Давид Кастакос (Роман Рілов). Василевсові слуги. Глава 5. У дружбі з Тенгрі

Давид Кастакос (Роман Рілов)

Василевсові слуги

Глава 5. У дружбі з Тенгрі

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 19.jpg

Попередні глави:

Глава 1. За крок до найкращого дня у житті:

https://is.gd/dppOYl

Глава 2. Полон і пастка:

https://is.gd/WOox2M

Глава 3. Сльоза Анни:

https://is.gd/Xf6Ov5

Глава 4. Сміятися і воздавати:

https://is.gd/sfRsT5

У дружбі з Тенгрі

Небо сіро стелилося над рівниною викритою зеленим килимом трави, що сягала колін дорослих мужів. Де не де поставали невеличкі скупчення ялинок, дубів, кленів. Між високою рослинністю поля були місця виїдені та потоптані тваринами. На широкій, неосяжній оком площі бігали табуни коней, отари овець та кіз, стада волів і корів. З-за паростків зеленого оксамиту час від часу вистрибували, нагадуючи про свою присутність пастуші пси. Здавалося, що то первинна природа – Едем не рушений плугом, тварин якого не стригли для пряжі. Однак вузенькі стовпи сивого диму, що місцями здіймалися догори, поодинокі вершинки з арканами та довгими палками нагадували, що картина з місциною та тваринами гарна, але певною мірою рукотворна.

На той пейзаж з височини пагорба дивилося двоє хлопців. З виду їх можна було прийняти за рідних братів. Один був русий, інший світловолосий, кожен мав прямий ніс, підборіддя з ямкою на овальному обличчі, а ще по парі карих очей та густих брів. За спинами вони несли дорожні мішечки притримуючи їх за мотузок. На юних обличчях, що не знали бритви лишень починали рости бороди. Обидва, певно, ще не перезимували свою двадцяту зиму. Зростом юнаки були майже однакові, але русий був дещо вищий, ширший плечами та обличчям. Він мав ще й лук, який ніс надівши навскоси через тіло, а з його мішечку виростали древка з оперенням десятка стріл. Зодягнений він був у сірі штани з  простенького сукна, черевички з волової шкіри та мішкувату сорочку з конопляних тканин кремового кольору підв’язану на череві мотузком. Різко, швиденько і зі сміхом русоволосий товариш вже біг до низу у своїх чорних чоботях, а мішечок гупав юнака по спині. Коли його довга сорочка соковито-зеленого кольору майже злилася із високою травою, той обернувся до русого друга й  жваво покликав його:

– Драго! Драго! Спускайся вже!

– Зараз! Вогника почекаю! – сказав русявий юнак.

Він обернувся і ковзнув поглядом по мурах Тирнова, що височів у далечині між блакиттю річки Янтри, зораних і засіяних озимою полях, а ще хатинках рідного передмістя збудованих з дерева та сірої цегли. Лишень потім він звернув увагу на рудого пса, який ретельно мітив кожен кущ на шляху. Драго, свиснув і  рудий песик на довгих ногах швидко побіг, колихаючи довгими щоками, які звисали нижче щелепи. Наздогнавши русявого хлопця собака поглянув на нього вірними чорними очима, весело гавкнув. Юнак почухав його білу цятку вище носу, а потім разом із ним наздогнав друга.

Всі троє рушили крізь високу траву. Русоволосий юнак поправив коричневий пояс, підтягнув мотузок разом із мішечком і впевнено показав пальцем на одну із сірих ниток диму.

– Певен нам туди! Давай швидше, вже нас певно чекають!

– Не лети, Коста!

– Хочеш, щоб пастухи, яких ми змінимо по темені додому верталися? Та й чесно кажучи вже хочу біля вогнища сісти ти ж перший глядітимеш отару, так?

– Вже ж домовилися, начебто. – наздоганяючи Косту сказав Драго.

– От і добре. До речі, дочитаю сьогодні про похід Велезарія на Карфаген.

– Розкажеш мені потім де це взагалі?

– Далеко, далеко за великим морем.

– Понтом?

– Ні! Ти що? Середземним морем! Оце б побачити його!

– Побачити хоча б якесь море. Наварити б солі, я б тоді рік не бідував.

– Я б хотів його перепливти. Побачити б Святу Землю!

– Нам би сьогодні вечерю побачити. Хоч би пастухи нам чого залишили.

– А ти не барв із собою? – стурбовано спитав Коста.

– Ми добре пообідали з Вогником. Якщо нічого не знайдемо доведеться палітурку книги твоєї зварити і з’їсти з польовими травами.

– Я тобі її з’їм! Давай краще твого пса засмажимо!

– Радій що він болгарської не знає! Бо вже б покусаний біг до самого Тирнова! Хоча за його знання я достеменно не скажу тож спи з одним відкритим оком.

– Злий ти Драго, але на песика доброти в тебе стало.

– Як би злий не був хто б тебе тиждень тому з бійки з тим роемеєм на дорозі витяг.

Хлопці весело посміялися, згадуючи як разом лупцювали п’яного дебелого купця з Фракії. За пару хвилин на їх гучну розмову якийсь пастуший пес озвався гавкотом і побіг до юнаків, а вогник рушив йому на зустріч. обмінявшись «гав-гаваими» звірі почали обнюхувати одне одного, а тим часом до них під’їхав на коні вершник середніх літ у довгій білій сорочці, поверх якої була жовтувата безрукавка з вовною.

– Це вас прислали нам на зміну? – мовив він.

– Так! – відповів Коста, – Ви ж пан Радислав?

– Я, – сказав він а потім обернувся у сторону вогнища й гукнув, – Славо! Вмощуйся і поїдемо!

