Давид Кастакос (Роман Рілов). Василевсові слуги. Глава 3. Сльоза Анни

Давид Кастакос (Роман Рілов)

Василевсові слуги

Глава 3. Сльоза Анни

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 13f9080b49a81e2a31c30d28ac06976e-1.jpg

Попередні глави:

Глава 1. За крок до найкращого дня у житті:

https://is.gd/dppOYl

Глава 2. Полон і пастка:

https://is.gd/WOox2M

Сльоза Анни

Попутного вітру не було, а тому тяжко навантажені галеї рухалися нешвидко і лишень силою гребців. Широке море було не надто спокійне, а тому четвірка кораблів не розганялася. Сказати, що в просторі Егеїди багато островів і рифів, – нічого не сказати. Моряки знали, що не заблукають, хоч море і противилося їх подорожі. Рання ніч створювала загрозу, бо ховала скелі, які роздивитися за бурхливими хвилями було складно і удень.

Сигналами труб і вигуками команди пари бойових кораблів конвою наказали веслувати двом вантажним на схід, щоб кинути якір та почекати до ранку. Купцям і морякам кортіло завершити подорож із Святої Землі, але для безпеки вартувало почекати. Чезаре на борту своєї «Санти Джулії» вже був навчений досадними і довгим сидінням на мілині, а тому був спокійний. Подумки навіть радів, що вдале завершення тяжкого плавання близько і день очікування лишень подарує більше радості йому і команді на суші.

Скоро галеї кинули  якорі близько від берегів Малої Азії. Чезаре вдивлявся у море за бортом, де невеличка шлюпка  відділилася від іншого торговельного корабля й освітлена смолоскипами пливла до нього у гостину. Сині очі мружилися, як на сонці, рукавички зі свинячої шкіри потирали великий ніс, руда борода і шкіра із засмагою, що сходила, свербіла страшенно, при цьому тілу хотілося загортатися щільніше у сірий плащ із повстяною підбивкою. Венеціанець дуже не любив холод, навіть невеликий. Вітер різав обличчя й навіть піднімав важкий рудий хвіст купця. Думки в нього йшли потоком: «Давай Алесандро, швидше!.. Нічого, скоро конвої приведуть нас до цілі. Цукру повен трюм – бариші мають бути великі. Може й не потрібно буде втягуватися у авантюру?.. Все ж будуть високі гості на борту. Хай Віторіо зготує щось смачненьке».  Його розмова в голові мовою венеціанською була перервана своїм же франкським словом.

Марко, Луїджі! Хутчіш закінчуйте та біжіть до кухаря! Допоможете йому і скажіть, хай із заготовленого на вечір тіста вже пече пиріг. Хай м’яса із запасів візьме!

Перший названий першим і обернувся. Смаглявий, чорнявий, зеленоокий хлопчисько хутко розносив і розливав у глиняні склянки рожеве підігріте вино (вечірню порцію гребцям, що верталися зі зміни). Другий юнга, що мав вже липке від поту й бруду золотаве волосся втупив свої блакитні очі в нічні глибини моря, легенько похитуючись, а часом і зеленіючи. Хоч після кількох місяців плавання морська хвороба його майже не турбувала, але шторми її часом будили.

Перший хлопчак потрусив за плече другого, і вони побігли на нижню палубу, вино ж довірили дорозливати одному із веслярів. Шлюпка похитувалася на хвилях ще хвилин п’ять. І от вже на корзинах матроси піднімають гостів почергово. Одна темна фігура біля ватерлінії зробила ввічливий жест рукою, і першим піднявся той, хто сидів поряд від неї, – чоловік молодих років з одягом срібного блискучого кольору (сорочці, теплій жилетці та сукняному плащі) при чорних чоботях і капелюсі такого ж кольору. Високому зростові додавали візуально пару сантиметрів головний убір й трійко червоних пер у ньому. Волосся він мав чорне, що у відблисках зорь навіть здавалося місцями темно-синім. На білому обличчі (де ще лишалися місцями сліди левантської засмаги) були підстрижені вуса, борода й бакенбарди, що трохи могли на вид додати віку купцю. А з-під тонких брів сяяли живі й уважні темно-сірі очі. Такий вид робив його силует вечорами й ночами дуже нерозбірливим, і  роздивитися тієї ночі обличчя прибульця було б важко без смолоскипа в його ж руках.

