив за ним у погоню. Між дозорів ваших дірку було знайти неважко.

– Бандит Врана… – сказав осміхнувшись Конрад, – схоже на одного й того ж полюємо, – потім поглянув на скрючені тіла на соломі, деякі з них ще стогнали, та додав, – це не мої люди, а ті по чиї душі ми йшли. Однак, вас четверо? Навіть Ахілес не таким хоробрим був. Скільки вас прийшло під Адріанополь? Нумо! Трохи правди і можливо сьогодні ми не будемо ворогами одне, одному.

– Можливо… – у русявого покосилися ноги, проте вчасно його підхопив друг із золотим чубом, – тільки дайте рану перев’язати, – опісля він почав до своїх говорити мізійською.

Не пройшло багато часу. Конрад лишив біля себе двох вояків. Іншим же звелів виносити тіла та добити помираючих. Меча свого він поклав на вільного стола, й сів на лавці навпроти трьох болгар, які представилися йому, як Кубрат, Коста та Драго. Перший мав скіфський лик із розкосими очима, він і поліз витягати тіла з погребу, де трійця була в полоні. Драго із золотавим чубом, перев’язував рану чистим рушником своєму другові, який, Коста відповідно, вів бесіду з Конрадом. Дукас Мурзуфл довго вдивлявся у обличчя болгар, які здалися йому знайомими та потім пішов ставати на варту. Ще скоро повернулися Марк та Луї притягнувши заколотого мечами посланця, та вороного коня. Конрад швидко довідався, що загін болгар мав ще чоловік п’ятнадцять. З листа, якого відправили до Врани можна було зрозуміти, що рухається він знову у сторону Болгарії та має біля себе ще близько півсотні бійців…

– Якщо ваші розвідники його вистежили, то скоро він на підконтрольні вам землі повернеться і продовжить розбій. Часу багато не буде. Де ваші люди?

– Неподалік. Вже певно шукають нас.

– Добре, – по цьому слові Конрад протягнув руку, – хтось із вас їх командир?

Коста кивнув своєму другу Кубрату, додавши кілька мізійських слів. Скіф дещо насторожено, але руку протягнув у відповідь і потис. Тоді до  них прийшов Дукас Мурзуфл й негучно мовив: «Кесарю, швидше до обозу ходімо. Нам… Ви повинні дещо побачити, зараз». Мовивши: «До зустрічі», – кесар встав з лавки й пішов за Алексісом. Вже біля одного з возів вони застали зв’язаного слугу Фракійоса із розбитим носом, а під колесом возу сидів і сам Зосимос. Тепер синці вкривали обидва боки його обличчя, а ліва брова була розсічена. Над ним у своєму гвардійському обладунку нависав Йоргос, в руці він тримав пухлий шкіряний мішечок та двійко листів паперу. Конрад побачивши це запитав одразу:

Певен ти маєш пояснення тому, що відбулося, – на диво, для Дуки, вимовив командир ці слова спокійно.

– Кесарю, певен і ви здивувалися наявності у обозі приставленого до вас чиновника амфори отруєного цикутою вина. Хоч ужита вона була і не для нас.

– Я хотів це питання задати пізніше. Однак, для того що я бачу цього було б замало.

– Синці то особисте, кесарю. Просто чесного пана Дуку він хотів спровокувати на моє вбивство і повірте, мотив до цього у нього є. Однак для він ще й виготовив два підробних листи. Чому підробних? Бо їх два однакового змісту. Мурзуфл візьми но, – по цих словах він віддав два папірці Дуці, – то є василевсове запрошення на службу, на чин дромологофета. Один мав прийти мені, інший Алексісу. От тільки знайшов я їх у сідельній сумці Зосими.

– Я не все зрозумів?

– Мотив для вбивства мене. Вочевидь, Дуко, якщо і тебе відправили б на той світ то для суддів виплив би доказ твоєї вини. І навіть свідок був би – Зосимос.

– Лист до Дуки справжній, – мовив Конрад тримаючи його самого в руці, – підпис свояка я розпізнаю, а от на твоє ім’я папірець є підробкою.

Що ж, кесарю, – почав було Зосимос витираючи краплини крові з обличчя, – амфору в мене вже була нагода використати. У вас дуже багато ворогів у Константинополі. Однак, я збирався розкрити таємницю вам… Певен ви оціните належно, можливість без крові знешкодити два десятки головорізів Врани. Гаманець… Людська жадібність спонукала взяти золото рідні бунтаря. Якого василевс ледь не особисто «убив у бою»…

– Не в тому становищі, щоб жартувати.

– Все одно вам тепер вирішувати чи житиму я. Однак, маю гарну раду. Не повертайтеся у столицю – не доїдете. Ті, хто на вас полюють, перестрахувалися і заплатили не лишень мені.

– Скільки у гаманці? – спитав Йоргос.

