Давид Кастакос (Роман Рілов). Василевсові слуги. Глава 4. Сміятися і воздавати

Давид Кастакос (Роман Рілов)

Василевсові слуги

Глава 4. Сміятися і воздавати

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу mosaic_white_charioteer_massimo.jpg

Попередні глави:

Глава 1. За крок до найкращого дня у житті:

https://is.gd/dppOYl

Глава 2. Полон і пастка:

https://is.gd/WOox2M

Глава 3. Сльоза Анни:

https://is.gd/Xf6Ov5

Сміятися і воздавати

… Того літнього дня було тепло, без спеки. Хмари затулили все небо й сховали Поліс від жару. Небесна твердь ніби знала, що його зустріти в гавані прийде чимало люду. Як зараз пам’ятаю, що морський вхід, до останнього, був перетягнутий ланцюгом. Столиця боялася, бо флот же не був під боком і сильно порідшав. Одна з двоповерхових кам’яниць у кварталі італійців прийняла під своєю черепицею василевса Андроніка та його сина Іоанна, які й нині щасливо царюють. Пригадую, що був я там теж, змушений ділити простір ще й з Дадібрином, який навіть коли не їв крутив постійно своїми довгими пальцями тарелі та чаші, ще й мацав поли свого темно-сірого плаща вкритим білими геометричними орнаментами. Хоча стаючи за високі спинки стільців, що нагадували трони, він виставляв на показ лишень ріденький сніп чорно-білого волосся. І поки його темні водянисті очі гуляли по золочених іконах та орнаментах настінних килимів, я на таку присутність майже не зважав.

Нас тоді прийняв дім одного з пізанських купців. В очікуванні ми зайняли широку залу першого поверху. По такій на нагоді господар почепив на стіни золочені ікони, полив’яні та сріблені тарілки, а також двійко перських килимів. Стіл на десяток чоловік також не ображав василевса і його свиту. Крім головної страви – печеного дельфіна, було ще вдосталь вина, хліба та сиру. Пам’ятаю, що саме біле вино ми пили з кесарем Іоанном поки обговорювали поточні справи.

– Я певен, дромологофете, що митних зборів з Пафлагонії доходить до нас половина, в кращому випадку, – мовив до мене василевс.

– Все перевірю сам. Я повезу золото на будівництво нової поштової станції в Синопі, щоб проконтролювати трати, а потім… – договорити не дав Дадібринос.

– Все ж не варто перегинати палку. У моїй в’язниці місце ще є, але намісники вже не в захваті від штрафів та арештів, – потім він звернувся у напряму до імператора, – василевсе, скарбниця повна, дурно думати, що ніхто не відгризе лишній шмат. І чи вартує десяток-другий гіперпіронів непотрібного збурення…

– Якщо пару голів гучно впадуть за певні заслуги то інші свої шиї берегтимуть, – сказав тоді Андронікос підходячи до столу, – Феодоре, не талант стратига привів сто років тому сельджуків під стіни Полісу, а талант намісників до корупції. Їй треба давати бій де тільки можна. До того ж трати на те золото, що є, вже розписані. Нам не один десяток дромонтів потрібно буде закласти… А от другого такого мегадуку, як Контостефанос я не дістану за всі скарби світу.

На мить стало тихо. Василевс нагадав, кого ми чекаємо і яка звістка тому передувала, а ще чому я у жаркий літній день вдягнув чорну туніку до колін з довгими рукавами, чому кесар змінив пурпур на чорну сукню, і чому чорний плащ накинув сам Андронікос поверх багряного тронного плаття. Мегадука – командувач імператорського і фемного флоту, він був одним з перших хто став на сторону тодішнього василевсового брата-вигнанця, з яким і мені довелося пройти півсвіту. Чи так любив він мого васлилевса Андроніка? Певно ні, але він був вояком вірним Імперії Ромеїв, він хотів навести лад у тому болоті, якомога швидше і тому вирішив підтримати нас. Василевс його боявся і поважав.

– Андронікос Контосфенос, скільки разів ти виходив у море, громив піратів, щоб вони тебе вбили за гіперпірони твого ж народу…

– Відомо, як він помер ? – спитав я василевса.

– Від ран… – вже спокійніше мовив імператор, – На його дромонти, на стоянці, налетіли судна піратів сельджуцьких, кілікійських, сіцилійських, а може ще якої нечисті, яку тільки зумів купити той виродок роду мого Ісаакйос.

– Цей виродок, василевсе, передав послання, – сказав Дадібринос погладжуючи великим пальцем краєчок вуст, спокійно констатуючи істину, – що він тепер не лишень відбивається на тому Кіпрі, а може ще й розбити експедицію відправлену супроти нього.

– І це тривожний дзвіночок, батьку, – мовив Іоаніс василевсу.

Та розмова тоді була перервана. Один з вараягів, який стояв у варті купецького будинку, покликав нас чотирьох назовні. Остання подорож мегадуки починалася. Я став між царським містиком, іншими імператорськими сановниками, та моїм добрим другом Нікіфором Елефтеріосом, цирульник, той хто зараз демократ червоних. Того дня він довго розчесував та мастив свої чорні кучері перед церемонією, щоб вони  прикрили всі його залисини. І без того кучерява борода його була підкручена. На правому рукаві червоної туніки, як зараз пам’ятаю, бантиком була пришита чорна стрічка. Не знаю чому я це запам’ятав. Він мружив свої чорні очі виглядаючи своїх. Напружуючись під спекою такий чоловік в тілі сходив вже сьомим потом, хоч пахощі тоді ще маскували те. Саме я тоді наполіг щоб, червона діма вболівальників несла мегадуку від початку. На форумі Феодосія, труну мали забрати білі. На площі Костянтина вже її мали підібрати блакитні, а від Іподорому до Агії Софії процесію завершували зелені, ти мабуть те пам’ятаєш. Та поки очікували прибуття корабля Нікіфорос віднайшов когось із демократів і пішов до них, говорити про справи насущні.

Перед нами вздовж однієї сторони вулиці стали варяги Трипсихіса. Майже всі з довгими бородами всіх природніх кольорів та світлими, майже рожевими, обличчями. Їх кольчуги, щити, сокири, наконечники списів сяяли під сонцем. Ромеї-преторіанці в лускатій броні стояли по другий бік вулиці. Бороди їх були коротші, а обличчя смугліші, але зброя і обладунки сяяли в них не гірше варязьких того дня. За ними на невисокому дерев’яному помості й розмістилася царська родина.  Двоє братів: старший севастократор Мануїлос та молодший кесар Іоанніс. Сини василевса хоч і мали 6 років різниці, але виглядали майже, як близнюки. І сіро-сині очі, й каштаново-руде волосся Комнінв, короткі борідки, навіть траурні плаття сьогодні мали однакові. Не зважаючи на вік та пишніший титул, саме другий син став співправителем батька. І, щиро кажучи, певен, що Андронікос зробив тоді мудре рішення. Все ж Іоанніс краще обізнаний у філософії та фінансах. Дивлячись тоді на Мануїлоса і його Русадан, я розумів що відплату дав батько старшому щедру. Севастократісса була прекрасною та бажаною квіткою з Картлі. Овальне обличчя, тоненька лінія чорних брів, важка і чорна, як ніч, коса, мигдалики очей, що променіли життям, рідкісний для горян прямий носик, величава постава у багряній лляній сукні з темним візерунком –  все разом сяяло і належало Мануїлу. Він тримав на руках свого маленького Давида, братик якого, Алексіс, вже впевнено ходив між ногами батьків.