– Алесандро Фальєр! Давно не був у гостях! – сказав по-дружньому, обіймаючи гостя, капітан судна.

– Чезаре, погода, як бачиш, проти була. Вибачусь сьогодні сповна, – голос був енергійний, а мова швидка, звучна і приємна, – в мене з собою пляшка золотого ромейського, яка вже чекає рік свого кінця. А наш гість ще й… А ось і він.

Корзина підняла вже й другого візитера. Він примружив карі очі від світла смолоскипу й густі каштанові брови майже зійшлися в єдину лінію. Гість був не набагато старший купців. Виднілися обережно підстрижена коротка борідка, що вкривала все підборіддя, пухнасті довгі вуса й волосся до плечей, зібране у хвіст, давали у відблисках вогню відтінок, який був чимось середнім між лакованим деревом і золотом з домішками. Його світло-сірі жилет, сорочку й штани щедро вкривала майстерно виконана чорна геометрична вишивка. Помітно було, що багатий одяг був з чужого плеча і на його середній зріст завеликий. Єдиним фрагментом вбрання, що вибивався із загальної картини, була сукняна накидка жовтогарячого кольору з фігурним темним орнаментом по краям. Саме яскравий плащ гість притримав правою рукою, привітавши легким кивком капітана, перед потисканням його руки.

– Чезаре, радий вас бачити. Слуги піднімуться з подарунками, а я б хотів побути в теплі вашої каюти, – надзвичайно гомерівською ромейською сказав гість.

– Звичайно. Певно, що зараз тут холодніше, ніж влітку у Кілкії чи Сирії.

Ромей змовчав і поглядом попросив вести їх у каюту. Минаючи моряків, ніби їх і не було, трійця спустилася на нижню палубу. Морське помешкання Чезаре не було палацом, однак мало зручні стільці з м’якими подушками, набитими, як і ліжко в кутку, пір’ям. Стіл був вже розвернутий для вечері й заставлений посудом та легкою закускою (в’яленими фінками й овечим сиром). Стіни ж прикрашали ікони Діви з Немовлям, Святого Марка та щит із золотим крилатим левом на червоному тлі.

Лишень ці троє всілися, як прийшов один з матросів й приніс пляшку із чорного скла та квадратний згорток тканини. Все це він передав Чезаре.

– Налийте вина слугам гостей і нагодуйте їх, якщо захочуть.

Ще не встиг матрос вийти за двері, як і Алесандро перейшов на ромейську:

– Так, сумніви тільки в тому, чи захочуть вони закусити?

Посмішка пробігла по вустах всіх трьох. Чезаре відкоркував пляшку. В каюту прибіг юний Луїджі. Капітан віддав йому темний циліндр із п’янким золотом вина і сказав, теж перейшовши на ромейську:

– Вам першому, пане Ісааку!

– Дякую, – промовив гість, підставляючи склянку з червоної глини, – вже давно хотів скуштувати настояного рідного. Перепрошую, – він хильнув і підставив ще раз, – Те саме! Вибачте за манери. Але поспішив скуштувати, щось, крім вірменського сочку і сирійської фарбованої води.

– До речі, пан Ісаакйос має подарунок для тебе, – сказав Алесандро.

Він розгорнув тканину. Там була скромно оздоблена різьбленою шкірою книга. На першій сторінці червоним чорнилом виведено калграфічно назву «Алексіада». Вже за питтям і закусками бесіда продовжилася.

– Я чув про цей твір. Його написала жінка.

Моя дуже далека родичка, майже сто років тому. Вона занадто любила нашу родину, слово «Комнінос» чи його множинне число згадується часто, як воля Бога у книзі Суддів, – голос Ісаака став гучнішим, – Я б так не зумів написати. Нащадки її любого батечка весь рід і його членів менше любили. Видно, забагато нас стало. От я і став розмінною монетою на переговорах, а ще й «почесним гостем» палацу царя Кілікії, з правом покидати його на свята! – Ісаакйос влив у себе ще один келих, заїв сиром, перевів подих, стишив мову й продовжив, – лишень цей плащ везу до Поліса, вже й поховавши ту, що його шила… Вибачте, що за справу зараз заговорю. Алесандро, ви вашим і моїм слугам точно переказали інструкції на Кіпрі?