– 20 гіперпіронів і один срібними монетами. За вас могли і більше розщедритися, але після провалу повстання Врани, як ви розумієте, грошей у його рідні не побільшало.

Кілька митей у гарячому повітрі травневого дня шуміла тиша після тих слів. Конраду навіть стало моторошно від спокою з яким Йоргос та Зосимос говорили про спробу вбивства його, побічними жертвами могли стати ще зо два десятки згону зведеного із хрестоносців та ромеїв. Мовчанку, все ж порушив Зосимос:

– Кесарю, молю про милість. Я вам вже став у нагоді… – видно що Зосимос хвилюватися почав підбираючи слова, – Однак, можу ще раз допомогти. Я допоміг би вам сісти на корабель… Скажімо у Салоніках. Там буде з чого обрати, якщо шукатимете порт владик латинської віри.

– Святий Боже! І ти так просто мені оце говориш?! Ще кілька днів тому ти роздумував чи не дати мені випит отрути.

– Це щось змюніє, кесарю? – вступив у розмову Йоргос ховаючи свого меча у ножни, – проте воля ваша, владико.

– І ти його зараз пробачиш? Він підступом хотів убити тебе ще вчора. У поминальний день!

– За цю образу вони розплатилися обіцянкою… Цього мало, але це найбільше, що я міг вторгувати. За час своєї ж служби на василевса мені не менш огидні речі доводилося робити. Хотілося б вірити, що ідея, яка за тим стояла вартувала того, але… Тож ваше слово, кесарю Конраде із Монферата.

Хрестоносцю стало моторошно. Не перший день він жив серед інтриг, не з книжок і переказів, ще між франків йому довелося відчути ядучу загрозу обманів, фальшивих усмішок, отруйних язиків та кинджалів у темряві. Однак нині навіть йому було складно усвідомити всю мозаїку підступів, що склалася перед його очима. Кесар поринув у роздуми: «Боже милостивий, наскільки все простіше було, коли ворог з мечем стояв під воротами Полісу. А тепер?.. Христе, дай мудрості вчинити якнайкраще! Ворог у полі, ворог у домі, а супутники мої смертні вороги одне одному… Тяжби походів та битв витримати легше ніж це. Подумаю тверезо. Якщо зараз я відправлюся до Салонік? А чи не стану в очах Ангелоса я дезертиром? Дружна моя сетра його. Ні, Врана ще загрожує Імперії Ромеїв. Обов’язок мій оплачений рукою сестриці василевса, титулом кесаря, грішми на війну супроти сарацинів. Що ж здається я знаю, як вчинити».

– Боже провидіння зберегло життя тобі сьогодні, Йоргосе. Бачу у ромеїв звично пробачати тих, хто хотів чашу отрути до обіду подати.

– У нас трьох: мене, Дуки, Фаркійоса є причини бажати одне одному смерті. Не прогнівайтеся, пане, але, певен, не здивую вас тим, що і свояку вашому я недруг. І схоже не я один. Тільки я не намагаюся помститися ближнім ворогів своїх. А рідня Варни хоче. Андронікос був жорстоким правителем, але гнів спрямовував навзаєм.

– Що пропонуєш Геворгос?

– Ангелос не допоможе, хоч і вдячний вам.

Дозволю тобі вирішити, долю Зосими, – сказав Конрад.

– Ми відплатили одне одному рівноцінною монетою, – сказав він це і подав руку колишньому учню.

– Звелів би Комнінос… – почав було Зосимос.

– То на благо царства я б це зробив. Нині ж нічим більше свого життя не ризикую, – по цих словах він нахилився до Зосими й ледь чутно сказав, – не забувай однак ціну обіцяну за мою участь в поході.

– Що ж, це добре. Нам знадобляться люди, щоб спіймати бунтаря. Мені нагорода була дана за перемогу над Враною. Вона ще не остаточна, але він майже у нас в руках тож я не збираюся покидати Ромейську землю, як утікач, – після цих слів де Монферата Йоргос та Зосимос остовпіли й поглянули на Конрада, як на юродивого.

– Думка гідна кесаря та нас замало, – мовив Дукас.

– Тому нам допоможуть болгари, – сказав Конрад.

– Кесарю, Наша війна з ними ще незакінчена – різко сказав Алексіс.

– То закінчиться принаймні на сьогодні. У нас спільний ворог, який, до речі, заважає перемовинам про мир.

– Мир на умовах скіфів!

– Алексіс, якщо вже василевс потерпів невдачу і прийняв рішення звернутися до дипломатії, то так тому й бути. Ми ж можемо йому тільки допомогти в цьому… Я дам наказ збирати трофеї, ховати померлих і готуватись до походу. Ми йдемо до мізійців, поговорити.