Тоді, коли я роздивися царську родину, труна зусиллями червоних вже рушила. Священники вже співали молитов. Кілька хвилин і процесія з Елефтеріом, на чолі, досягла нас. Василевс з гвардійцями та родиною пішов за труною, за ним йшов я, чиновники, сини і дочки Стратигопулів, Палеологів, Ласкарісів, Кантакузінів, Ангелів і ще з десятка найзнатніших родів. То був похорон, але погодься, в ньому є своя величавість. Василевс вирішив віддати найвищу шану мегадуці, і ці почуття розділяли, хоч і не часто таке буває, церковники, прості городяни, аристократія. Хтось вбачав у ньому вірного слугу ромеїв, хтось надію чи перепону своїм політичним амбіціям, а хтось одного з небагатьох істинно відданих присязі стратигів. Мабуть, коли такий чоловік помирає повинно бути сумно. Чесно, мені тоді не було. Коли звістка про його смерть прийшла – було тривожно, але церемонія з десятків тисяч людей чомусь заспокоїла мене і дозволила розгледіти всю красу цієї останньої мандрівки. Мабуть навіть у смерті є своя велич. Я вважаю, то не було марнотратство. Контостефанос за життя певно не мав належної шани, тож імперія тоді йому її віддавала.

Та ось, під пекучим сонцем ми проминули вулички італійців з їх кам’яницями накритими черепичними ковпаками і вже давно пройшли околиці порту, який тоді лишень добудували. Далі бруківкою ми крокували повз інсули, на перших поверхах яких стихли майстерні. Тоді лишень таверни невтомно приймали відвідувачів. В околицях Форуму Феодосія того дня призупинили будівництво нової цистерни й акведуку. Тоді на площі білі разом зі своїм демократом взяли на руки труну Андороніка. Саме там процесію зустрів хор і музики. Після мелодії понтійських лір та труб, заспівали ангельські голоси. Серед плакальниць була і одна красуня-дівиця. В сірій сукні, що покривала стрункий і високий стан. Коси темно-коричневого кольору сяяли немов оксамит, підняте гостре підборіддя спрямувало до неба світле як день обличчя, наче з ікони, та карі очі сповнені розуму не по літах. Я ту панянку бачив при дворі за роботою з паперами та читанням книг, а одного разу за грою на понтійській лірі. Тоді згадав, що то була одна розпорядниць жертводавств юної василіси. Приємно було бачити, що в неї був ще один талант. Хоча не злукавлю, співу, її конкретно, з потоку голосів я тоді не розчув… Певен, ти здогадалася, що то була ти Зоі… 

Осінь вже розміняла свою першу декаду теплих днів. Землю Візантію сонце ще зігрівало щедро. Зоі та Йоргос споглядали танок понтійських дельфінів з узбережжя затоки Золотого Рогу. Блиск сонця вигравав на шкірі тих володарів моря й світив красою, яку навіть рибалки не бажали порушити. В стороні була відкладена дерев’яна ліра ти смичок, а пара смакувала коржем, який розділили на двоє та споживали вмокаючи його до маленького розписаного глечика з медом.

– Тоді ти й мене вперше побачила, – продовжив Йоргос, – але певен історію далі можна не продовжувати ти її сама знаєш.

– Довго собі цю оповідку складав у голові? Навмисно хотів, щоб я до севастокртісси приревнувала? – сказала Зоі обернувши голову.

– Можливо, трішечки… А вже минуло більше року. Тож я подумав, що настав час ощасливити мого батька. Як вважаєте, панянко Агіохристофорі? Певен ти йому сподобаєшся, а мене він стріне бурчанням: «Ти навіть не розумієш, який скарб не гідний тебе відхопив»… Скоро він повернеться, я вже бачу його човен.

– Ти в нього єдиний син? Ти дромологофет, далеко не найбідніша людина в столиці. Чому ж він живе тут і рибалить, ще й досі?

– Свого човна, снасті, коптильню, море та вірменський храм він любить більше домашніх слуг, іподромів, блискоту оксамиту й шовку. До того ж він не надто шанує мою служби василевсу.

– Чому? Ти певно перший дромологофет за останні 50 років що не наживає собі гіперпірон з кожного відправленого листа, та ще з п’ять-десять монет за кожну збудовану поштову станцію…

– Слухай, люба, не нагадуй про хворобу моєї імперії лишній раз, – перебив Йоргос, – але, будь певна – причини у нього…

Дромологофет підвівся й уважно почав вдивлятися у на простір між скель. Зої завжди подобався його напружений задумливий профіль, знала що для нього це найприродніший вираз обличчя. Густі чорні брови примружилися, підкреслюючи ясні сірі очі, що виділялися на голеному обличчі без різких рис, крім них виділялася трохи змащена блискучим медом лінія вуст. Та за кілька митей і Зоі почула шум кроків по камінню. І ось досить скоро з-за скелі показався юний прибулець. Хлопець років п’ятнадцяти високого зросту, що лишень на півголови поступався Йоргосу, мав стурбований вид. Сіра туніка липла до тіла. Чорне волосся розпатлане й брудне, смугле і ясне овальне обличчя трохи почервоніло, а в блакитних очах дівиця легко прочитала тривогу. Вона впізнала його, то був Зосимос юний посильний Йоргоса. До цього хлопця він ставився більше ніж до вірного слуги, опікувався його освітою, та часом сам навчав його фехтуванню, стрільбі та гімнастиці. Коли дромологофет просив його не турбувати – лишень він знав куди йде Йоргос і з ким, а отже явився він не випадково.

– Що сталося, Зосимо? Хто за мною послав?

– Севастократор Мануїлос… – Зосимос трохи віддихався від бігу й продовжив, – столиця ось-ось почне лютувати. Він збирає вірних людей. А ще йому потрібно вивезти родину зі столиці. Повсталі вже дісталися Святої Софії…

– А отже і Акрополя, – про себе, ледь чутно, проговорив Йоргос.

– Та й вже до гаваней дісталися. Поки вони лишень збираються у великі ватаги по кількасот чи тисяч чоловік, кличуть «до відповіді» чи до «воздаяння» імператора.

– Хто підбурив народ? – спитала Зоі.

– Ісаакйос Ангелос, – відповів юнак.

– Дорогою подробиці розкажеш, а тепер біжим до Полісу. Благо ми не в царедворських одежах.

Зосимі та Йоргосу слугували одіжжю сорочки із сірого льону та темні сукняні штани, підперезані пасками. Дромологофет лишень заткнув за пояс кинджал, та підняв зі скелі зеленого плаща й скріпив його на плечі бронзовою фібулою, щоб той приховував скромне озброєння. Трійця рушила, минувши швидко рибальське село, а потім і поля виноградників зрощених на столичному бруді. Зі сторони, певно, ці троє виглядали як бродячі артисти разом із Зої на чолі, що бігла піднявши поли довгої зеленої безрукавної сукні накинутої поверх синьої туніки з довгими рукавом, ігноруючи колихання золотих сережок зі сріблястими перлинами, ще й тримаючи в руках свою понтійську ліру зі смичком.

Дорогою Зосимос почав розповідати:

– Всіх деталей не знаю, але вболівальники та прості городяни почали збиратися на великих площах, та озброюватися всім, що під руку попадеться. Ласкаріси, Ангелоси, Стратигопулоси, Дукоси та ще багато хто з родин патриціїв збирає довкола себе букеларіїв… Весь люд до Акрополя йде. Знать збурює народ, ширять вісті про те, що василевс причетний до вбивства племінника.

– Хто ширить? Напасники свого лідера мають? Їх веде Ангелос? – спитав Йоргос.

– Можливо… Сьогодні стратиг міської стражі звелів його арештувати, але він вбив одного з вояків та втік. Верхи він дістався Софії, минувши варти Акрополя. Вони його просто пропустили. В храмі його ні гвардія, ні варяги не зачеплять, а от до собору вже стрягнулися тисячі городян і Ангелоси кричать про те, що імператора треба арештувати й судити.

– Стратиг міської стражі?.. Де зараз Стефанос? – спитала Зоі не без тривоги.

– Я не знаю. Певно у Великому палаці, – відповів Зосимос.

– Твій брат, я певен, зараз готується розігнати невдячний плебс та арештувати папуг в багряних шовках, що почали це…

– Дай Боже, щоб все було гаразд! І скінчилося швидко.

– Севастократор, просив, щоб я привів вас. Він зараз за Форумом Феодосія, на вулиці кравців.

– А василевс?! – майже в один голос спитали Зоі та Йоргос.

– За містом був, на полюванні… Це все що я знаю.