– Так, пане, ваші діти будуть у безпеці.

– Ваша дружина була кілікійка? – поглянувши на геометричний малюнок накидки, спитав Чезаре.

– Вишивка вам знайома? Хоча в Леванті того повно… Так. Найпрекрасніша з дочок царя Тороса. І хоч серед усіх ланцюгів, що мене там тримали, це була ніжна шовкова мотузка… «Все минає», – так Соломоне? – сказав ці слова він, звівши очі до стелі, – Щось погане не може бути без чогось хорошого, як і навпаки!..

Настала незручна мовчанка на кілька хвилин, виправдана хіба тим, що Марко приніс запашний свіжоспечений пиріг, який кухар завчасно поставив у піч. Начиння із солонини та цибулі наповнило каюту приємним запахом. Чезаре послав Луїджі за вином, а Марко прислуговував трійці, керуючись вказівками франкською капітана.

– Це ж наче не венціанська? – спитав Ісаакйос.

– Ви праві. Вони про своє минуле майже не розповідали. Це осиротілі від війни діти сирійських франків, я їх підібрав на узбережжі.

– Ще не одна така родина буде. Але добре, що мій предок Алексіс об’єднав християн у протистоянні магометанам, інакше таких сиріт ви б підбирали  біля берегів Італії.

– Почитаєш про це теж, Чезаре, Анна Комніна вміло про все це написала, – додав пару своїх слів Алесандро.

– Однак, – підняв голос ромейський гість, – повернімось до справи. Знаю, ви любите брати кредити – не давати. Однак, якщо ви мені допоможете золотом, то вигода вам буде велика.

– Алесандро говорив про ваші плани досить побіжно. Однак, можете сказати конкретніше, чого ви хочете?

– Ваші хлопчики служники?

– Ромейську вони не знають – не переймайтеся.

– Добре, – Ісаакйос випив ще трохи білого вина, принесеного щойно Луїджі, – ви у нашій попередній розмові якось сказали, що історія вбивства мого двоюрідного брата має багато білих дірок. І теперішньому василевсу не надто довіряють, а особливо знатні роди.

– Скажу більше, судячи з усього, я говорив з убивцею за кілька годин до злочину. Він, вочевидь, був шпигуном, але не мадярським, а теперішнього імператора.

– В Антіохії до мене лишень чутки дійшли. Але ви засвідчите потрібне на суді коли прийде час… Якщо прийде. Ми з ним схожі – ми гнані Комніни. Якщо він дасть мені титул кесаря, знатну дружину і добру область в управління – ми полагодимо. Якщо ні – вам краще, я стану василевсом сам! Великі люди імперії навіть не розуміють, як мало хочуть. Я їм це дам. Моє правління почнеться з Кіпру, але якщо ви мені допоможете, то отримаєте в 10, в 20 разів більше того, що дасте.

– Все залежить від того, як ми продамо вантаж. І не забувайте, що ми розпоряджаємося грошима, де є частка наша, нашої Республіки, наших родичів і навіть слуг, – сказав Чезаре, доївши свою порцію пирога й накладаючи наступну.

– Я прекрасно розумію. І обіцяю, що Кіпр дасть вам немало. А на перший час, поки я здобуватиму трон, вам буде обіцяна безмитна торгівля на острові. Мені потрібні лишень перший внесок від вас, ваші зв’язки і лист, який ви передасте дожу.

– Ви так говорите ніби вам вже відмовив ваш дядечко, – сказав Алесандро.

Я майже впевнений, що ніякої дяки мені не буде за те що роками я був розмінною монетою інтересів Імперії в Кілікії…

Настала коротка мовчанка, яку сам Ісаакйос і перервав:

– Умови відомі. Фальєр сказав, що ви, Чезаре, першими дістанетеся Венеції. Алесандро дав згоду, – після цих слів ромей дістав згорток перев’язаний шовковою стрічкою й скріплений печаткою з двоголовим орлом, – якщо ви візьмете це послання то дасте згоду. Я пропоную вам ризик, але вручаю і зброю проти мене. Це мій знак довіри. Вирішуйте!