Після цих слів прибіг юнак-пастушок, привітався з прийшлими, спритно заліз на коня та всівся у великому сідлі за спиною вершника. Перед тим, як рушити старший пастух мовив:

– Там біля нашого багаття двоє печенігів сидять, вони свою отару овець і кіз до нашої долучили. Разом зранку на нове місце пережените та попоїте тварин, перш ніж назад пригнати.

– Ви вже так поспішаєте? Не повернетеся? – розчаровано спитав Коста.

– Син менший прихворів, а я вже хочу встигнути закінчити огірки засолювати на зиму. Сховати вже треба бочку в погреб.

– А прибульці із степу дружні? – спитав Драгомир.

– Дружні, зі своїми сірими псами, що на вовків схожі, постежать до ранку за худобою. От тільки вони болгарською майже не розуміють…

– А як же… – хотів було спитати Коста.

– Там є один, що жив між русів, по нашому він теж непогано говорить. Кубратом його звуть. Він відійшов погуляти, лук із собою взяв може зайця до вечері вполює.

– А вже нічого не лишилося? – майже одночасно розчаровано спитали хлопці.

– Спитайте у степняків, може чого й лишилося. Бувайте!

Кінь обтяжений парою вершників поскакав. Коста та Драго несміливо рушили до тліючого вогнища. Біля багаття сиділо двоє степняків. Кожен мав на голові гостру шапку зшиту з борсука, сорочки із сірого сукна, та накидки з баранячого руна. Були вони трохи старші за хлопців, та ще досить молоді. Шкіра їх обличчя була трохи смуглою та загрубілою від польового вітру. Скули були міцні та округлі, а очі вузькі. Кожен мав пару довгих вус і  коротку борідку. Сиділи печеніги на повстяному  рядні, а біля них були, списи і шкіряні сагайдаки з луком і стрілами, на додачу за шкіряними поясами вони ще мали заткнуті кинджали. Вони переговорювалися про щось між собою, аж поки нові хлопці до них не долучилися.

– Привіт, я Коста! – гучно і чітко сказав юнак, без крику показуючи на себе пальцем, – а це Драгомир. Ми прийшли пасти нашу отару.

– Пастухи! – протягуючи кожен звук мовив один із них.

– Так! Так! – швидко відповіли вони.

– Я Орвулук, – сказав один із них, знявши шапку та оголивши довгого чорного чуба на виголеній голові.

– Я Кавас, – мовив інший, теж знявши свою шапку, під якою було темне, як ніч коротке волосся.

Хлопці сіли коло тліючого багаття, трохи відсторонено від кочівників, але ще довго не наважувалися, щось сказати. Між собою степняки обмінялися кількома фразами своєю мовою. Потім Орвулук подав невеличкий глиняний глечик із білим овечим сиром і жестом запропонував його хлопцям. Драго та Коста охоче взяли гостинець і смачно поласували. Останню грудку сиру з дна глечика Коста віддав Вогнику, що терпляче чекав весь цей час поруч. Він задоволено гавкнув. Хлопці посунулися ближче до кочовиків. Кавас погладив Драгомирового пса і атмосфера стала теплішою. Хлопці вже намагалися говорити із степовиками, вчити їх якихось болгарських слів.

За годину Кавас пішов перевірити отари та собак, Коста продовжив читати книгу, Орвулук мрійливо розглядав небо, а Драго пішов до рідколісся дресирувати Вогника за допомогою м’яча скрученого із ганчір’я, а також потренуватися у стрільбі з луку. І от юнак із собакою так і проводив час поглядаючи то одним оком на четвірку коней, то на отару між високої трави. Аж ось ще десь за годину Вогник розвернувся на Захід і гучно загавкав, а хлопець почув оклик:

– Хто ти і чий будеш? – спитав молодий чоловічий голос.

Прийшлий був схожий на тих двох степняків. Лишень скули були дещо гостріші, лоб високий, волосся чорне і довге зав’язане з-заду у хвіст, а  двоє світло-коричневих очей були радше маленькі та круглі, аніж вузькі. Фігура чоловіка була невисокою і ще й трохи згиналася під вагою впольованої ним косулі та зібраного хмизу, які той притримував на мотузці. Зодягнений прибулець був у довгий, підбитий вовною, тулуп, поли якого спадали нижче колін, зшитий з дубленої коров’ячої шкіри та пару коричневих чобіт. При боці той мав шкіряний сагайдак зі стрілами, та луком, а за чорним паском у нього був булатний мисливський кинджал у різьблених дерев’яних піхвах.

– Драго мене звати, я з околиць Тирнова, ми з другом прийшли за отрарою погледіти, Радислава змінити, – юнак уважно оглянув прибульця й додав, – тебе ж звати Кубрат?

– Так, – печеніг взяв здобич і зв’язку назбираного хмизу та поклав їх на землю, а потім підійшов і потиснув болгарину руку.

– Косуля? Ти ж із заходу прийшов, чи ні? – спитав насторожено Драго.

– Ну той що?

– В тій стороні ліс де лишень стратіотам полювати можна.

– Нашому роду там перешкод ніхто не чинив. Може, правда, хтось і хотів… Не переживай так, ліси від цієї косулі не збідніють.

Вогник, який до того тихенько гавкав і махав хвостом, зробив голос грізнішим і гучнішим, а потім заричав. З-за високої трави вибіг, здавалося степовий вовк. Та коли той зупинився біля хазяїна й загавкав у відповідь, Драго зрозумів, що то теж пес.

– Аспар, ш-ш-ши! –звелів господар змовкнути своєму вовку.

–  Він в тебе, що…

– Вовк? Ні, не зовсім, на половину чи на чверть, мабуть. Давай до твоїх вертатися і вечеряти. Лишень допоможи здобич дотягнути, втомився я.