Не надто приємні новини прискорили крок трійці. Досить скоро минувши високі мури та рови вона дісталася Харисійських воріт. Стражі їх зачинили. Однак, Кентуріон, що був старший тоді на воротах, впізнав і дромологофета, і Агіохристофорісу, а тому без питань впустив їх. Вояки не змогли сказати нічого нового для трійці, лишень звернули їх увагу, що столицею почалися ширитися перші підпали. І дійсно два стовпи чорного диму в районі цистерни Аспара вже здійнялися неба.

– Я б лишень радив вам бути обережнішими на вулицях, – мовив кентуріон.

– Столиця вже готова? – спитала Зоі.

– Запалати?.. Так. Далеко не вперше за свій вік.

Доргою Зоі зауважила, що в тому районі де йде пожежа є один з будинків Трипсихіса та казарма його варяг. Зваживши на обставини було б доречно припустити, що горять саме ці будівлі. Від того здогаду, що правда, оптимізму не ставало більше. Зоі згадала, що неподалік старий будинок Йоргоса, і що жертвою гніву натовпу може стати й ця будівля, але глянувши в його обличчя, зрозуміла, що їм зараз буде не до того.

Місто не завмерло, як могло б здатися, і не віддалося повністю повстанню. Значна частина ремісників працювала. Часом навіть не зважаючи на загони з палками, вилами й смолоскипами, що закликали йти до Акрополя. Таверни щедро розливали вина й дорогою до старого міста Зоі кілька разів окликали п’яні мужики з надто наполегливим проханням зіграти та станцювати їм.

Минувши кілька миль стало зрозуміло, що чим ближче до Акрополя, тим гарячіше в повітрі. Багатші городяни почали діставати свої обладунки та зброю, загони букеларіїв знатних родин намагалися зорганізувати потоки натовпу, хоч і часом і самі потрапляли під гарячу руку. На вулицях вже виднілися сліди сутичок: поранені із закривавленими обличчям та пов’язками на них, побиті щити на бруківці, зламані списи, стріли у дверях та віконницях, розбиті залишки амфор та глечиків, що певно слугували снарядами. На Форумі Феодосія трійця побачила вже перші тіла убитих. Зоі стало трохи моторошно, хоч вже не вперше у житті бачила мерців. З десяток вболівальників у синіх туніках та простих городян лежали поколоті списами в різних частинах спустошеної площі.

Частина торгівельних рядів горіла, частина перетворилася у барикаду міської стражі. Трійця минала саморобне укріплення обережно, бо лучники на ньому уважно стежили за всіма. На виході з площі, там де починалася вулиця кравців, стояв загін варягів зо два десятки чоловік у кольчугах при сокирах, списах та щитах. Двоє сіверян клали на воза запряженого парою мулів двох своїх убитих. На всьому фоні виділялася фігура середнього зросту в лускатій броні із довгим русим волоссям та пишними вусами. Великим блакитними очима він уважно вдивлявся в порухи чоловіка на голову вищого за нього у багряному шовку та сукні, слухаючи кожну його команду. То були коміт варягів Трипсихіс та севастократор Мануїлос. Трійця підійшла й одразу вклонилася Комніну. Син васелевса перервав свою розмову й одразу звернувся до Йоргоса.

– Геворгос, радий бачити живим. Все почалося так швидко…

– Пане, де зараз ваш батько?

– Їде до міста, – вступив у розмову Трипсихіс, – у нього досить людей, та ще є єгері при зброї…

В певний момент розмова для Зоі стала віддаленим шумом. Вона побачила на возі між мертвими варягами третє тіло накрите рядном. З під тканини виглядала рука із золотим перстнем на якому були відтиснуті літери «АХ». Вона знала цю прикрасу, сама носила таку ж на вказівному пальці. Дівчина відкинула рядно від голови… Першу мить холод скіфських зим скував її тіло, інструмент випав з ослаблої руки й тихо впав на бруківку. Саме бренькіт струн і привернув до неї увагу чоловіків, за мить до того як вона закричала.

– ААААА!!! Стефанос! Братику! Братику!.. – то волала, то шептала Зоі вмиваючи руку померлого слізьми, що потекли рікою.

Стратиг гарнізону Константинополя вже кілька годин, як віддав душу Богові. Одного удару виявилося досить для смерті. Як фарба вогку глину на шиї та лівій щоці кров вкривала шкіру. Глибокий рубець під вухом був свідченням точного і несподіваного удару. Шкіра побіліла й моторошно контрастувала з чорними, як смола бровами та волоссям. Немов іржа суха кров вкрила луску на панцирі, а фіолетовий плащ довкола шиї став бурим. Йоргос обійняв Зоі за плече та талію, та спробував тихим і добрим словом приглушити її плач.

– Агіохристофоріс сам прийшов арештовувати Ангела, та спершу відвів його до кімнати поговорити, – сказав Мануїлос, – Загін що прийшов з ним забіг, як тільки почув лязкіт заліза. Та виродок вже стрибнув з вікна й побіг до конюшні…

– Він… Він не мучився? Скажіть!!! – ці слова Зоі спричинили коротку й незручну мовчанку.

– Стефонос помер одразу. Удар був сильний і несподіваний, перерубав шийні судини. Певно твій брат впав на підлогу вже…

Зойк і плач дівчини заглушив останні слова севастократора. Тоді він гукнув до себе Йоргоса для продовження розмови. Дромологофет покинув свою наречену, що продовжувала плакати, тримаючи брата за руку.

– Геворгос, потрібна твоя поміч. Відправ гінців до найближчих фем, хай дуки піднімають військо та ведуть його до столиці. Та спершу допоможи мені родину посадити на якийсь корабель. Букеларії Ангелів, вже зайняли більшість гаваней. Найближча вільна у латинському кварталі.

– В мене є там знайомі, що могли б допомогти, але з італійцями краще мати трохи золота для полегшення розмови, – мовив дромологофет.

– З цим проблеми. В нас є під рукою трохи прикрас і з десяток гіперпіронів, але цього може бути мало. До Акрополя та наших будинків підходити може бути небезпечно.

– Я можу дістати золото! – впевнено й холодно сказала Зоі, не відриваючи очі від обличчя брата, – Імператриця дала мені скриньку зі своїми пожертвами для храмів на зберігання та розподіл. Там ще має бути кілька десятків гіперпіронів. Я зможу її забрати з дому…

Чоловіки замовкли, але за кілька митей. Геворгос поклав їй руку на плече й спитав:

– Це зараз небезпечно… Ти впев…

– Впевнена, – твердим голосом сказала вона й обернулася до Йоргоса, – мене мало хто знає в обличчя. Безпечніше буде, якщо дістануся дому без охорони.

– В цьому є сенс, – сказав Мануїлос по короткій паузі, – а ти, Геворгосе, спіши домовитися за корабель.

Йоргос відпустив плече Зоі й пошепки дав вказівки Зосимі. Дівчина сховала свого перстня з літерами «АХ» в гаманець підвішений на шиї. Вона накрила рядном обличчя брата, а потім обернулася й зустрілася з Йоргосом поглядом:

– Гаманець на шиї?

– Ти мене навчив… Зустрінемося…

– Біля гаваней у кварталі італійців. Я знаю ти впораєшся.

Йоргос пригорнув і поцілував Зоі. Тіло дівчини вмить перестало трусити, шкіра знову відчувала спеку вересневого дня, а серце тепло сусіднього, що билося так близько.