На цю тему трійця говорила не раз і не два. Саме цей секрет був між ними. У схожій каюті він родився, і тут же міг і померти. Ризик був такий же великий, як і спокуса. Юні франки продовжували прислуговувати і були смиренно добрі у своєму незнанні. Алесандро відвів погляд споглядаючи ікони. Чезаре водив пальцем по візерунках на обкладинці «Алексіади» міркуючи… Однак, глибоко в душі рішення було прийняте.  Його рука сама потягнулася і взяла листа до дожа, подумки говорячи: «Він сам вручає владу над собою. Чому ж ні?»

«Листи з Кілікії перекладені, переписані й відіслані до палацу. Папери дромологофета для ревізії зібранні. Нікому не довірю, спершу сам продивлюся їх. Якщо вже під суд за розбазарювання державного золота за два тижні вже п’ятьох чиновників пошти та послів відправили, то що я накопаю на вищому щаблі? А це лишень маленький шматочок «спадку» царювання Мануїла. Ой, василевсе, ще довго ті авгієві стайні вичищатимемо», – Йоргос Геворгос навіть у хвилини відпочинку подумки був у праці. Над його густим чорним волоссям вже закінчив працювати цирульник, справа лишилася за щоками й підборіддям. Майстер вміло голив триденну рясну щетину, щедро змащену теплою водою і милом. Коли робота була звершена бездоганно, голяр побачив маленьку волосинку на ділянці незмоченої шиї й швиденько прибрав її. Різонув він не до крові, але це єдиний був порух майстра який відчув клієнт. Йоргос відкрив очі, прокинувся від своїх роздумів у стані напівсну й сказав:

– Вже скоро, Нікіфоре? Мені ще до кварталу венеціанців сьогодні йти у справах.

– Того то ви по італійській моді голитесь, пане Геворгос? За свого вас не приймуть. Ваших сірих очей для того буде мало.

– Для мене це мода Кесаря і його легіонерів.

Ще хвилина і цирульник завершив роботу. Поки молодий чиновник діставав з нашийного гаманця срібного динарія, Нікіфорос вже витер рушником бритву й почав точити її об шкіряний пасок. Монету полишив Йоргос на бильці стільця. Голяр одразу відклав своє приладдя й допоміг вдягнути своєму клієнту тепле чоловіче плаття. Чиновник потім сам вдяг верхній пояс з оздобою і скріпив на правому плечі бронзовою фібулою зеленого плаща. Йоргос підійшов до свого робочого столу й став відбирати деякі папери, а потім складати їх в окремі стоси. Лисуватий цирульник витер чорну кучеряву борідку від мила, склав своє приладдя у дерев’яну коробочку й поцікавився:

– Сьогодні не підете на Іподром в обід? Червоні сьогодні заливатимуть вином перемогу, у них новий візничий із скіфів…

– Не сьогодні, – показавши пальцем на численні папери він додав, – лишень мала частина роботи.

Час має бути і на відпочинок. Хоча здогадуюсь і у вас є розрада.

– Поясни, – з тоном цікавості й хитрою посмішкою спитав Йоргос.

– Волосся багато може розказати, – сказав він примруживши круглі карі очі, – На туніці у вас довгий чорний локон, а на ліжку золотистий.

– Скажу Анастасії, щоб вичищала ретельніше покривало. А ти за тим ким треба слідкуй так само уважно й динарій перетвориться у гіперпірон.

Голяр покинув кімнату й попрямував на вихід з дому. Кам’яна оселя була невеличка, мала усього три кімнати, найбільша з яких виконувала функцію кабінету, помешкання, зали прийому та столової. Трійка шаф, трійка полиць заваляних сувоями та кодексами, декоративний лускатий обладунок і меч, що висіли за широким робочим столом з купою шухляд, кілька стільців по кутках, пічка, обідній столик, та люстра на 12 свічок. Вже немолода прибиральниця, вона ж і кухарка, Анастасія не жила у тому домі, а приходила та йшла виконавши свої завдання. Оглянувши цю оселю важко було б звинувачувати перекладача і писаря дромологофета у службових зловживаннях. Натягнувши на голову високу, круглу, сукняну підбиту вовною шапку Йоргос взяв із полиці сувій, а зі столу кілька паперів, склавши їх у невелику шкіряну поштову сумку, яку закинув на плече, потім покинув дім.