Хрестоносці без лишніх слів виконували накази Конрада. Серед ромеїв же не було єдності, що до думки про правильність прийнятого рішення. Натомість, гучно ні словом, ні ділом ніхто авторитету кесаря не рушив. З конюшні забрали п’ятеро коней. Болгарам одразу видали їхніх степових скакунів. Ромеї йшли на сторожі, але все ж крокували слідом мізійців. Коли пройшло вже більше половини сонячного дня загін вийшов на бездоріжжя між зораних полів, рідколісся та пагорбів. Кубрат мовив щось болгарською говіркою, Коста ж одразу переклав: «Скоро будемо на місці». Конрад дав наказ зупинитися і сказав: «Далі самі поїдете, якщо спільна справа зацікавить то повернетеся і не самі. Напасти спробуєте – тисячі стратіотів з околиць вас шукатимуть». Нащо русявий болгарин кивнув і жестом підказав друзям, що потрібно пускатися в галоп. На крупі гнідого коня світловолосий Драго віз загиблого товариша завернутого у криваву мішковину. Потім Конрад дав наказ стати у бойові порядки, табору не розбивати, тим хто має коней стати на невеличкому узвищі на лівому фланзі та чекати його команд. Сквайрів він же попросив триматися тилу, і в разі бою скакати галопом до найближчого ромейського воїнства.

Загін довго тримав стрій, очікуючи гостей із Мізії. Часу багато не пройшло, хоч і вояки трохи стомилися від стояння. Чотирнадцять вершників виринули із рідколісся й наближалися до ромеїв швидкою риссю. Очолював ту кавалерію високий темноволосий болгарин у стратіотському обладунку верхи на гнідому жеребці. Уважно придивившись до них можна було зрозуміти, що більше половини були такими ж скіфами, як і Кубрат. Обладунки з дубленої шкіри, довгі кольчуги з розрізами для ніг, гнуті луки, розкосі очі, чорні коси та чуби, хутра вовків у прикрасах одягу та кінної збруї. Натомість, між них було і кілька світловолосих вояк, в більшості своїй, окрім Драго, зодягнених у обладунки сотоворенні руками ромейських майстрів. Командир болгар підняв догори зігнуту руку у лікті й розправив пальці. Загін зупинився, а сам болгарин продовжив їхати до ромеїв. Коли дистанції до них стало менше ніж півстадія він окрикнув ромейською: «Де Монферат! Йди но сюди, раз кликав».

– Вмілі вояки, – тихо мовив Йоргос Зосимі та Алексісу, – принаймні мені так здається.

– Налетіли б без попередження з прикриття пагорба, то розбили б нас. Я таких бачив у бою. Бач, як злагоджено їдуть. Ті хто луком озброїлися по флангах скачуть. Тримаються купи, але так, щоб легко було на всі боки роз’їхатися.

– Ніби їх здолати не можливо. Болгаробійця печатку ставив на їх неміч, – висловився Зосимос.

– Та схоже її вже зірвали, – продовжив Дукас, – з тагми мізійської, де був я логофетом третина переметнулася до болгар, третину стратіотів вирізали коли ті були за роботою в своїх садибах, і те що лишилося нам вже не могло дати бою, лишень тікати. І тепер підступом вони собі мир і царство виборять?

– Не вони першими будуть, Дуко. Не забувай, що по собі вони лишать слід згарищ і могил страшніший за Вранин, не приведи Господь їх під стіни столиці, – сказав Йоргос.

Та поки трійця перемовлялася. Конрад вже завершив бесіду з болгарином і повернувся до своїх. Опісля розповів, що командира їхнього Іванко звати, а тут цей загін через те що бунтарі викрали служницю дружини одного з Асенів. Конрад продовжив: «Вони, стежили і стежать за Враною. Зараз із ним тільки півсотні людей. Він недалеко і болгари знають де він. Можливо знову піде мародерствувати у Мізію… Зараз лишень хочу сказати, що війна ще не скінчилася з повсталими, та милостивий василевс Ісаакйос веде перемовини з братами Асенями, час великих боїв минув. Я об’єднаюся з учорашнім ворогом задля того щоби виконати свій обов’язок, та якщо хтось засудить мене за це, то має право рушити додому. Ніхто не буде покараний за це і вважатися дезертиром». Між ромеїв пройшли перешіптування, багато було несхвальних слів. Зосимос та Йоргос розуміючи куди справа хилиться почали тихо казати, що як не кесар то василевс скарає вояків, якщо кесаря полонять чи вб’ють. Найнеохочіше Дука ставав до цього походу, але разом із Конрадом він вирішив все ж йти до кінця, його приклад наслідували інші.