Дівчина пішла знову до площі швидко і не обертаючись, не дивлячись на землю, де ще лежали тіла. Вона проминула кілька кварталів інсул, вулицю ковалів, де ще чутно було перестук молотів, хоча більшість майстрів вже стояла під Акрополем, щоб скористатися не за призначенням інструментами. Як би спитав у Зоі хтось чи відчувала вона страх, вона не змогла б відповісти. У вухах гуділо, так що шум майстерень та вуличну лайку не було чутно, в серці була незрозуміла рішучість, яка вела кудись. Гучний удар по душі та розуму пробудив голос, що нашіптував: «Йоргосе, ми врятуємося, і я допоможу виконати тобі твій обов’язок цього разу. Ти імператора не підводив і ти допоможеш тепер помститися за брата». Сльози висохли, а обличчя горіло. Та вже досить скоро Зоі дісталася кам’яного двоповерхового дому брата, з цегляним парканом, та широким подвір’ям із садочком. З її родини там нікого не було, та й конюшня вже пустувала, охорона зникла. В домі її зустріли лишень немолоді служниці, які не встигли їй нічого сказати. Дівчина побігла на верх, одним ключем, що висів на шиї вона відкрила свою кімнату. Минаючи занавіски, та оббиті оксамитом меблі зробила кілька кроків і витягла з-під ліжка бронзову шкатулку з гіперпіронами, потім вже іншим ключем відкрила домашню кедрову скриню з багатьма відділеннями. Вже зі своїх речей вона дістала гравійований геометричним візерунком короткий кинджал, золотий ланцюжок з іконкою Богоматері, та трійку пар золотих сережок, а потім недовго думаючи зняла свої і поклала туди ж, опісля всі цінності завернула у блакитну шовкову сукню.

Закінчивши збори вона почула шум, що видають бита кераміка та п’яні чоловічі голоси. Зваживши обставини й подумавши, що сукню зараз має, як у служниць багатого дому, дівчина сховала шовковий згорток під одіж в районі живота. Взяла зі столика біля ліжка пустий бронзовий глек за ручку і рушила донизу, добре підперезавшись мотузяним паском й притримуючи «живіт» однією рукою. На першому поверсі в прихожій вже гучно лаючи служниць рилися два букеларія Ангелів, вдягнуті в кольчуги та при важезних вкритих шипами булавах. Один молодший, один із першими глибокими зморшками та сріблом між чорного волосся. Побачивши її воїни припинили лайку. За мить молодший вояк підскочив до неї та відібрав глек.

– Красуню, а ти що тут робиш між відцвілих квіток, – посудина дзвінко впала на підлогу, коли вояк побачив, що там порожньо, – та ти в тяжбі ходиш, часом не твій пан Стефанос щасливий батько…

Вояк торкнувся її «плоду» кінчиками пальців і Зоі скрикнувши одразу відскочила. Пальці молодика могли відчути лише м’якість шовку під сукнею, яку можна було сплутати зі шкірою. Дівчина трусилася від страху і без удаваності. Її карі очі спочатку ковзнули по підлозі, потім по обличчям переляканих служниць, що нічого не могли вимовити, а потім зустріли погляд старого букеларія. Вона молитовно дивилася у його очі кілька митей без слів, аж поки в очах не блиснуло трохи жалості.

– Костас! Ці жінки нічого не знають, нехай біжать, а ми обшукаємо дім.

Всі троє не змовляючись хутко покинули будинок і подвір’я. Потім Зоі всміхнулася своїм служницям, приклала пальця до вуст і побігла вулицями. Лишень пробігши два квартали, запрівши, згадала що вагітні так не бігають й рушила тихше все ще притримуючи «живіт» однією рукою. Біля площі Феодосія її зустріли здивованими поглядами стражі, але одразу без лишніх питань підказали, що Йоргос та севастократор біля латинської церкви Святого Луї. Минувши квартал кравців та вузенькі вулички італійців Зоі почула звучний голос свого нареченого і побачила його біля храму з мечем та кинджалом у руках. Там же стояли варяги, Мануїлос Комнінос, Зосимос, а також пересічні італійці

– …Старий дурень ти чи що? Зараз же відведеш і нас до клятого венеціанського корабля і посадиш туди родину севастократора, – свій майже крик, доромологофет супроводив ударом правиці, який відправив немолодого священника на бруківку.

Священник не надто набожно вилаявся провансальською лайкою, а потім відповів вже ромейською:

– Я відведу, тільки сенсу? Задурно він справи не кине й до Понту не попливе.

– За дурно і не буде, – мовив дромологофет, – тобі теж дає василевс можливість порятувати від погрому майно храму, а себе від шибениці за шпигунство…

– Я не…

– Мовчи! У твого служника Марка і було просто випитати, – сказав він вказуючи пальцем на темноволосого зеленоокого послушника в робі, ровесника Зосимоса.

– Тобі теж перепаде трохи, – сказав зверхньо Мануїлос та кинувши на бруківку перед ним чотири золотих куполи й зо два десятки срібних динарів.

Себастьян знову вилаявся провансальським говором, прибрав довге сиве волосся з очей, прочистив від пилу посивілу бороду, зібрав монети, підвівся обтрусив чорну сутану, витер кров на губі. Він ще стоячи промовчав кілька митей, а потім сухо, спокійно ніби до приходу в приватній розмові мовив:

– Ми зі служником збираємо все цінне та ведемо вас до судна.

– Поспішайте, – мовив наказом Мануїлос, а потім не змінюючи тону сказав Трипсихісу, – а ти візьми десяток своїх кращих з тих що під рукою і приведи до гавані Русадан з дітьми.

Зосимос відвів у сторону юного Марка і почав йому щось пояснювати, повільно, супроводжуючи мову виразними жестами рук, один з яких явно показував петлю, яку затягують на шиї. Вже тоді Зоі витягла на світло Боже свій згорток та підбігла до Йоргоса, й обійняла за шию. Цінності вона віддала севастократору лишивши в руках кинджал. Дівчина відвела в сторону дромологофета і розповіла про свої пригоди. На що той сказав:

– Тепер від мене не відходь, а напасників я з твого дому вижену.

– Знаю, любий, – сказала вона не відпускаючи Йоргоса з обіймів.

– Ти навіть свої сережки зняла, – окликнув їх голос спостережливого Мануїлоса.

– Так, – відповіла Зоі, – вони до очей не пасували.

– Я і Русадан подбаємо, щоб твоє придане вартувало десяти твоїх дарунків.

Досить скоро збори закінчилися. Один з гвардійців у лускатій броні віддав Мануїлосу свій меч, взамін отримав його перстень з печаткою та кілька листів, Зосимос також отримав кілька послань і печатку дромологофета.

– Все хлопці, спішіть! За містом на першому поштовому пості візьміть найкращих коней та приведіть військо й флот з найближчих фем, – мовив севастократор.

І ці двоє побігли розуміючи важливість подорожі, що починається. Довкола Йоргоса, Зоі та Мануїла лишалося ще з десяток варяг, та з десяток преторіанців у металевій лусці, коли до них долучилися латинський священник з важкою іконою в руці, та торбою на плечі, а також юний послушник Марк із великим вузликом та коштовним потиром, який він міцно притискав до грудей.

Італійці швиденько розступалися перед скупченням людей зі зброєю, здивованими поглядами проводжаючи свого священника. Дорогою ромеїв і варяг ще й заразом швидко закривалися лавки, контори лихварів та міняйл, майстерні та будинки на сім замків і біблейських печатей.

– Паства моя… – почав було священник.

– Не потрапить до пекла без однієї недільної служби, Сеабстьяне, – різко відрубав Мануїлос.

– А звідки в тебе такі знайомі, – тихо спитала Зоі Йоргоса.

– Я ж не лише листи відправляю… Цей маленький служник має дякувати Зосимі, за те, що витяг його шию з шибениці. Його призвели сюди поплічники Кіпрського байстрюка.

Хвилину шляху ще процесія пройшла в мовчанні та дісталася гаваней італійців. Дорогою до свого загону севастократор долучив, ще зо два десятки міських стражів. Озброєні вони були гірше за гвардійців, але принаймні шоломи, підбиті заклепками шкіряні обладунки, щити та списи були в усіх. Біля корабля назва якого з венеціанської перекладалася, як «Колісниця Нептуна» вже стояла севастократісса Русадан у багряній сукні з шовку та сукна, супроводжена десятком варяг. За руку вона тримала старшого сина, а поряд молодий слуга ніс молодшого. На пристані Трипсихіс надто емоційно пояснював купцю те що треба вже готуватися до відплиття. Мануїлос зі згортком багатств долучився до суперечки. Купець встав на одне коліно перед сином імператора, та й загалом тепер був смирніший. Багатства було віддано на зберігання пані Русадан, до завершення плавання, а крім неї та дітей «Колісниця Нептуна» приймала ще й молодого слугу, десяток преторіанців та десяток стражів. Прощання подружжя севастократорів не затягувало. Чоловік обійняв і поцілував дружину та дітей. Двом десятникам наказав берегти рідню, як свою честь. Купець лишив свого партнера вирішити питання з нерозпроданим товаром і дав йому в охорону трьох балістаріїв. Потім на корабель піднявся отець Себастьян зі служником та церковним скарбом. Менш ніж за годину після прибуття севастократора корабель підняв якір та рушив у морську далечінь, на північ.