Сонце піднімалося до свого найкоротшого у році перебування над Константинополем. Молодик трохи постояв на холодному повітрі остаточно прокидаючись. Біля дверей стояв охоронець з міської варти. Довгий синій плащ, широкий краплевидний щит і кольчужний капюшон під басинетом мали приховати факт відсутності повноцінного обладунку, а проте змерзла рука міцно тримала двометровий спис, що і мав виконати функцію головного захисту. Зазвучав перестук черевичків по бруківці – між інсул та домів нісся, ніби підхоплений вітром, чорнявий блакитноокий підліток. Зупинився він, різко гальмуючи, біля дому Йоргоса.

– Пане Геворгосе, вибачте, що спізнився.

Ще встигаєш. Тримай, – сказав молодик і протягнув хлопцю згорток, – я написав кілікійську та ромейську абетки і кілька слів двома мовами. Цей пергамент можеш носити із собою. Тепер біжи у передмістя, отець Агафон тебе чекатиме.

– Нащо мені глосу і граматику ксеносів ще вчити?

– Бо у Полісі та й у імперії, в цілому, перекладача знайти важче ніж святого. Знання чужої абетки дрібничка, але ключ що відкриває палати царів для найпочеснішої служби. Ввечері попросиш Анастасію із залишків тіста трохи печива спекти. Все – біжи вчись.

По останніх словах він побіг вулицею далі, міцно тримаючи пергамент. Солдат проводив поглядом хлопця й сказав:

– Манерам, ще б йому повчитися. Пане, нащо панькаєтеся з ним?

– Друже, хороших слуг треба довго виховувати. Я йду. Якщо трохи затримаєшся Анастасія прийде й пригостить гарячим вином з прянощами.

Молодик і сам подумки відчув смак напою. Здобрити ним сніданок була велика спокуса, але заливати очі перед зустріччю з василевсовим родичом не годилося. Він рушив швидким кроком між будинків. Досить скоро він минув цистерну Мокія та колодязі довкола неї, де вода на ранок вкрилася тоненьким шаром льоду. Місто оживало, ремісники готували до роботи інструменти, верстати, розтоплювали печі. Минувши залишки старої Костянтинової стіни та вартову гарнізонну башту, Йоргос вийшов на головну вулицю і знову звернув не доходячи до Форуму Аркадія. Назустріч йому йшов натовп веселих італійців впереміш із столичними жителями. Сині накидки, прапори того ж кольору бадьорий настрій – все говорило, що вони поспішають до іподрому, з грошима для ставок й надіями на четверту перемогу поспіль своїх улюбленців.  Минувших їх молодий чиновник побачив свого начальника – дромологофета Андроніка Дуку у супроводі двох гвардійців та секретаря. Як і було домовлено вони чекали у садочку біля стели пам’яті Сорока мучеників. Дромологофет уважно роздивлявся зображення приречених легіонерів, що стояли на кризі озера та обговорював, щось з одним із охоронців. Вже підійшовши ближче він звернув увагу на те що обоє мали різкі риси обличчя густі темно-коричневі зачіски, бороди й брови. Вони були схожі, як батько і син, лишень молодого гвардійця вирізняв травмований кривий ніс. Тільки тоді Йоргос згадав, що це теж був Дукос на ім’я Алексіс, племінник його начальника.

– Доброго ранку, пане Дуко!

– Геворгос, сюди маєш ти приходити перший і чекати.

– Перепрошую, але я не спізнився. Проте, похвально що ви поспішаєте.

– Знайди будинок чи місце в інсулі ближче до великих форумів. До палацу кілька миль не набридає ходити щодня?

– Мені моя оселя подобається. Там не іржуть коні, не так часто бються амфори й зуби вболівальників. До того ж вона мені по кишені, – останні слова були сказані у дещо ворожому тоні, але на те не зважив ніхто.

– Добре панове, рушаймо. Йти недовго, але хочеться вже зігрітися, – подав голос юний Алексіс.