Загін вишукувався у колону повним складом, після того, як п’ятеро скіфів поскакали далеко вперед галопом по слідах Врани. Інші ж мізійці разом із усіма франками їхали попереду. Ромеї, які мали коней, а саме Алексіс Мурзуфл, Йоргос та Зосимос, їхали в ар’єргарді. По середині маршували у щільному строю, прямокутником по рядами 4-5 чоловік піші стратіоти. Сонце вже починало хилитися до Заходу і світило воякам у правий бік. Поля змінилися пагорбами, які ділили простір із рідколіссям. Час поступово наближався до надвечір’я. Простір який вояки зведеного загону могли охопити поглядом звужувався. Аж раптом швидким ходом прибув один із болгарських розвідників. Іванко поділився звісткою, що неподалік загін Алексіса Врани. Не гучною мовою воякам наказали шикуватися. Ромеї стали у дві шеренги та стали дугою вигнутою у сторону ще невидимого противника. Конрад на коні став у другій лінії. Зосимос та Йоргос спішилися, лишень Мурзуфл мав коня ладного до бою, а тому разом із іоаннітом та сквайрами рушив на лівий фланг. Болгари ж міцно зібралися всі на іншому фланзі. Візничі та слуга лишилися під охороною двох вояків ромеїв, болгари ж обозу не мали. Неспішно рухаючись загін помічав, як густішає ліс. Поки між дерев не з’явилися перші блиски грецьких кольчуг вояків Врани, які збирали дрова та рушали у варту.

Вдарив тупіт копит, гучно заволали скіфи своєю говіркою. Свиснули стріли вразивши кількох та застреливши одного. Напад почався несподівано та різко. Першими вдарили болгари. Ті хто мали луки пустили одну дві стріли на повному ходу перед атакою. Потім у хід пішли списи та шаблі. Перші ряди вартових зім’яти було легко. Та між возів і тяглових мулів у таборі вже збирався рясний піший стрій. У відповідь нещасливці почали відстрілюватися. Вдарив по скіфах ще й десяток кавалеристів, між яких Конрад упізнав варязький обладунок, який так часто любив вдягати Врана. Іванко вже був сильно зв’язаний боєм. Він зламав спис об щит одного з ворожих вершників, одна із стріл застрягла в кольчузі на плечі й пробила захист із товстого сукна, наконечник у рану глибоко не увійшов та боляче дряпав шкіру. Двох скіфів вже стягнули з коней та жорстоко добивали кинджалами. Та ось з гучним криком «Свята Марія» наспіла поміч на чолі із Конрадом. Сам кесар з розбігу загнав спис у одного із ворожих лучників та витягши меч почав прорубувати собі шлях до вершника у варязькому обладунку. Ромеї стулили щити та наступали рівною фалангою. Ті хто озброївся луком покинули стрій та обирали собі цілі для стрільби на ближню дистанцію. Бойовий порядок покинув і Йоргос, взявши свого меча у праву руку, а кинджал в іншу, почав прорубувати шлях до Врани разом із де Монфератом. Хрестоносці поки не вступали в бій чекали разом із Дукою сигналу.

Втручання ромеїв дозволило відійти скіфам лишивши двох своїх чоловік на землі, відіступити осипаючи ворога стрілами та готуватись до нової атаки. Поранені коні без вершників почали метушитися й галопом бігати по полю боя. Конрад прикриваючись своїм щитом яро прорубував мечем на півтори руки собі шлях до вершника у варязькому обладунку. Кесар влучним уколом пробив шию останньому кінному противнику між ним і тим до кого він йшов. Вояк, який не підпускав довгим списом до себе Йоргоса, на мить відволікся на високу фігуру що впала з коня поряд з ним. Того було досить щоб він одним ударом відхилив списа і скакнув у ліво, а потім ударом кинджалу наніс смертельний удар у бік, сили йому стало щоб пробити волову шкіру між металевих пластин.  Конрад же поглянув у обличчя тому, хто був на чолі десятку вершників, а потім почув Йоргосів крик позаду себе «Це Алексіс, це він!» Між листяного рідколісся, брязкоту металу та стогону поранених слова все ж не потонули. Врана впізнав голос, вочевидь. Від атаки Конрада, який летів з мечем на нього галопом він ухилився та контратакував вдаривши у відповідь своїм мечем. Лезо прорубало шкіряні штани нижче коліна та лишило глибокий поріз. Перегруповані вояки Врани, тим часом вже почали давати відсіч, оговтавшись від потужного удару та перших втрат. Між стратіотів Конрада вже було чверть вбито та поранено. Проте вершники Врани вже втратили майже всіх своїх. У сідлі лишилися лишень їхній командир та пара кавалеристів. Кінні противники Конрада почали відступати до свого строю, коли вже скіфи летіли у нову атаку. Кубрат пришпорюючи чимдуж коня покинув стрій та почав цілитися у Врану. Перша стріла потрапила йому у щит, одразу по короткій сутичці з Конрадом, друга потрапила у круп коня, третя пролетіла повз. Через рану бойовий жеребець смикнувся вбік і товста гілка дубу скинула на землю Алексіса. Конрад кинувся навздогін, але два ворожих списоносця вибігли зі строю та перегородили йому хід. Іванко та Драго вже наспіли в поміч кесарю. Йоргос був скутий боєм із ворожим десятником, що вміло відбивав атаки круглим щитом та небезпечно близько від голови свого противника розрізав повітря булавою.