– Мені повідомили, що ваш батько вже у столиці, проник до Акрополя, – чітко по військовому не змінившись в обличчі почав доповідати Трипсихіс, – він з кесарем Іоанном та моїми гвардійцями відтіснив бунтарів за межі Акрополя. Намагається почати перемовини з Ангелом.

– Рушаємо до Великого Палацу! – сказав Мануїлос, – фемне військо не скоро прибуде, а батьку потрібна буде поміч.

І загін рушив. До нього долучилися й троє венеціанських балістаріїв з «Колісниці Нептуна», озброєні маленькими сокирами, кинджалами, тугими дубовими гастафетами, зодягнуті в обладунки з бичачої шкіри, кольчужні капюшони та металеві капеліни, шоломи з широкими полями. Трипсихіс дорогою все переконував Мануїлоса вдягти хоч, якийсь обладунок. Та коли вмовляння подіяли, було вже не до лат.

– Мануїле, не поспішай! – окрикнув з-за рогу дзвінкий чоловічий голос, який дівчині був знайомий.

Вмить велика й шумна таверна, яка була на вулиці перед Іподромом змовкла, бо загону севатократора перегородили шлях три-чотири десятки зелених і синіх вболівальників. От тільки не камінням і палками вони були озброєні, а луками, сокирами списами, а хто з них не мав власних обладунків та оружжя, той  позичив, щось із арсеналу міської стражі. І на чолі повстанців стояв чоловік у кольчузі з лускою, шишаку з бронзовим орнаментом, круглим щитом та важким пірначем. Смугле обличчя без зморшок розтягнулося піднімаючи грубі чорні вуса у посмішці такій щирій, яка буває у вболівальника коли колісниця суперника перевертається на перегонах. В ту мить лик того аристократа нагадував маску комедіанта, оздоблену парою чорних очей. То був Алексіс Ангелос, що разом із братом готувався забрати Поліс у власність родини.

– Якщо заберешся з дороги, тебе не зварять у казані! А якщо приведеш брата в ланцюгах, то може ще й збережеш очі! – гнівно мовив Мануїлос.

– Дарма ти так, друже. Акрополь в облозі, а Константинополь вже майже наш. Твій батько винен у вбивстві василіси Марії, юного Алексіса та ще багатьох несправедливо убієнних.

– Ти зараз наговориш на три смертні кари, Алексісе!

– Досить дуріти, Мануїлос! – дзвінким голосом не прибираючи з лика посмішки, продовжив говорити, – Тобі й Русадан нічого не буде, попроси батька та брата здатися і вони зможуть розраховувати на милість столиці.

– Якщо ти думаєш, що твій загін плебсу мене зараз примусить до зради…

– Ні! Я так не думаю! Христофорос! – останнє слово прозвучало особливо гучно, й наказово.

В тил загону з провулку вибігли два десятки букеларіїв Ангелів, половина з яких швидко натягнула луки та стрілила, їх підтримали вболівальники, що стояли поряд з Ангелом. Зоі різко лягла на землю, частина вояків навіть не встигла підняти  щити, а поряд з дівчиною впав один з італійців зі стрілою в оці, спустивши перед смертю арбалетний болт у небо. За залпом пішла атака з двох сторін. Вмить тупіт ніг змінився лязкотом зброї. Вболівальники волали «Ніка!» супроводжуючи удари. Стражам доводилося тяжко, але варяги добре знали своє діло. Майже не підставляючись вони били, кожен їхній удар когось ранив чи вбивав. Зоі втратила з поля зору Йоргоса, лишень краєм ока вона побачила його руку, що зверху наносила уколи, за фігурами сіверян. За два кроки від неї стояв севастократор, роздаючи команди, та вражаючи клинком всіх, хто проривав стрій захисників. Зоі побачила на землі італійський гастафет і вирішила його зарядити. Зі шкіряного сагайдака вбитого вона дістала стрілу, примостила її на зброї, а далі через невміння цілу хвилину намагалася натягнути тятиву, поки не вперла зброю в свій живіт. Заряджений гастафет вона подала Мануїлосу, який не довго думаючи повторив рухи балістаріїв та вразив одного з букеларіїв у голову, після чого віддав Зоі розряджену зброю. Вона сидячи на бруківці почала знову ладнати його до стрільби. І от  вдруге завершивши роботу, вже швидше, вона підняла голову. Тієї ж миті один з букеларіїв, що був поряд з Ангелом прорвав стрій та вразив списом у груди Мануїлоса. Дівчина моргнути не встигла, як севастократор вже падав на землю, а одразу потому й вдалий списоносець схопив удар сокирою Трипсиха по шиї, який перебив хребці й відправив противника одразу до праотців. Алексіс побачив те і ще по хвилині бою, звелів відходити своїм людям. Повстанці відійшли з обох боків на півсотні кроків.

Наконечник списа пробив серце Мануїлоса. Багряне плаття темніло й ставало вогким на грудях. Севастократор віддав Богові душу, як тільки спина торкнулася бруківки. Бій припинився. Алексіс звелів своїм воїнам розступитися, а потім вигукнув: «Нумо! Передавайте Андроніку наш лист, на його ж первенці й написаний!» Загін, що йшов до Акрополя змовк. Аж поки Трипсихіс із Йоргосом не поклали на великий овальний щит тіло Мануїлоса. Далі двоє стражів взяли ту ношу та рушили вперед, притримуючи поли сукні та ноги загиблого. Втративши трьох варяг, одного балістарія та шість стражів загін рушив далі, вже не зустрічаючи опору, хоча люди Алексіса їх далеко від себе не відпускали. І от, імпровізована похоронна процесія дісталася шаленого океану столичного плебсу та аристократії, що зібрала свою родинну охорону. Посеред усього контрольованого хаосу гарцював на білому коні Ісаакйос Ангелос. В чорному плащі, поверх кольчуги, шоломі гвардійця, з піднятим догори мечем він бачив себе вже Цезарем, що входить до Риму. Кучерява чорна, з першою сивиною, борода, аж до грудей, дещо приховувала емоції обличчя, яке здалеку важко було розгледіти. Та Зоі навіть погано видівши його очі за рясними бровами й довгим ромейським носом розуміла – він сміється, радіє, чує близькість перемоги і смакує кожен момент. Весь Константинополь спалахнув, як грецький вогонь – вмить, чи може просто ніхто не помітив, як це сталося, або не захотів те угледіти, або ж дивився та не бачив.

І ось під шум та купу нечистих слів, що їх родив натовп, загін дістався воріт у стіні Акрополя. На вершині кам’яної стіни, вистою з двох дорослих мужів, за зубцями розташувалися варяги, єгері, озброєні придворні, що ще лишалися вірними імператору. Біля Андроніка було близько тисячі вояків, що укріпилися на пагорбі з мурами, та єдиними воротами. Проте, повсталих були вже десятки тисяч і щогодини до них долучалися сотні інших. На землі довкола Акрополя вже лежало кілька сотень загиблих, але натовп це вже не могло зупинити. «Здавайся! Корону! Трон Ісааку!», – волав народ, що сам вітав чотири роки тому Андроніка на престолі.