Без лишніх слів всі четверо рушили до вогнища, собаки похмуро й недовірливо дивилися одна на одну. Драго потягнув на спині два з лишком пуда дичини, дивуючись, як так довго тягнув на собі її Кубрат. Досить скоро ці двоє повернулися до вогнища. Коста вже не читав книгу, бо почало вечоріти, а мирно розмовляв з новими приятелями.

Ось вже п’ятірка почала знімати шкуру з косулі та нарізати шматки м’яса, щоб посмажити. Кавас відійшов у бік десятка сосен і повернувся за кілька хвилин з купою гілок, щоб прокоптити те, що не було б у той день з’їдене. Коли Драгомир та Коста вже почали наминати перші засмажені шматочки стегон, трійця скіфів сіла півколом, потім Кубрат поклав між ними вирізану статуетку вовка. Степняки кілька хвилин промовляли мелодичну пісню, чи заклинання, часом піднімаючи долоні догори. Опісля промовлених слів вони кинули кілька вирізаних шматків м’яса у вогонь. Драго уважно спостерігав за обрядом. Вогник напружився, перестав махати хвостом, але не ричав. Кості, який швидко з’їв свій кусень ледь не стало зле, його душі торкнувся містичний страх і він швидко трьома пальцями захистив себе хресним знаменням.

Вже після обряду Кубрат звернув увагу на цікавість та зніяковіння в очах гостів, а потім мовив:

– Не бійтеся, ми шану предку Ашину віддаємо.

– А вовк тут нащо? – спитав Драго.

– Рід печенігів від крові вовків.

– Драго вони своїми чарами демонів накликають, –  з осторогою мовив Коста.

Кубрат посміхнувся, сказав своєю мовою кілька слів своїм друзям, потім всі разом не гучно посміялися.

– Болгарине не бійся, ромейський же Бог всесильний… Не бійся зла ми тобі не зробимо. Я жив не один рік між русичів і ще жодне їхнє село чи місто, де я бував, моровиця не вразила.

Драго тривожився не так сильно, як Коста, але розділив занепокоєння друга. Вже за годину сильно стемніло й двоє друзів Кубрата рушили перевіряти худобу. Ті ж хто лишилися біля вогнища закінчували різати непросмажене м’ясо на вузькі смужки, зробили нехитрий підвіс, закинули гілок сосни для диму та й лишили коптитися поживу. Молодий степовик ліг спати першим. Коста вмовив Драго разом помолити Бога про захист й досить скоро лягли на рядно лишене пастухами вкрилися мішковинням і поснули.

***

На ранок двійко друзів встали вже з першим промінням сонця, збудив їх Кубрат. Вогник і напівовки степовиків не надто привітно ричали одне на одного, але за худобою слідкували уважно.

– Доброго ранку! Орвулук та Кавас, вже лягли спати. Нашу отару до вашої долучили. Я заберу копчене м’ясо, а ви до джерела худобу відведіть, – сказав Кубрат.

– Добре, – мовив Коста.

Вже за півгодини хлопці взяли собі до обіду смужки копченого м’яса, відправили Вогника глядіти отару і рушили всі разом на південь. Якийсь час Драго та Коста йшли тихо не мовивши навіть десятка слів. Хлопці прямували крізь поля та рідколісся, прочищаючи собі шлях та підганяючи овечок, що часом відбивалися від стада. Ось вже за годину мовчазного шляху мовчанка була порушена Костою:

– Слухай, а ці скіфи… Вони ж демонів накликати можуть…

– Не перебільшуй, то тебе батько разом із грамотою до страху перед язичниками привчив.

– Початок мудрості – страх Божий.

– Може й так, але їх предки між нами живуть віками. У час коли в нас були царі, перші були з їхнього племені.

– Драго, ті хто між нами віками жили вже за дружин наших жінок брали, й дочок своїх віддавали із щедрим приданим. Вони прийняли Бога та знають наше слово і звичай…

– І ці його знатимуть. Дати їм час потрібно, це не перші скіфи, які прийшли із Таврики та Степу…

За  розмовою час пройшов швидше. Вже за пару годин отара та її пастирі побачила місце призначення. І досить скоро хлопці дісталися зеленого поля біля виднокола якого тік струмок. Коста мовив:

– Худоба втомлена. Пити хоче – волати скоро буде.

– Коста, щось тут не так, – зауважив Драго.

Приглядівшись хлопці побачили, що в деяких місцях плуг день чи два тому порушив зелень пасовищ. З-за виднокола йшла група осіб, а біля них працівники лагодили огорожу. Хлопці підійшли ближче. Аж поки не почули чоловіка, який грецькою мілетського акценту мовив: «Стійте! Хто такі?».

До пастухів рушило троє чоловік. Здалеку було помітно, що вони не місцеві. Двоє були зодягнені у довгі, до колін, бурі сукняні чоловічі плаття підперезані чорними пасками, високі чоботи, темні штани та ковпаки кольору червоного вина. Вони були середнього зросту, смагляві, темніші навіть від степовиків, але мали широкі чорні очі та вміло підстрижені бороди. Один із них ніс за халявою чобота кинджал, інший мав при боці коротку криву шаблю. Ці слухалися третього, який носив блакитну армійську туніку з довгим рукавом, проте її ледь було видно з-за фіолетового плаща, який кутав міцну чоловічу фігуру. Над комірцем із кролячого хутра коротка шия тримала голову з молодим обличчям, якого ледь торкнулася засмага, на якому виділялася густа чорна лінія брів та кривий ніс. З-за поля теплої фіолетової тканини виринала рука, міцно тримаючи руків’я меча. Пара червоних чобіт головного серед ромеїв твердою звичною до маршу ногою крокувала по зеленому килиму трави. Саме він далі повів розмову з пастухами чистою ромейською краю Візантія:

– Забирайтеся зі своїми вівцями! Тут пасовища й пашні стратіотів!