Бій почав зав’язати, втрачати темп. Люди Врани з кожною миттю зміцнювали свої ряди. Навіть удар кінних болгар вони витримали стійко. Конрад вже звелів передати Алексісу Дуці, щоб командував і вів правий фланг у атаку супроти десятку піхотинців, що почав охоплювати сили кесаря та Іванко. Удар списів кіннотників – і загроза оточення була зліквідована, загін Врани відволікся. Конрад вже відчував невеличку калюжу крові, що збиралася у його чоботі. Тим часом Врана змінив коня і знову вивищився над своїми воїнами. Кесар ловив момент. Рвучко вихопивши з рук одного зі скіфів списа він поскакав на ворога. Драго бився пішим, під ним закололи коня. В останній момент білявий болгарин відскочив від кесаря, який понісся галопом. Його ж противника розтоптав мерин кесаря, ніби не помічаючи перегороди. Атака була стрімкою. Списом Конрад цілив у неприкритий щитом бік. Врана почав розвертати коня й почав виціоювати мечем місце для зустрічного уколу. Іржання гнідого мерина, ледь чутний дзвін розірваних кілець, глухий удар і стукіт леза меча об щит – всі ці звуки поєдналися в єдине. Спис пробив лівий бік і вийшов зі іншої сторони тіла Врани. Бунтар під силою удару з розбігу вилетів із сідла.

Ті з людей Конрада та Іванко, які це бачили та могли кричати ромейською закликали зупинити бій. Вітром поголос рознісся і вже навіть на правому фланзі де Дукас, іоанніт, Марк та Луї ледь не потрапили в оточення до того часу. Між протиборчими сторонами почала виростати відстань. Стріли вже не свистіли, а між крайніми передніми противниками вже можна було пройти десяток кроків. Певної миті все стихло. Серед людей Врани зо два десятка вже лежало на землі мертвими чи тяжко раненими. Піші старатіоти втратили убитими п’ятьох, поранені були майже всі, але трималися на ногах. Із загону Іванка загинуло троє. Рахунок зрівняний не був. Врана хоч і лежав мертвий на траві, але Конрад розумів, що продовження бою він із союзниками не потягне. Натомість без Алексіса Врани не поспішали продовжувати бій і ті хто мав перевагу. Коста та Зосимос тримали при собі списи та віддалік, у обозі, спостерігали за боєм. Коли ж бій скінчився озброєним слузі та візничому наказали стерегти майно, а самі осідлали коней та рушили до місця сутички.

Десятник з яким бився Йоргос вивів з-за строю полонянку молоду жінку високого стрункого стану з товстою темною косою зодягнену в зелену сукню, сама вона зроду мала морську засмагу, яка пасувала їй до світло-сірих очей. Панянка пручалася коли її грубо тягли за передпліччя й щось кричала мізійською. Іванко виїхав наперед своїх людей. Конраду нашвидкуруч перев’язав рану Марко, після чого кесар теж став у першій лаві свого загону. Тіло Врани Йоргос відтягнув за спини своїх стратіотів. Стояла тиша, яка часом порушувалася перешіптуванням вояків. Першим заговорив Іванко:

– Не роби панянці боляче й представся, ромею?

– Хай гість на нашій землі першим представиться, – відповів десятник.

– Вас із неї вигнали. Тож назватися мусиш спершу ти. Перед тобою кесар Конрад де Монферат, – гучне перешіптування пробігло між рядів людей Врани.

– Звіть мене Давид. Рідню ще маю, яка в землиці не закопана, тому пробачите мені. Рід мій не такий знатний, щоб його знати.

– Довелось мені вже першим представитись… Що ж говорити будемо.

– Ваш цар мертвий, – вступив у розмову Іванко, – нам не потрібно ділити з ним долю.

– Та ті хто з нас вцілили ще вашим обозом поживитися можуть. Не кожен день сам свояк василевса в ці краї заходить.

– Якщо мирно розійдетеся я вас не переслідуватиму, – мовив Конрад.

– Замовкни, – грубо крикнув на полонянку десятник, коли та почала мізійською щось кричати до Іванка, – а що з нею робити? Ви по неї прийшли, як вас там?

– Іванко. Тобі теж ймення родини моєї нічого не скаже. Відпустиш її – збережеш життя тим хто ще поряд із тобою.

Я цих погроз від куриці злякався б більше.

– Більше десятку твоїх за моїх трьох вже сьогодні. Нам стане сили виловити вас по одному й перерізати. Та це нам не потрібно і тобі теж, – сказав Іванко.