Брама відчинилася, металева решітка піднялася, а потім різко опустилася, щойно останній варяг зайшов до Акрополя. В сірому костюмі для полювання із зеленим плащем на плечах та луком у руці підійшов до прибулих василевс. Всі впали на коліна вітаючи імператора. Андронікос, не вимовивши жодного слова заглянув у обличчя загиблого сина. Дихати йому стало важко, а ноги підкосилися. Його притримали двоє варяг. Із себе василевс видушив лишень: «Віднесіть його до Агії Софії». Потім жестом прикликав до себе Трипсихіса та Геворгоса на розмову. Зоі ж вирішила супроводити скромну, як для царського сина, процесію до храму. Вже перехрестившись та ввійшовши до Софії, вона побачила, що на шовковому простирадлі, на підлозі лежить кесар Іоанніс. Обличчя його вже було зблідле, а дірка в черепі від удару сокири чи каменю говорила, що співправитель василевса закінчив свою земну службу Імперії Ромеїв. Тоді вона зрозуміла, що навіть на сум у імператора сил вже не лишилося. Під стінами ж знайшли свій останній спочинок, також з десяток варяг, а ще більше захисників Акрополя лежали під іконами з ранами, волаючи про допомогу.

Дівчина вже у соборі підняла голову. Золочені ікони, барвні фрески, молитовний спів, запахи ладану та бджолиного воску здавалися чимось з іншого кращого світу. Її очі сягнули стелі, де здавалося, що сонячні промені піднімали купол храму до неба. Потім погляд впав на ікону де Спаситель осяяний німбом склав пальці для освячення хресним знаменням. Зоі склала молитовно руки, пустила сльозу й тихо почала своє послання до Небес:

– Господи Ісусе Христе, прости нас грішних! Слава й дяка за випробування і блага, що нам посилаєш, але прошу дай сил пережити цей день, прийми в раю полеглих, а нас живих захисти…

– Зоі! – почула вона голос Йоргоса.

Він підійшов до неї минаючи священників та служників, що допомагали пораненим і взяв за руку. У лівиці ж він тримав знайому їй ліру та смичок.

– Люба, василевс, каже що ти знаєш таємний хід до в’язниці звідси.

– Я… Ах… Так. Іноді я носила в’язням листи з палацу.

– Василевс просить, щоб я перевірив чи безпечний хід. Відведи мене. Дадібринос мав підготувати відхід.

– Д-д-добре… А ліра?

– Один з вояків ніс її, як тільки ти інструмент випустила, – сказав Йоргос і віддав предмет здивування одразу, а далі його слова звучали, як молитва, а може благання, – Кохання моє, любов моя, друг мій! Ще трохи, ще трохи. На твої плечі не повинно було впасти стільки… Русадан і Андронікос за тобою в боргу не залишаться, ти зробила сьогодні для імперії не менше ніж наші стратіоти на кордонах. Обіцяю я воздам твоїм ворогам, за брата і за тебе, і гідно віддаси шану Стефану.

– О, Боже, як я могла забути, а тіло його де? – з жахом мовила Зоі.

– Не бійся, в Константинополі, сховане, я знаю де… Зоі!

– Йоргосе…- вона обійняла його, дихання вгамувалося, сльози висохли, а думки зібралися до купи, – Ходімо, швидко.

Не випускаючи інструмент з рук вона побігла, озираючись постійно на Йоргоса. Тим часом двійка балістаріїв не бажаючи помирати задурно зістрибнула зі стіни, а потім покульгала, чи поповзла в сторону повсталих, ніхто спротиву їм не чинив і стріл у спину не пускав. Анронікос, який, здавалося на очах, змінив усе червоне золото бороди на сиве срібло ходив по муру та пускав стріли в повсталих вицілюючи найгучніших. Зоі та Йоргос пройшли повз колонаду, що була біля найближчого входу до палацу. Минувши високі дубові двері вони опинилися на оксамитовому килимі в довгому коридорів. На диво тихим і безлюдним він здавався в той день. Пара повернула направо до скрипторію. Минувши півстадію шляху вони повернули вліво, до сховища з папером, пергаментом, фарбами, дьогтем та чорнилами. Напівпідвальна кімнатка була дуже сухою, за чим ретельно слідкували слуги. В повітрі стояв тяжкий запах майстерні писарів. Зоі протиснулася між двома рядами ящиків, далі був повністю неосвітлений простір, де орієнтуватися потрібно було навпомацки. Пальцями вона знайшла вхід між цеглин. Хід був невисокий, доросла людина мала йти навприсядки. Зоі взяла Йоргоса за руку та провела його ходом, що бу довжиною кроків з десять. Він мав різкий поворот, і був досить вузьким. Дихати тут було важко, але лишень кілька митей.

Пара вийшла до старого недобудованого каналу каналізації, що за невеликого розширення сполучав в’язницю та палац. По ньому так жодного разу нечистот чи джерельних вод не пускали, а тому коридори прямокутної та круглої форми викладені цеглою та бетоном лишалися сухими, ще й мали кілька виходів на поверхню. Освітлення практично було відсутнім. Та на початку шляху для цього були розмішені на стінах смолоскипи, а поряд стояла бочка з кремінцями. Зоі швидко запалила пару смолоскипів. Стало видно прохід чіткіше, а крім нього тугий важіль вкритий павутинням і вбудований у стіну. Над ним на бетоні був висічений напис «Труби Єрихону».

– Це запобіжник, щоб завалити прохід, якщо він стане небезпечним. В кінці шляху є такий же.

– А той хто обвалить стіни, по яку сторону опиниться, – поцікавився Йоргос.

– Я не знаю.

Пара вже маючи освітлення рушила далі. Минувши вже милю шляху Йоргос жестом наказав зупинитися, він вже йшов попереду. Та й дівчина почула віддалений шум, що нагадував голоси. Світло смолоскипів власники голосу не побачили.

– Там поворот і ще один з виходів на поверхню, – мовила Зоі.

Йоргос кинув на підлогу смолоскип і пригасив його чобітком. Теж зробила й дівчина. Далі він тихо рушив. Біля повороту, стало зрозуміло що звідти йдуть промені сонячного світла. Голоси стали виразнішими. Один з чоловіків був їм обом не знайомий:

– Подай мені сигнал, як тільки Андронікос буде тут йти. Ми чекатимемо зверху.

– Вхід до в’язниці завалено, – Зоі здався знайомий цей голос, та не бачила вона в скупому освітленні, як Йоргос змінився в обличчі, – Я йому скажу про це, він може обрати будь-який інший вихід, але цей він точно не омине.

Зоі половинкою ока виглянула з-за рогу, та побачила, що по мотузяній драбині підіймається озброєний вояк, а поряд, кутаючись у сіро-зелений плащ та погладжуючи від хвилювання підборіддя стояв Феодорос Дадібринос. Вояк зник наверху, за ним мотузка, а потім і сонячне світло чимось затулили. Царський тюремник витяг з-під плаща смолоскип і запалив його кресалом. Всю фігуру стало добре видно. Йоргос дістав з-за поясу кинджал, взяв його за лезо і тихо мовив: «Біжи Зоі!» Він різко виступив перед Дадібрином. Між ними було кроків п’ять. Йоргос кинув кинджал, лезо пробило кату стегно трохи вище коліна. Саме в той момент Зоі побачила обличчя повне нелюдського гніву, якого на обличчі нареченого вона ніколи досі не бачила. Дадібринос гучно скрикнув, а потім звернувся до Йоргоса:

– Геворгос тобі як і мені Ангели не простять крові василіси та її… – крик урвав різкий удар меча, такий сильний, що зніс тюремнику голову.

Дромологофет швидко забрав свого кинджала. Лишень тоді Зоі згадала, що треба бігти, коли сонячне проміння з виходу знову почало світити. Йоргос її швидко догнав. Бігли вони спотикаючись, набиваючи синці, майже у повній темряві. Лишень коли Зоі знову опинилася в сховищі, з якого почалася підземна подорож, то зрозуміла, що досі в руках тримає ліру зі смичком. Дівчина за кілька митей побачила, що Йоргоса поряд не має і стривожилася. Ще більше їй стало страшно, коли вона почула гуркіт каміння. «Він привів у дію механізм», – подумала дівчина. Яка ж її радість була, коли вона побачила Йоргоса, що вийшов з тіні, ящиків. Вона обійняла його міцно й відчула дрижання тіла. Його трусило від гніву чи страху, але певно в той момент другого було більше.

– Я маю зустрітися із василевсом, – прошептав молодик, безсило.