– Мене Костас звати, а мого друга Драгомир, – спокійно грецькою відповів їм юний болгарин, – представтеся, щоб ми знали з ким я говорю.

– Алексіс Дука, логофет фемного війська Мізії, – представився ромей з кривим носом.

– Ясно. Ми на общинних пасовищ…

– Вже не общинне! Ви не перші за два дні кому ще пояснювати потрібно. Розвертайте худобу.

– Кіріє, тварини впадуть після довгого переходу. Трава не сильно потопчеться, а всю воду вівці й кози не вип’ють. Нам потрібно їх зараз напоїти…

– Землі для стратіотів вже виділені наказом милостивого дуки Мізії. Повертайтеся до Янтри!

Драго стояв поряд весь час, із цього обміну ромейською мовою майже нічого не зрозумів, крім останніх слів. Коста обернувся й сказав другу болгарською:

– Вони нас проганяють. Кажуть, що це тепер землі стратіотів.

– Як вони можуть?! Худоба здохне якщо ми поженемо її назад до Янтри не напоївши.

– Знаю. Боже милостивий, що ж тепер роботи.

– Напоємо худобу їм у горлі не повисихає!

На гучну мову Драго звернули увагу ромеї. Болгарин свиснув у два пальці й погнав разом із Вогником до води тварин, які вже волали від спраги. Ромеї спочатку остовпіли від нахабства, а потім вийняли з ножен зброю. Коста виставив вперед руки й став на зустріч Алексісу, намагаючись вмовити словом ромея. Той же вдарив хлопця руків’ям меча по обличчю, а ногою прудко зробив підсічку. Тієї ж миті Вогник загарчав і кинувся на поміч Кості, проте ромей з кинджалом заступив йому шлях. Пес вп’явся у ногу противнику трохи нижче коліна так міцно, що порвав чобіт. Як тільки ромей спробував відмахнутися ножем від собаки то отримав удар від Драго дерев’яним дрючком, який збив його з ніг…

– Не рухайся! – гучним, як грім голосом вигукнув Алексіс, – Не рухайся, мізієць!

Логофет тримав у одній руці книгу, яка випала з торбини Кости, а інша стискала закривавлене руків’я довгого меча. Ромей анатолієць стояв над другом Драго тримаючи на кінчику кривої шаблі шию болгарина. Господар свистом відізвав пса й на мить бійка зупинилася.

– Вже зовсім подуріла малеча!? Крадені книги носите із собою, та й пес твій породи мисливської теж видно чужий. Ой лихо, погано що всім вам не повибивали очі…

Промову Дуки перервав крик. Ромей за спиною Алексіса випустив шаблю, йому в бік вп’ялася стріла. Потім почувся стук копит, свист ще однієї стріли, рик і гавкіт скіфського пса-вовка. Логофет обернувся й одразу отримав сильний удар по носу, то Коста влучно кинув каміння й кинувся навтьоки. Дука гукнув: «Скіфи! До коней!». Кубрат не наважувався під’їхати ближче та пустити ще одну стрілу влучно, а тому стрілив ще три рази. Пара робітників, які вдалечині ставили огорожу, вже давно кинулися навтьоки. Коста перестав бігти, але почав лаятися, коли згадав, що його книгу вкрали.

– Хлопці зможете тварин напоїти? Я по своїх поскачу, зберу їх. Ми за ними поїдемо відженемо, або приманимо. Певно ці боягузи зараз всіх стратіотів в околицях збирають. Відведіть наших овець і кіз до своїх стійл теж, – сказав Кубрат.

– Добре, – мовив Драго, піднімаючи із землі шаблю зронену підстріленим ромеєм.

Друзі швидко пригнали худобу до джерела і напоїли її, пес і хлопці часом відганяли тих тварин, які затримувалися й підтягували до води інших. Досить скоро юнаки повели овець і кіз назад до Тирнова. Коста витерся від крові яка текла із розсічення на лобі та поламаного носа, на його зеленій сорочці з’явилися багряні плями, з ніздрів кров ще капала. Обличчя юнака то наливалося кров’ю, то блідло, від гніву, досади та страху йому було дихати ще важче. Коста ледь не плакав переживаючи за втрачену книгу. Драго теж думав багато, зокрема про наслідки того, що станеться після сьогоднішніх подій, він бачив як тяжко переживав друг, розумів наскільки цінною була втрачена річ, але слів не знаходив для втіхи. Вже на півдороги до Тирнова, коли хлопці стали біля підніжжя пагорбів Драго мовив:

– Я певен, що община цього не стерпить. Ми ще притягнемо до суду того кірйоса.

– Я… – голос друга пробудив Косту, – я не певен, що все буде так просто… Чи живий той стратіот, якого поранили стрілою? Ти ж розумієш, що наше слово супроти слова вояків нічого не вартує для Імперії.

Далі друзі йшли мовчки, якийсь час. Вони вже минули пагорби, бачили у далечині Янтру та підходили до полів засіяних озимою. Коли близько милі лишалося до передмістя друзів, Косту та Драго, нагнав Кубрат верхи на своєму гнідому коні. В його сагайдаку лишилася остання стріла, у правій руці він тримав спис, крові на ньому не було (хоча наконечник міг вже бути відчищений), шабля при боці була у піхвах, а мисливський ніж був заткнутий за пояс. Степовик кілька разів глибоко вдихнув і мовив:

– Ми розділилися… Якийсь час ту трійцю тривожили стрільбою, але їм на поміч інші стратіоти почали підходити. Орвулук рушив до мого селища, рідню збирати, сказав їм, щоб підтягувалися до Тирнова.