– То що мені за це буде? Поховати нашого василевса ви нам не дасте. Вірно ж?

– Його тіло отримає рідня, – сказав Конрад, – в Полісі.

– Ти ж хотів золота?! Буде тобі золото! – крикнув Зосимос з-за спин стратіотів.

Вояки розступилися. Зосимос рушив на смужку нічийної землі. Він примотав шнурівкою до списа пухкий гаманець, той самий, який дали йому за голову Конрада.

– 20 гіперпіронів. Розділите і не з пустими руками повернетеся додому. Не варто вбивати одне одного, якщо можемо все вирішити угодою.

– Ми повстали проти Ангелів, їх тиранії, корупції, владної бездарності та несправедливості, – відповів десятник

– І для вас нині справедливості буде трохи більше. Ось у цьому мішечку.

Конрад спочатку був невдоволений цим втручанням, але потім осміхнувся й додав:

Ви віддаєте болгарам їхню дівицю, отримуєте золото і без страху йдете собі. Чим не вигідно, Давиде?

Він, недовго думаючи, відправив п’ятьох чоловік до сторожі табору й звелів зібрати поранених та готуватися до походу. Скинув шолом та кольчужний капюшон. Протер від поту посічене зморшками та слідом від ножа чоло та розправив сиве волосся. Обличчя було не старче, радше зістарене. Кивком голови він звелів підійти до Зосими одному зі своїх вояків. Фракійос поглянув у бік Конрада та Іванко, які майже одночасно кивнули головою наказуючи, а може й просячи, віддати гаманець. Він спустив списа, а вояк спритно та рвучко зірвав з нього мішечок золота і швидко побіг до Давида. Вдвох вони оглянули вміст пару монет спробували на зуб, все це не відпускаючи болгарську полонянку. І лишень потім руку мізійки відпустили. Вона рвучко, трохи піднявши руками поли сукні, побігла у сторону Іванко. Він рвучко спустився з коня. На її спробу обіймів він різко виставив руку вперед, вхопив за талію та посадив на коня, а потім і сам усівся у сідло.  Після чого Конрад мовив:

– Ми купляли за золото та ваші життя не лишень її, а й спокій у цих краях. Раджу це пам’тати.

Десятник осміхнувся кесарю, вдягнув шолома, повернувся у стрій, виставив щита й скомандував: «Строю не рушимо повільним ходом йдемо назад!». Спочатку згорнулися фланги, стрій повсталих витягся у колону, а вже потім центр із Давидом почав відходити повільно. Перші сто кроків вони пройшли не розвертаючи обличчя. Статратіоти також не рушили строю, як і скіфи, хто мав лук тятиву не натягував, але стрілу напоготові тримав. Нервове дійство тривало довго до часу коли вже сонце майже зайшло за обрій. Вже коли захід накрив темнотою ліс, край неба забарвився рожевими та жовтогарячими відтінками болгари не прощаючись покинули ромеїв поскакавши на північ швидкою риссю. Кесар звелів поховати убитих та відправити розвідників знайти ромейське військо в околицях. Сам же лишивши одному з ромеїв листа почав із іншими латинянами готуватися до довгої  нічної поїздки. Коли сквайри змінювали Конраду пов’язку та промивали рану, він сидячи під деревом покликав Йоргоса та Зосиму і мовив:

– Видно боже провидіння вас звело і не дало одне одного вбити мені на благо. Дякую вам. Йоргос ти для василевса вже не будеш вважатися серед живих. Я ж правильно зрозумів Зосимос?… Не відповідай. Знаю, що знаєш. Якщо що, тобі нагадають іоанніти Полісу особисто. Я рушу до Святої землі. Зі своїми людьми, без тебе. Тебе ж попрошу принести мого листа василевсу та передати моє прохання посади її на торгівельний корабель італійців до Тіру. Ми втрьох збудемо про взаємні образи та будемо жити далі. Йоргос Геворгос  тебе ж я запрошую на службу.

– Великий кесарю, перепрошую, але я дозволю собі відмовитися. Певно це право я заробив разом із правом на життя за ці два дні? І якщо не заперечуєте частину нічної дороги я буду вам компанією, а потім рушу додому, поки батько не попросить заочно мене відспівувати…