Ніхто на це нічого не сказав. Дромологофет просто поправив на голові пурпурну шапку, закутався щільніше у теплий жовтий плащ і рушив до гаваней, слідом за ним пішли й інші. Другий гвардієць тихо буркнув: «Сильно ніжні преторіанці пішли». Молодий чорнявий кучерявий секретар нагнав свого начальника й всю дорогу не замовкав розповідаючи про справи на цьому тижні, певно більше для того щоб зігрітися, бо Андронікос слухав не особливо уважно. До гаваней, поряд з якими стояли італійські факторії, торговельні склади та латинський квартал, імператорські посланці дійшли швидко. Галеї, яких було близько десятка швартувалися, розвантажувалися. Половина вантажників і моряків трудилася, а половина вже напивалася. З прибулої п’ятірки всі знали латину лишень на рівні алфавіту, а венеціанською говорив лишень слуга Дуки. Очима ромеї шукали потрібні кораблі. Досить швидко молодий Алексіс побачив написи на торгівельних галеях «Аурум» та «Санта Джулія». Йоргосу впала інша деталь в око – білосніжна голубка що вилетіла, здавалося, з глибин другого корабля. Навіть, коли делегація вже розпитала в матросів про господарів суден і рушила до італійських вулиць, молодик ще проводжав поглядом птаха, що летів на схід.

Пошуки були недовгими. За пару хвилин чиновники знайшли Фальєра, Апіо, а також Ісаака Комніна, що стояли на порозі костьолу святого Луї. Останній стояв у стороні й дивився по сторонам. Купці розмовляли з настоятелем, вже посивілим провансальцем, і вручили йому згорток, із зовнішнього виду можна було зрозуміти, що то чимала чаша.

– Отець Себастьян, знаю що навчання і утримання вартує коштів, а тому маю надію, що цей дар компенсує принаймні частину витрат, – промовив Чезаре.

– Певен ви тут не востаннє. До того ж, якщо Марко такий розумний хлопчина, як ви кажете, то я буду радий мати послушника. А другий хлопчина?

– Він вирішив з нами поплавати. Ой, не знаю! Йому скручує живіт від самого виду моря, – з посмішкою вимовив Алесандро, – а проте, це з нього витиче…

– Це? Тобто нутрощі? – слова Чезаре викликали легенький сміх, Комнінос і собі посміхнувся, хоч нічого і не зрозумів.

– Він так сам захотів…

– Розкажіть і нам ми теж посміємося, – почувся венеціанцям оклик ромейською, то був старший Дукос.

– Говорили, що цукру багато не буває, але, знаєте, злипнутися може,- відповів Алесандро й одразу додав, – доброго дня, пане Дуко! Радий побачити вас.

– Андроніку, радий тебе знову бачити! – Озвався Ісаакйос і одразу по дружньому обійняв старого Дуку, – я так розумію моє повернення в цивілізацію – твоя заслуга, значною мірою.

Після чого пішов кілька хвилинний обмін люб’язностями. Гвардійці та секретар стояли мовчки, а всі інші переставили себе самі. Отець Себастьян попрощався і пішов собі із щедрим дарунком для храму, біля порогу його чекали двоє хлопчиків, чорнявий і білявий. Після вітань Дукос старший поцікавився:

– Ісааку, де твоя дочка і син. Вони не прибули з тобою?

– Вони застудилися. Тому я лишив їх у Антіохії. Лікарі сказали, що все буде добре. Їх мали посадити на корабель на цих днях, тож скоро вони прибудуть.

– Я радий. Твоя вірменська свита де?

– Там де їй і місце, Дуко – в далекому минулому!

– Що ж, нас запросив на обід Константінос Макродукос. Сьогодні святкуємо твоє повернення. Забираємо біля форуму Аркадія загін твоїх гвардійців-варягів і вперед.

Як все серйозно. А його високість мене прийме?

– Василевс нині у дорозі. Проводить, ревізії, перевірки по монастирях, фортецях та великих селах Фракії. До Різдва він точно повернеться. А поки тебе його співправитель Іоаніс Комнін прийме.

– Цар вже співправителя призначив? А мій двоюрідний брат високо піднявся, – він скривив губи в дугу. Посміхався рот, однак не очі, брови спустился нижче, а на лобі проступила зморшка.

Вам від нього лист, – вступив у розмову Йоргос, передаючи запечатаний конверт, – а також плата для сеньйора Алесандро, – після цих слів він дістав з гаманця три золотих гіперпірона й віддав їх купцю, – з нашими венеціанськими друзями мені потрібно поговорити.