Вони піднялися на верх. Коридором вже бігали варяги та озброєні слуги, заколочуючи вікна та звалюючи меблі до барикад. За короткий час повсталі вже захопили стіни Акрополя і йшли на штурм палацу та Агії Софії. Було не важко дізнатися, де був василевс. Пара йшла минаючи тіла убитих, ігнорючи стріли та каміння, що часом прилітало у вікна з площі Акрополя. Десь січа йшла вже у коридорах. Йоргос та Зоі піднялися сходами на верх. В коридорах поменшало коштовних меблів, що тепер ставали частинами барикад. На оксамитовому килимі біля входу в бібліотеку стояло в зажурі кілька варягів. Підійшовши ближче пара зрозуміла чому. Костас Дадібринос лежав на підлозі, бездиханний з купою ран. Кольчуга в багатьох місцях не витримала ударів списів та мечів, кров ще лилася через ті діри. Важко було сказати чи один удар різко обірвав життя командира варяг у час його останньої служби імператору, чи він стік кров’ю. Лишень обличчя, на якому застиг іконописний спокій, лишилося без порізів.

Та довго зважати на те не було часу. Пройшовши ще трохи вони дісталися кімнати для гри в шахи там і був василевс. Меблів у гральній вже не лишилося. Старий Комнінос, ще досі зодягнений у мисливський костюм разом із священником стояв на колінах та молився. В кімнаті лежали два загиблих  царевича. Геворгос попросив Зоі почекати біля входу. Комнінос же попросив святого отця вийти. Священник пішов допомагати раненим і полегшувати відхід душ полеглих. Зоі ж чекала. В коридорах метушня, шум бою то наростали то стихали. Пройшло кілька хвилин, поки вона почула виразний голос василевса, що не кричав, але говорив гучно: «Агіохристофорісса зайди».

Лишень зараз Зоі побачила, що на руках у Йоргоса неглибокі рани, які лишилися певно ще після бою з ватагою Алексіса Ангелоса. Василевс і Йоргос сиділи на підлозі. Комнінос перев’язував бинтами рани своєму дромологофету. Не відриваючись від процесу Андронікос сказав:

– Бачиш люба. Ті хто кричали «осанна, осанна» тепер волають «розіпни». Та не маю ілюзій що до своєї святості… Є ще один хід. Останній. Всіх хто про нього знали чи знають вже мертві, або зі мною в цьому палаці. З арсеналу є таємний вихід. Він веде до морського узбережжя, там мають чекати кілька рибальських кораблів. Хід небезпечний, бо прокладений між крутих і гострих скель, але іншого не лишилося. Я сказав Йоргосу, як туди дістатися. Піду вже після вас, в мене лишився останній сагайдак стріл, хочу не змарнувати жодну, – він підвівся завершивши перев’язку, а потім допоміг підвестися Йоргосу, – з вами підуть слуги, що мають забрати тіла Іоанна та Мануїла. Лишіть мені один човен… І дякую вам, що врятували Русадан та онуків. Нажаль це все що я можу вам дати зараз…

Вони схилили коліна перед василевсом. Потім Йоргос взяв Зоі за руку та пішов із нею. Гам бою посилився. Пара вже часом бачила у коридорах сутички варягів із повсталими. Вони пробігли немов у тумані майже весь палац діставшись його найвіддаленіших закутків. Зоі та Йоргос проминули казарму гвардійців та потрапили до арсеналу. Минаючи сильно спустілі стелажі зі списами, щитами, шафи з розкладеними шоломами вони дісталися крайнього лівого кутка. Йоргос постукав кулаком у кількох місцях, а потім взяв із арсеналу бойового молота. Орудував він ним двома руками і досить скоро проробив вхід у цегляній стіні ростом з дорослого чоловіка. Молотом же він і розгріб невеличкий завал. Рушивши через прохід вони крізь темряву швидко розгледіли сонячне світло, а в ніздрі їм ударив живильний запах моря. Зоі відчула піднесення, ніби скорила Олімп, чи дісталася Едему. Йоргос та Зоі вийшли до крутої, вирізаної в скелях тропи. Знизу чекали відплиття три рибальські човни. Пара рушила вузькою стежкою, неспішно, але наполегливо. Вже майже діставшись човнів, одна сходинка під ногою Йоргоса розвалилася, він впав, боляче вдарився боком об камінь та звалився у море. Зоі скрикнула, але вже за мить її наречений виліз на скелястий берег, а потім сів у човен. Дівчина також сіла туди. Сіль боляче попекла ранені руки молодику. Зоі хотіла оглянути місце удару, та Йоргос сказав, що то пройде, вони ще не знали, що під синцем було зламане ребро.

За півгодини на скелях з’явилося четверо слуг, які ризикуючи життям спускалися стежкою донизу, несучи на плечах завернуті в багряний шовковий саван тіла царевичів. Прибулі поклали в один із човнів померлих, пояснили Йоргосу та Зоі, як їх знайти, а потім мовили:

– Імператор сказав його не чекати. Рушайте! – сказали і відпливли.

Відпливла досить скоро і пара наречених. Їх човен прямував на зустріч сонцю, що збиралося завершити день, а потім повернув на північ. Веслував Йоргос, аж поки вони не дісталися передмістя. Вже там, посеред затоки Золотого Рогу молодик втратив свідомість. Крововтрата, сіль у ранах, зламане ребро, та неймовірна душевна напруга забрали останні сили. До берегу веслувала вже Зоі. Серце її калатало через страх втрати, та сила й розум не покинули її. Вона була певна, що порятує його і знала місце де можна було сховатися від урагану Константинополя…

…Після довгих молитов Зоі стомилася, але спати не лягала. Вона гляділа за раненим Йоргосом і довго думала. На дерев’яному столі горіла глиняна лампа з олією. За ним і сиділа дівчина в єдиній кімнаті цегляного будиночку в передмісті. В приміщені стояло широке ліжко, лавки, табурети, стіл, пічка з вузеньким димарем. Стіни були без ікон і прикрас. В одному кутку був вхід до погребу. В досить аскетичній кімнаті лишень ліжко виділялося розміром, покривалом з доброго сукна та матрацом, який набили замість соломи пір’ям.

Дівчина вже почала куняти, й навіть перелякалася, коли Йоргос тихо встав з ліжка й почав оглядати кімнату. На ньому були лишень подерті штани.

– Де ми, Зоі?

– Один з будинків мого брата. Про це місце мало хто знає. Сюди він водив коханок, – не чекаючи нових питань вона продовжила, – а тебе допоміг притягти один із селян, я подякувала йому срібним динаром.

– В нього питань не виникало, через рани та зброю, – по цій фразі він оглянувся і заспокоївся побачивши під стіною свої меч та кинджал.

– Зараз таких, при зброї та з ранами, і в місті, і в околицях легко знайти, – сказала Зоі спокійним тоном, уважно розглядаючи шрами Йоргоса.

– Добре…

– Йоргосе, – сказала вона, не відриваючи очей від слідів на шкірі, – ти вправно орудуєш мечем, не губишся у бою. Твій шрам на передпліччі я давно бачила. Він помітний коли вдягаєш туніку з коротким рукавом. Та є ще один на стегні. І не кажи що він від невдалого косіння трави. І та жахливо-велика відмітина на спині…

– Жахливою була попередня відмітина… – сказав Йоргос здихнувши, – Я знав, що ти непересічно розумна. Ти вже певно зрозуміла, що я не лишень складанням та відправкою листів дістав собі місце біля Андроніка.

– Ти говорив, що ти з ним давно. З часу вигнання.

– З часу вигнання… Він подарував мені нове життя. Він мені став більше ніж батьком. Шрам на спині – зведене рабське тавро. Вірменську ввібрав я з молоком матері, бо родився у Кілікії. Коли мені було дванадцять мене викрали пірати. Рік я був у них рабом і саме Андронік став моїм визволителем. Він викупив мене та ще одного хлопчика – Костаса. Ми разом росли, здружилися. Ми побачили багато країв. Ми вбивали за Андроніка і для нього. Він давав нам все, про що ми й не мріяли. Ми ж дякували йому вірністю.