***

«Не має Бога, окрім Бога і Мухаммад пророк його… Всевишній відкинь мої страсті, я прагну розчинитися в тобі, звільни від страстей і мого Я. Вчитель вказав мені шлях і ним йду до тебе. Нехай не здригнеться рука бо звільниш мене від земного я сьогодні. Удар має бути милостивий без страстей, без гніву. Я розчинеться в тобі і рушу за завісу…» Після цих слів кімнату знову наповнила негучна шахада, яка повторювалася з разу в раз. Глиняні стіни довкола були голі лишень килим на дерев’яній підлозі, маленька скринька та ліжко із солом’яним матрацом ділили простір із чоловіком у кремовій сутані та короткому плащі. Його слова були обережно негучними, він розкачувався сидячи на колінах у так ритмічній молитві. Світлом не була наповнена маленька кімната. Єдині промінчики сонця потрапляли крізь щілини у міцно зачинених віконницях. Повітря сповнив запах кави, пуста чаша для якої стояла на підлозі. Двері у кімнату хтось відчинив без стуку. Та навіть крізь щиру молитву та шлях до поглинання Всевишнім суфій чув знайомі тихі кроки за стіною, а тому не тривожився. Світло погожого дня ледь зачепило кімнату крізь розчинені двері. Товариш суфія був вдягнений так само. Лишень кремову сутану та плащ доповнював аскетичний дерев’яний хрест почеплений на мотузці. Пара перських слів ледь чутно долинула до мешканця кімнати: «Асад. Час йти». Почувши це суфій перервав покачування та молитву. Він мовчки розкрив скриню, дістав звідти невеликий кинджал у шкіряних піхвах і сховав його у потаємній кишені в рукаві.  Потім дістав дерев’яний хрест та вдягнув на шию, подумки мовивши: «Для захисту справи такія вершиться, діянням та думкою тобі служу за мудрістю пророка». То і був увесь вміст малої скрині.

Асад рушив, вийшов з кімнати спокійним але різким кроком, пов’язуючи довкола шиї тканину яка закривала одну нижню половину обличчя та натягуючи капюшон. Його товариш мовчки йшов попереду. Вони були у недорогому трактирі для подорожніх де розплатилися за дві окремі кімнатки ще на три дні вперед. Між голих кремових стін вони пройшли до сходів і у мовчанні спустилися на перший поверх. Вже зранку за столами трактирів сиділи солдати одяг яких був прикрашений нашитими маленькими хрестами багряного кольору та поглинали вино заїдаючи ковбасками зі свинини. Не дивлячись нікому у вічі Асад разом зі своїм другом пройшли повз відвідувачів по монашому схиливши голову та дивлячись лишень прямо. Вийшовши на вузенькі вулиці міста вони вже почали оглядатися, але не зупинятися. Шлях був короткий до їхньої цілі, вартувало лишень проминути цех німецьких броварів. Бруківка під ногами вже з самого ранку сильно нагрілася, так що миші навіть не намагалися вилізти з підвалів. Араби та білолиці європейці вже рухалися по своїх справах між майстернями та крамницям. Супутники йшли впевненим швидким кроком обережно оминаючи водоносів з відрами та амфорами. Асад минувши броварський квартал дістався широкої вулиці, яка між багатих житлових будинків вела від цеху ковалів та маленької ринкової площі до християнського храму. Асад з товаришем зупинилися очікуючи та вслухаючись у розмови. Одним оком він помітив іншого брата, який убрався жебраком й просив милостиню на іншому боці широкої вулиці в міру людної. Не довго довелося чекати й четвертого брата, який мав слідкувати за царем завойовників. Прийшлий дав себе побачити трьом братам і сів у тіні будинку біля іншого жебрака в очікуванні. Кожен з чотирьох перевірив чи були на місці сховані кинджали. Асад відчувши міць дамаської сталі набрався рішучості, а гострота леза обіцяла зробити своє діло. Він спішно почав пригадувати завчені франкські слова. Коли з-за рогу повернув вершник у яскраво білій накидці з намальованим жовтим єрусалимським хрестом. Чоловік то був зрілого віку, проте війна та старість його обличчя мало порушили. Цирульник вміло постриг його темну бороду ще не зачеплену сивиною, все волосся було сховане під сірим тюрбаном лишень над прямим носом неслухняно вилізло кілька кучерів. Прояд із ним йшло двоє лицарів у сірих накидках з нашитими червоними хрестиками біля серця та у важких кольчугах. Світловолосий ніс довгий меч та великий на дві третини зросту краплевдний щит. Інший же, був певно із хрещених арабів чорнявий із засмагою леванту. Мав такий же меч, але щитом користувався округлим. Парою зелених очей він дивився по сторонах, але як і світловолосий був не надто уважний весело перемовляючись із господарем, який їхав верхи. «Сір Конрад де Монферат, кесар, а вже скоро король Єрусалиму. Тепер ми звертатися будемо до вас ваша милість?» – мовив темноволосий. «Принаймні між королів, які своїми тронними містами володіють, Марк. Луї, подай но, он тим біднякам по дирхемі», – сказав Конрад витягаючи з гаманця монети. Охорона та вражий цар відволіклись на кілька митей, цього було досить. Два жебраки піднялися на весь ріст та рвучко дістали кинджали з дамаської сталі. Один підбіг з-заду й різко почав тягнути Конрада за плащ. Інший вхопився рукою за збрую коня підтягнув себе, а вільною рукою наніс два удари в живіт. Охоронці закололи першого напасника двома ударами, але для другому часу було вдосталь. Конрад падаючи схопив удар у спину, а вже на землі дістав ще один у живіт. Різким ударом світловолосий хрестоносець розсік голову напаснику. В мить довкола з’явилася запізніла стража та звичайні  перехожі людці. Асад та його друг спокійно спостерігали за дійством. Лишень коли натовп розійшовся, а охоронці понесли владику на щиті двійка рушила за ними. Вони злилися з католицькими священнослужителями у таких же одежах, що стояли біля храму куди несли Конрада. Тренування допомагали Асаду не хвилюватися він був готовий до останнього бою щохвилини, але ціль була перш за все. Його брат зумів протиснутися до храму крізь великий натовп, Асаду ж встигла затулити хід охорона. Досада закрадалася в його душу. У роті він знову відчув гіркий смак густої кави. Вперше за день страсті повернулися у його серце. Аж поки знайомий окрик брата не повернув його у стан занурення. «Аллаху акбар!», – з цим криком моджахед наніс удар. Асад цього не бачив, напружився. Проте останні слова брата, якого вже кололи списами стражі стишили хвилювання Асада. «Диявол мертвий…» – ці два перських слова потонули у криках християн. «Ти був вірним слугою. Служба вчителю Хасану – служба Всевишньому. Ти зберіг, Боже, мене сьогодні. Що ж – не в Тірі буде мій останній бій. Прощавай, брате, прийдешній імам пом’яне тебе у своїх молитвах», – прощався подумки Асад.   