– Добре, – сказав Драго, – поміч і чиєсь слово лишнім не буде.

– Ти як, друже? – сказав Кубрат до Кости.

– Бувало й краще.

– Не переймайся з поміччю неба, Тенгрі, твого бога ми разом все подолаємо.

– І що буде далі? Суд? Я вже не певен, що стратіоти захочуть орудувати словом.

– Думаєш вони з мечами до нас прийдуть? – у словах кочовика відчувалася насмішка, сподівання, та водночас навіть легкий відтінок очікування.

– Нехай спробують, свого ж металу від мене й скуштують, – сказав Драго з посмішкою піднімаючи клинка до гори.

Трійка після зустрічі досить скоро пригнала тварин до передмістя. Після полів озими хлопців зустріли невисокі плетені парканчики, городи, дерев’яні домівки з гостроверхими дахами. Частина будинків були суцільно зроблені з округлих колод та дошок, частина ж мала сірий глиняний перший поверх, і лишень у кількох будиночків на все передмістя він був збудований з обпаленої цегли. Багато дворів мали парканчики по яких плелася виноградна лоза. Углядівши печеніга та Косту із ранами на обличчі біля ґрунтової дороги, яка вела до північних воріт Тирнова, почали збиратися люди й тривожно перешіптуватися. За кілька хвилини по прибуттю до хлопців вийшов староста із начальником пастухів. Голова общини, дужий повний чоловік років сорока із довгою коричневою бородою, яка була вже рясно посипана сивиною. Віддихавшись, витерши піт з лисини поправивши червоний пасок на довгому жовтому чоловічому платті він мовив:

– Коста йди до батька, твої рани огляне!

– Пане!.. – хотів сказати Коста.

– Чутки приходять швидше вас. Стражі у передмісті ходять, побачать закривавлену пику, заберуть до себе, про всяк випадок.

– Я…

– Йди швидше, дурню! А ви двоє овець разом із нами до стійла женіть… Чекайте! А шабля звідки в тебе?

– В бою здобута! – мовив з усмішкою Кубрат.

– Обоє зброю поховали, йолопи. Як загонимо худобу, до мого двору, одразу. Все розкажете, як було, – наказовим голосом, але з тривогою, яку важко приховати, мовив староста.

Похиливши голову Коста пішов. Кубрат і Драго досить швидко загнали овець та кіз за огорожу біля дому старости. Степовик наполегливо показав на частинку їхнього стада, вказавши пальцем на кожну тварину. Опісля, обидва хлопці всілися на повалену колоду. Якийсь час в повітрі лунало мовчання, здобрене беканням худоби. Мовчанку порушив негучний гавкіт Вогника, на що відповідь дістав злим риком. То вовчий пес Аспар прибіг до свого господаря, тихо й не помітно ні для кого крім мисливського пса.

– Сидіти, – майже одночасно із Кубратом вигукнув Драго, лишень степовик віддав якусь команду своєю мовою, проте болгарин був певен що новий друг сказав теж саме.

Аспар недовірливо поглядаючи на рудого пса всівся біля ніг господаря. Спостерігши цю сцену Драго мовив:

– Дивний все ж у тебе пес.

– Мабуть, він трохи дикий, але вірний. Твій друг теж цікавий. Як звати?

– Вогник.

– Рудий, як вогонь. Породиста собака, мисливська. Звідки в тебе така?

– Друг батька працював слугою в домі архонта Тирнова. На мале собаченя, якось п’яні єгері кірія впустили амфору ромейського вина.

– Певно їм добряче закусити нагайкою дали.

– Того не знаю, – посміхнувшись мовив Драго, – а знаю, що песика хотіли втопити, щоб не мучився. От тоді він нам дістався. Ми з батьком доглядали його, кістки зрослися, він знову зміг їсти сам і став нам другом, сторожем і помічником.

– Ромеї часто викидають на сміття скарб, не помічаючи що його потрібно лишень прочисти і доглянути… А батька твого як звати?

– Борилов я.

– А я Крумов, з племені печеніг, по вашому.

– Хіба ви не скіфи?

– Твій друг Коста певно в цьому краще розбирається… Мій народ прийшов у Степ задовго після них, їхньої мови навіть не збереглося.

– Якого ж ви Бога шанували вчора?

– Пердка Ашина, а ще ми славимо божествену Умай та отця-небо Тенгрі…

Якийсь час степовик ще розповідав про своє плем’я, аж поки собаки не загавкали. То підійшов сільський староста. Він сів поряд із хлопцями на колоді, в руці у нього був згорток, з якого він дістав горбинку теплого хлібу. Переламавши хліб і нагодувавши хлопців він по батьківськи попросив розповісти, про те, що сталося біля джерела. Неспішно, почергово беручи слово юнаки розповіли про те, що бачили, чули і в чому брали участь. Староста вдумливо покивав головою зі стурбованим виразом обличчя. Після розповіді він трохи задумливо посидів і сказав:

– Тримайтеся в домівках своїх і не покидайте їх без потреби. Ромеї помститися хотітимуть. Села тримайтеся вас тут поки в образу не дадуть, а ти скіфе… – слова старости перервав шум селян, які кудись швидко прямували, та пастуха, що прибіг до голови громади.

– Йдіть бігом до церкви! Стратіоти між собою побилися!

Не довго думаючи всі пішли за натовпом. Сотні болгар, жінок і чоловіків різного віку, зодягнені в білі та сірі сорочки різної довжини, з вишивкою синіми нитками, часто із накинутими жилетками. Багато хто взяв із собою дрючки, вила та сокири, про всяк випадок. Кубрат та Драгомир випередили натовп й прибігли до сільської дерев’яної церкви тоді коли, ще людське море не затулило рясно вид.