– І багатьох ти…

– Не мало. Не стільки, скільки Дадібринос, але… Благородний меч не часто ставав моєю зброєю. Частіше це було те, що опинялося під рукою: каміння, тятива лука…

– Тятива лука… Костас… Це ж Костаса стратили за вбивство юного василевса? – нажахано спитала Зоі, – Так?

– Так. Пам’ять в тебе добра. То був він у петлі, хоч на ту справу ми йшли разом. Потрібен був цап-відбувайло, міг стати і Зосимос, хоч і ніхто й не повірив би. Василевс вирішив, що я йому більш потрібен і дав мені вибір… Звичайно на самопожертву я не пішов… Я робив жахливі речі, але завжди вірив… І зараз вірю, що Андронікос єдиний хто вилікував би цю імперію. Я вірив, що кривдою можна прийти до справедливості… Я не вірив у справедливого Бога, до сьогодні. Певно все що відбулося сьогодні це правильно, доля обернулася проти мене і Андроніка. Це найсправедливіше воздаяння – забрати синів у старого чоловіка, що полив кров’ю свій та їхній шлях до трону… Найсправедливіше, яке тільки може бути, в ім’я чого ми б не творили зло… І навіть сьогодні, я повинен бути зі своїм василевсом. Він має знову сісти на трон та завершити справу… Андронікос ніколи не був оточений тими, хто грає чесно, він просто діяв сміливіше. Ми зробили б те що й вони, але тільки сьогодні вони спромоглись… І як? Прикриваючись плебсом…

– Йоргосе, – Зоі встала та обійняла його за плечі, – ще не пізно. Ти вірив, що робиш користь для народу і ти її робив. Ви ловили казнокрадів, ви наповнили скарбницю золотом, і реміснику, і селянину, і торгівцю стало дихати легше… І тобі ще покаятися не пізно. І не вартує родина Комнінів ні тебе, ні мене…

– Тебе ні… Покаятися? Христос пробачив убивцю на хресті, але я і вбив, і плюнув в його обличчя, і не раз.

– Любий, давай заберемося звідси. Ми не найбідніші, і не безталанні. Ми почали б нове життя. Поліс не вартує нашої пожертви. Ти вже зробив для імператора те, за що він трьома життями не розплатиться…

– Добре, Зоі. Добре. Я завершу свою останню службу… Дякую, що ти є. Завдяки тобі я повірив що в світі ще є чистота й добро… Мені вже краще. Лягай спати…

Зоі лягла, втома неймовірна косила її з ніг, а спокій в душі породив бажання сну. На її щоках змішалися сльози радості та смутку. Йоргос присів на ліжку поряд:

– Ти? – спитала Зоі.

– Зберуся з думками, відпочивай. Ти просила завершити службу, я ж прошу лишень подбати про власні тіло та розум.

– Найдовше тобі без сну скільки доводилося обходитися?

– Два дні. Переховувався від стражів Нікеї.

– Обіцяй так більше не робити. Обіцяй берегти себе…

Дівчина відповіді вже не розчула, бо заснула, як дитя.

…Прокинулася Зоі, коли вже сонце наближалося до зеніту. Вона була одна у приміщенні. Злякавшись вона підвелася. Досить швидко вона на столі знайшла гаманець з монетами, та пару листів. В одному було про те, які цінності Йоргоса та де заховані, як знайти слуг Андроніка, як зв’язатися із Зосимою, а також прохання подбати про останнього. Після першого листа їй дух перехопило. Руки дрижали, коли розгортали другий лист паперу. Вже там було написано, що василевса схопили у морі, що його катували, що його сьогодні поведуть через золоті ворота до Іподрому в кайданах, що Йоргосова остання служба не завершилася, і що він разом із вірними імператору людьми спробує визволити його… Далі Зоі не читала. Сліз вже не лишилося, але тіло трусило, як при лихоманці. «Ні! Ні! Ти не полишиш мене кинувши гаманець біля ліжка!», – заволала вона, знайшла свої черевики і побігла. Не голова її вела, а ноги.

Ще до зеніту вона дісталася Золотих воріт. Вулицями вона бачила мертвих і п’яних городян, що валялися і різниці між якими було важко розгледіти одним лиш поглядом. Випадково вона почула розмову двох пекарів, що місили тісто:

– Бачив василевса? Його вели тут у ланцюгах. В нього поменшало тіла на одне око, десяток зубів та руку.

– Оце видовище, шкода пропустив…

Зоі побігла далі. Настала друга половина дня. Вже біля Форуму Бика вона почула як говорили два вболівальника у червоній та зеленій туніках, з усього вона запам’ятала: «Старий вже сконав… Недовго вистава тривала». Діставшись останнього стадію, перед Форумом Феодосія вона побачила, те що в глибині серця очікувала, та боялася. На широкій вулиці лежали сотні померлих та тих, що доходили. Між них снували десятки шакалів у людській одежі. Видно, що їм дісталися залишки, бо гаманці, найкращий одяг, зброя вже були кимось привласнені. Та хтось ще проявляв милосердя і відтягував живих від маси тіл, надавав допомогу. Мародери перемовлялися між собою: «Їх вів один молодий гвардієць у церемоніальній лусці. Добра була броня, плащ і навіть його меч і кинджал були гідної роботи. Шкода що те певно розтягли, що до кінця бою…» Зоі шукала очима, почала ходити між тіл. Певно провидіння її направило, бо за кілька хвилин пошуки привели її до бажаного. Молодий чоловік з довгою темною бородою вмивав одне  тіло від крові, водою зі свого бурдюка. Зоі впізнала – на землі лежав Йоргос. Наступне, що око вловило – він дихав. Дівчина впала на коліна й заходилася допомагати незнайомцю. В Йоргоса вже не було зброї, з одягу лишилися лишень підштаники, сорочка з порубаними рукавами та пов’язки, які накладав Андронікос.

– Ви його знаєте, – спитав бородатий незнайомець із ясним як день обличчям і очима.

– Так. Мій наречений.

– Дитя він нерозумне, хоч і хоробре. Певен жити буде.

– Допоможіть доправити його до найближчого храму. Тут поряд є невеличка церква Святого Петра і Павла. Отці йому допоможуть, а в храмі його зачепити не посміють.

– Добре… Почекайте, – сказав незнайомець і відійшов.

Повернувся він із віслюком на якого й поклали пораненого. Досить швидко, минувши кілька кварталів, вони дісталися до храму. Їм назустріч вийшли настоятель зі служником і допомогли занести Йоргоса.

– Дякую вам велике. Візьміть, – сказала Зоі незнайомцю протягуючи свій гаманець.

– Не треба. Заплатите за лікування, – сказав він і верхи на віслюку подався своєю дорогою.

Кілька митей Зоі проводила доброго подорожнього очима. Потім почепила знову на шию гаманець та ключ, що примостився поряд із натільним хрестиком. Дівчина радісно рушила до храму, та зробивши кілька кроків зупинилася, щоб перехреститися тричі. Не знала вона, що за нею з-за рогу стежить молодий букеларій Ангелів, той, що ще вчора бачив її «вагітною». З собою він вів ще пару городян-повстанців з дерев’яними палицями. Коли вона завершила хресне знамення то відчула важкий удар по спині, металевого пірнача, так що в очах потемніло. Інші ж дівчина навіть не відчула.

Очі вона розплющила, коли на сходах храму її голову підняли знайомі сильні руки. Спершу вона побачила обличчя Йоргоса, потім краєм ока вловила двійку стражів, що тримали щити та списи напоготові. У вухах гуло. Дівчина відчула, що не може рухати ногами та руками. Та ось вона розчула, що говорив коханий.

– Зоі, будь ласка, не покидай мене, – в голосі благання, молитва, туга, розпач переплелися між собою.

– Ти закінчив свою останню службу для Андроніка, – сказала дівчина, а потім їй стало сили зробити посмішку на вустах, – ти не раб більше, і не справа у таврі…

– Зоі, Зоі, – шептав Йоргос.

– Іди та живи…

– Зоі, Зоі…

Ласкою її вухам був той шепіт, який чомусь давав віри, що навіть сьогодні лік днів не зупиниться, що далі все буде добре, що навіть смерть має свою жахливу, таємничу та все ж красу… Що навіть вона може не бути кінцем.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s