***

Кароока жінка з розплетеним і нерозчесаним волоссям неслалася коридорами замку. Вона рвучко минала освітлені смолоскипами коридори, спішила так що бігла у самій  білій нічній сорочці та без взуття. Між дерев’яних стін і десятку кутих залізом дверей було важко знайти потрібну, а  Сторожі та слуги покинули ціле крило. Її карі очі наповнювалися слізьми, смагляве обличчя горіло від тривоги і страху. Подумки вона себе намгалася заспокоїти: «Скільки вже років пройшло, з часу коли мене викрали? Як таке могло статися? Іванко, любий ти ж був упевнений у кожному другові, якого взяв у той похід. Чи від ромеїв звістка прийшла?! Та ж служниця сказала, щось хтось із дружинників доніс… Ти ж, як брат мені, ти ж милостивий цар. Ти ж не скараєш нас за любов. Іванко ж друг тобі… Чому я нічого не чую?! Чому цар вислав усю сторожу та слуг із цього крила?!» Роздуми її обірвав низький крик: «Я повинен був знати!.. Перелюб за спиною царя! З сестрою жінки моєї!» А далі крик перервався різко. Щось впало та покотилося по підлозі, а потім почувся дзвін металу. Жінка підбігла до дверей звідки йшов шум. Куті двері були незачинені. Вона відкрила їх та жахнулася. Меч Іванка лежав на дерев’яній підлозі, все його лезо було вкрито кров’ю. Друге що кинулося в очі – важка рогатина, що лежала поряд, на її наконечник жінка ледь не наступила. Підвивши погляд вона побачила високу худорляву фігуру Іванка. Його погляд світився страхом, пальці в шкіряних рукавичках ледь дрижали. Голова його опустилися. Обличчя бувало воїна зблідло так, що здавалося й волосся його посивіє умить. Ще за мить жінка роздивилися що стіни були завішані головами кабанів та оленів впольованими царями Асенями. На видному місці мав бути різьблений спис – та сама рогатина, яка лежала біля ніг жінки. Потім вона знову поглянула на те що її жахнуло. Спершись об стіну бездиханно сидів на підлозі цар, сповзаючи він лишив широкий багряний слід. Гнівний погляд пари карих очей застив на його обличчі. Краплинки крові були і на коричневому кучерявому волоссі  коротенької бороди і голови. На грудях темно-зелена чоловіча сукня була пробита. Навколо тієї діри повільно росла багряна пляма.

Іванко отямився від відчинених дверей і першим мовив:

– Він хотів мене вбити!.. Він!.. Я захищався… Люба я.

– Ти? Він мертвий?! О Господи! – викрикнула жінка, – О господи! Нас також вб’ють!…

– Тихо! – опанувавши себе викрикнув Іванко й почав піднімати меча.

Жінка скрикнула й заклякла від страху.

– Не бійся, – мовив Іванко

Після цих слів він витер зброю об свої вже заляпані кров’ю коричневі штани, оглянув свою синю сорочку з довгими рукавами та сховав зброю у піхви на поясі.

– Йди до мене, люба.

Ноги жінки її ледь тримали та вона мов п’яна пішла до нього похитуючись. Іванко міцно її обійняв і мовив.

– Йди до себе. Вдягнись. Доведеться не чекати ранку і збиратися у дорогу.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s