Храм був біля підніжжя скель, на вершинах яких і розташовувалося Тирново сховане кам’яними мурами. Місто будували у вигині річки, тож західна та східна частина міста були з’єднані мостом. Два райони поселення мали свої вивищення на скелях обнесені триметровими кам’яними мурами і лишень частину передмість захищали дерев’яні стіни. Увагу ж селян привернули четверо стражів ромеїв які були побиті до крові та стояли на колінах (один з них, щоправда, лежав зі зламаною ногою на землі). Над ними  вивищувався десяток вояків у кольчугах та лускатих обладунках, озброєні вони були пірначами, мечами, сокирами, широкими щитами, дехто мав при боці шкіряний сагайдак з луком та стрілами. Ранених ромеїв роззброював простий люд. Біля них стояв і Коста, на його обличчі нерозуміння та вдоволеність поступово змінювалися гордовитою впевненістю. Рана на носі та лобі ще не засохла, але перестала турбувати хлопця. Трохи подалі, на сходах до храму, активно махаючи руками, щось гучно розповідав отець Борис, батько Кости. То був чоловік, що мав вже під сорок літ. Його шкіру засмага не сильно торкнула, а дні проведені над книгами дещо притупили гостроту його зору. Хороші харчі й життя без надлишку важкої роботи зробили гнівному отцю невеличкий неїдений живіт, який проте отця Бориса не надто обтяжив. Рідке посивіле волосся сірого кольору колихав вітер, пара темних очей пронизувала натовп, ніс разом із руками здіймався у небо, а вуста з потрісканими губами, та відсутнім однім переднім зубом натхненно промовляли:

– …Ромеї не лише принесли свій закон сюди, вони поставили себе вище нього. Один із стратіотів, що пролив кров мого сина, жалів лишень про те, що всім нам не можна виколоти очі, – промову отця Бориса супроводжували то вигуки захоплення, то обурення, залежно від промовленого.

– Їм мало землі ділити з нами вони, готові її відібрати у нас. Нашу громаду вже не питають, які пашні чи пасовища віддати своїм воякам. Дука і архонт Тирнова згодні були з тим, щоб наші й печенізькі стада вмерли від спраги, щоб віддати їх своїм. І ось, поряд зі мною наші вояки, які несли службу в царстві благословенних василевсів Комнінів…

– І не лишень, нас, – один із вояків, що мав довгі густі вуса темно-коричневого кольору, та таку ж густу бороду, підстрижену так, що перекривала вона половину горла, взяв слово, – ми з братом, сотні інших стратіотів із болгар, валахів, скіфів так і не отримали землі за службу благословенному василевсу, а ромеї вже й вас не питають, що забрати у люду Болгарії, – мовивши це він підняв до гори кулак потрусивши довгою кольчугою, ретельно вичищений шишак із пластиною на носі грайливо відбивав сонце в такт грізній промові, хоча його карі очі у той момент сяяли натхненням. 

Коста побачив у натовпі своїх друзів й жестом покликав до себе. Кубрат та Драго підійшли, собаки весь час прямували коло них без гавкоту, видно було що натовп розгніваних їх трохи лякав, але йшли вони поряд господарів дисципліновано, готові щомиті їх захистити. Коли хлопці стали поряд зі своїм другом, вояк болгарин продовжив говорити:

– І ці ромеї, згадаючи свого кесаря болгаровбивцю, збираються нас захищати? Ось троє хлопців, які дали відсіч зарозумілим бовдурам, захистили ваші стада і навіть принесли трофей. Хлопче покажи но їм свій, – останні слова мовив вояк показавши на Драго.

Після цих слів він підняв догори шаблю підібрану на пасовищі. Певно у той момент він відчував себе щасливішим за Гая Юлія на тріумфі. Кубрат за всім спостерігав спокійно, ніби чогось чекав. Після радісних вигуків натовпу мову взяв інший вояк, певно того ж віку що й перший. Говорив він недовго, але в кінці мовив люду фактично наказом: «Відібрану у стражів зброю, які прийшли схопити сина святого отця, ми роздаємо тим охочим, які підуть з нами! В нас є ще, на кого не стане беріть вила, молоти, сокири, коси, серпи, ножі! Ми йдемо до архонта просити, або ж взяти своє!» Громада розійшлася, мужі почали озброюватися, між людей пішов поголос: «Збираємося біля мосту». Лишилися лишень двоє вояків, що промовляли до натовпу. Вони дали вказівки своїм людям, а самі покликали до себе отця Бориса. Троє хлопців тоді добре розгледіли обох. Другий мав кучеряву каштанову бороду, та правильний овал обличчя. Кучері місцями вибивалися навіть з-під шолома й капюшону скованого із сталевих кілець. Темні очі сяяли завзяттям коли той говорим із товаришем. Кольчуга з полотном до колін мала місцями металеві пластини, а руки майже по лікті захищали металеві поручі.

Кубрат і Драго, кинулися розпитувати друга, як він, але той кілька секунд мовчав у задумі, вслухаючись у розмову батька з вояками.

– Братику, якщо все вийде…- почав було вояк із кудлатою бородою.

– Іване, ми спішимо, не сьогодні ми збиралися…

– Треба кувати поки гаряче, Петре. Завтра вже буде пізно.

– Думаєш не розумію. Наші мають підтягнутися швидко. Маю надію печеніги та половці теж підтягнуться швидко.

– Шановні Асен… – почав було отець Борис, проте одразу почув у відповідь командирський голос Івана.

– Кіріє, пробачте, але поговоримо пізніше, йдіть до мосту. Нехай люд дочекається нас. По тій бік річки наш друг Іванко відкриє нам ворота, коли буде потрібно.

Отець хотів було щось мовити, але пішов мовчки до заднього двору храму, де між яблунь була його невеличка домівка збудована з каменю. Лишень тоді Коста почав відповідати хлопцям:

– В мене все добре. Можливо лишиться шрам, але то нестрашно.

– Йдеш із нами до мосту? – спитав Кубрат.

– Звичайно, але… Здається мені, що ці двоє стратіотів готували щось і…

– Коста! Сволота йди сюди! – почувся крик святого отця.

Окликаний хлопець зблід і пішов мовчки понуривши голову, так, як він йшов до Тирнова втративши книгу на пасовищі. Драго очима ще спробував зловити тих двох вояків, але були вони вже далеко і крокували до окраїн передмістя. Тим часом обривки розмови, а радше монологу отця Бориса, долітали до хлопців. «Відпустив на свою голову, заробити щось для родини… Мати твоя з небес плаче, й думає, що з тебе вийде… Скільки та книга, як цей дім і храм коштувала… Та й тебе, дурника, могли там вбити!»

Драго хотів було підійти до дому та втрутитись, але Кубрат окликнув його:

– Самі розберуться! Він його батько і він до певної міри правий.

Хлопець спинився. Подумав. Видихнув і пішов разом із Кубратом до берегів Янтри. Минаючи передмістя вони опинилася біля воріт у кам’яній стіні, що вели до північної частини Тирнова. Там вже вирував вогонь повстання. Було видно болгарський люд на стінах, не лише чоловіків, а й жінок озброєних тим, що здобуто, чи тим що знайшлося вдома. Весь берег Янтри був заповнений болгарами. У свитках, сорочках, жилетках чи обладунках кожен відчував за собою силу дружнього плеча. Видно було, як по широкому дерев’яному мосту на кам’яних опорах побігли кілька десятків ромейських стражів, гублячи зброю та шоломи. Хтось вигукнув: «Не втопи мій спис!», – і ці слова були підтримані народним сміхом. Вже біля воріт південного міста їх зустріли стратіоти. От тільки не відкритими воротами. Спочатку втікачам на голову впав десяток стріл, а потім спритні вояки почали скидати у воду поранених і наляканих ромеїв. Хвилини їм знадобилися щоб стратіоти склали зброю та здалися. Нарід вже спішив переходити міст, поки вхід на нього не закрив юнак, на пару літ молодший за Драго. Сміливий хлопець був верхи на гнідому коні, і ще одного сірої масті тримав за вузду, він гучно крикнув: «Чекайте!»

– Хто цей недоросток?! – розгніваний люд почав кричати.

– Іван Асень мене звати! Братів моїх чекайте! Вони оружників побільше приведуть. От тоді й зайдемо до архонта в гості.

Лишень тоді, хтось побачив, що десь у далечині почали підніматися стовпи диму. Виходили вони з-за горизонту, і певно вогнища ті були далеко за пасовищами та смугами лісу. І от до болгар почало доходити, що то палають маєтності ромейських вояків. Хвиля вдоволеного гніву прокотилася між повсталих, які тепер із нетерпінням чекали підкріплень.

І ось досить скоро почувся шум. Шурхіт обладунків, іржання коней та брязкіт зброї пробивалися крізь захоплені вигуки натовпу. Зо дві сотні вояків у обладунках, хто верхи, а хто в пішому строю підійшли до натовпу. Юний Іван зліз з коня. До нього підійшов воїн із прямою бородою, який більше всіх говорив на зібранні біля Храму, по братськи обійняв хлопця, похлопав по плечу, а потім прудко умостився в сідлі сірого коня. Майже одночасно з Петром стрибнув Іван старший без лишніх розмов всівся на гнідого жеребця і рукою дав команду. Дві сотні стратіотів, які колись були набрані ромеями з місцевих болгар рушили по мосту. Першими йшли піхотинці з великими щитами, далі на чолі із братами рухалося три-чотири десятка кінних вояків, а за ними вже рухалися сотні, якщо не тисячі жителів Тирнова, між них були молодший Іван, Драго та Кубрат. Вже біля самих воріт, Петро Асень, вигукнув:

– Якщо свої то відкривайте.

– Та певно, що не чужі, – відповів дзвінкий молодий голос, – заходьте, ви вдома!

Ворота розчинилися. Стражі, ті які були з болгар і валахів, захопили частину стіни й чекали своїх. Коли проходив простий люд, вони роздавали захоплені в арсеналах, зняті з полонених обладунки та зброю. У натовпі Кубрат та Драго змогли швидко знайти братів, що вели повсталих. Вони розмовляли з одним із стражів, який очолював тих, хто захопив ворота. То був ще досить молодий, високого стану вояк. Його фігуру худорляву вкривала довга та щільна кольчуга. Довгий ніс, захищений сталевим наносником, кивав у такт голові, яка так реагувала на обурливі й водночас захоплені окрики людей.

– Іванко, скільки з тобою людей? – спитав Петро.

– Півсотні, може й більше, – відповів Іванко, погладжуючи чорну борідку, – ви я бачу поспішили. Щось змінилося.

– Момент підходящий, кращого не буде, – сказав Іван, – Ти певен, краще знаєш, чутки правдиві?

– Так у Константинополі смута, дві тагми й половину флоту феми вже відправили до столиці імперії. Найближчий тиждень вони навіть тисячі під стінами Тирнова не зберуть, – вдоволено й неспішно розповідав друг братів.

В певний момент Петро побачив, що розмову їхню слухають Драго та Кубрат і сказав:

– Не гарно підслуховувати!.. Чекай! Скіф! Йди сюди!

– Слухаю, – сказав і впевнено покрокував до трійці болгар разом із своїм собакою Кубрат.

– Кажуть ти посилав своїх друзів до селища твого племені, – поцікавився Іванко.

– Так і було.

– Ми теж до них відправили своїх людей. Вояки ви вмілі, та чи прийдуть твої  степовики на допомогу? – спитав Петро.

– Ми не пробачаємо кривди, а змиваємо її кров’ю.

– Гарно говориш. Подивимося на тебе в бою, – сказав старший Іван, – йдіть разом з усіма, дорогою до церковної площі побачите дім Архонта.

А тим часом повстання вирувало. З навколишніх сіл почали підтягуватися люди, до бурхливого моря людей долучалися містяни. Лавки, будинки та майстерні ромеїв почали розграбовувати. Ремісники брали молоточки, зубила, палки й долучалися до війська. Ромейська сторожа майже опору не чинила, а почала тікати. Між вузеньких вуличок, будинків із жовтого каменю, бігали озброєні люди. З верхніх поверхів та дерев’яних і черепичних дахів, лунали схвальні крики. Досить скоро Петро та Іван опинилися під високим цегляним парканом, що огороджував кам’яний двоповерховий дім архонта міста. Намісник так захопився збором свого добра, що не встиг покинути Тирново. Десять возів запряжених мулами вже стали здобиччю повсталих, з конюшні виводили п’ятірку добрих коней.

– Виходь, Панос Кападокієць! – вигукнув Іван Аснеь, перейшовши на ромейську, – Ще можеш покинути місто живим.

– Як ви сміли повстати проти василевса, варвари немиті? – почувся окрик, з-за вікна.

– Про що вони говорять? – тим часом тихенько спитав Драго.

– Що розчую перекладу, – несподівано з-заду вони побачили Косту, який десь роздобув м`ясницький тесак.

Друзі трималися поруч, син священника перекладав, що міг розібрати крізь шум натовпу. Брати обмінялися взаємними образами з архонтом, але потім перейшли до суті. Петро наказав і перед воротами, які вели на подвір’я поставили навколішки десяток полонених стражів ромеїв.

– Досить пустих погроз, ось реальна, – мовив Іван Асень і після цих слів він своїм чоботом з металевими вставками різко вдарив по нозі одного із полонених, хрускіт кістки на мить заглушив все місто, пронизливий крик пораненого пронизав простір.

– Хочеш щоб сьогодні нас прозвали ромеєборцями, Панос? – підтримав брата Петро, після цих слів він приставив свого кинджала до зіниці іншого полоненого, – таких як ці у нас є сотні. Ну? Що скажеш.

Натовп змовк, повисла тиша на вулиці. За кілька секунд почулася відповідь, голосу чоловіка, що вже тільки намагався бути сміливим і сильним:

– Мої речі з дому…

– Залишаться тут, неархонте, – сказав Іван, – тобі, твоїм дочкам і дружині коней дозволимо взяти. Якщо слуги та раби захочуть піти з тобою, хай буде. Дамо вам і полоненим їжі на три дні, а ще гарну раду – тікати не обертаючись.

***

Пройшло опісля того кілька годин. Під стінами зібралася кінна банда ромеїв наспіх зібрана молодим логофетом з роду Дук, але і відступила вона також поспішно, коли з околиць сотнями почали прискакувати степовики осипаючи їх стрілами. Піднялася не лишень рідня Кубрата. Всі половці й печеніги в околицях забули про давні образи і тепер готувалися виступити разом із болгарами. На торговельній площі міста городяни та селяни віддавали свої вози, а інші жителі наповнювали їх зерном, амфорами з вином, в’яленим м’ясом копченою рибою, сиром. Всі ковалі у місті розпалювали печі та кували підкови, мечі, наконечники. Петро та Іван шукали всіх грамотних людей, коли під руку потрапив Коста із друзями. На запитання Асенів: «Чи підете з нами на Преслав», – усі троє вигукнули : «Так!» Син священника із ромейською грамотою сів розбиратися в паперах разом із Петром Асенем та ще кількома вояками в обладунках, які не встиг спалити архонт. На площу почали приводити тяглових коней, худобу, яка мала поповнити харчі війська, що ось-ось формувалося. Драго довго вишукував батька та мати в натовпі, аж поки вони не приїхали на возі запряженому парою волів. З ними був ще десяток інших людей, у тому числі староста. На возі лежав плуг, один з двох що був у розпорядженні общини. Вже немолодий сивий Борил, який разом із дружиною Марією розміняв четвертий десяток літ підійшов до Драго, та міцно обійняв сина. Вояки спитали, для чого потрібен був плуг. Селяни ж сказали, що метала війську потрібно буде багато, а з собою вони привезли не плуг, а десяток майбутніх мечів. Кубрат же пішов за міський мур до своїх степових братів.

Ще через деякий час, брати Іван, старший, та Петро, середульший, Асені пішли оглянути мури міста у супроводі старшин із степовиків та болгар. Сонце вже хилилося забарвлюючи схід помаранчевим кольором. Зійшовши на надбрамну вежу біля південних воріт вони оглянули поля, пасовища селища, звідусіль до Тирнова стікалися люди. В далечині ще стояли стовпи диму від згарищ домів ромейських стратіотів.

– Що ж сьогодні Бог нам допоміг, але сонце показує де має бути столиця болгар, – сказав Петро.

– Не думай, що буде все так легко як сьогодні, але ти правий. Ромеї надто довго панували над нашим царством. Нині час його повернути.

– Імперія Ромеїв ще сильна…

– Вона себе з середини переможе, – перебив брата Іван, – Константинополь впаде тільки тоді коли ромеї ворогів один в одному бачитимуть більше за нас, – Іван обернувся до своїх командирів та мовив гучно й виразно, –  Зараз так і є, ми повинні взяти те що належить нам, а коли елліни схаменуться для них буде вже пізно. Ця імперія прогнила, потрібно лишень допомогти їм розвалитися.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s