– Добре. До зустрічі Геворгос! – після цих слів Комнінос, старший Дука і двоє гвардійців рушили, але ще донеслися слова дромологофета, – а твоїй дочці вже скільки років? Бо знаєш…

Чезаре почухав свою морську бороду, коли пішли високі чиновники, й уважно почав вдивлятися в обличчя Йоргоса. Молодий чиновник це помітив і одразу запропонував:

– Ходімо до таверни, поговоримо про вашу подорож, розкажете куди прямуєте і можливо передам вами кілька листів.

– Імперія Ромеїв пригощає сьогодні? – спитав Алесандро.

– В розумних межах, але пару кухлів вина ділу не завадять.

– Воістину велика держава! – вигукнув Чезаре.

Пройшовши квартал трійця підійшла до постоялого двору «Діонісова академія», що стояв поряд Форуму Бика. Пора свіжих овочів і фруктів минула, але торгівельні ряди повз які проходила трійця спокушали копченостями, родзинками і в’яленими фініками, бараниною смаженою на вугіллі, гарячим вином, лавками з оливковим єлеєм та пахучими спеціями. Двоповерхова будівля, що була чимось середнім між великим будинком і палацом  мала внутрішній дворик для танців і гулянок, невеличку лазню, великий зал і близько трьох десятків кімнат. В середині було більше десятка людей, які створювали природній для цього місця шум. «Один з найкращих постоялих дворів у Константинополі», – повідав Йоргос.

Вони сіли за пустий стіл. На замовлення Геворгоса служниця принесла великий полив’яний глек червоного вина та керамічні склянки. Чиновник з поштово-дипломатичної служби за чаркою вина неквапливо розпитував про подорож, але вимагаючи деталей. Йоргос дістав із сумки чорнильницю, перо та лист паперу й почав занотовувати сказане. Саме після цього вони почали плутатися й ніяковіти. Молодик знав, що запис розмови справляє ефект легкої незручності на тих кого допитують, але продовжив запитувати у гостинному тоні. Апіо та Фальєр не розповіли про дітей підібраних у Святій Землі та про деталі зупинки на Кіпрі. Навіть після вина вони виявилися готовими відповідати ладно. Йоргос помітив у розповіді дрібні білі плями, але серйозної підозри вони не викликали, на них був не час зважати. Чезаре ж собі в думках вже здогадався, де бачив цю людину, але ще не був того певний.

– На останок, – сказав молодий чиновник, – голубка, що злетіла із «Агії Іюлії», поштова, чи не так?

– Так, – зробивши коротку паузу від здивування сказав Чезаре, – а ви спостережливий.

– Дякую, служба така. Лист від вас чи від  Ісаака Комніна?.. І куди?

– Від нього. До Антіохії, до слуг, щоб рушали в дорогу й привезли його дітей.

– Дешевше було б скористатися поштовими голубами тут, а ще, чекайте, він наче говорив, що слуги й так мають на днях посадити його рідню на корабель сюди?

– Можливо, я у розмову не вслухався. А ромейська не моя рідна, коли не вчуюся то можу і не докумекати, про що розмова. Ісаакйос перестраховується. Ви ж знаєте – столиця місце неспокійне останнім часом. То квартал наших купців підпалять, то ще щось станеться. Навіть василевс, як ми знаємо не може надіятися на повну безпеку.

– Так. Ви праві. Дякую за розмову. Ви тут до якої дати?

– До Різдва певно. Продамо товар, закупимо трохи шовку і рушимо з конвоєм додому, – вступив у розмову після довгої перерви Алесандро.

Йоргос витяг з гаманця два срібних, плату за вино, та гіперпірон, а також шість квадратних листів скріплених печаткою зі словами:

– Плата таберні, а золотий і листи вам. Там написано кому адресовані. Від весилевса ось цей сеньйору Санудо, це послання наполегливо прошу привезти до кінця січня. Що ж, дякую за увагу і продуктивну бесіду.

– А вам за найкраще вино у столиці! – гукнув Алесандро.

– Так, воно тут, певно, дійсно найкраще. І не забувайте, що маєте занести судові журнали до фортеці мегадуки Контостефана їх переглянуть і протягом пари днів повернуть.

Купці переглянулися і сказали майже одночасно:

– Для купців нашої республіки дарований привілей від василевса…

– Мануїла? Деякі закони змінюються із царями. Ви ж хочете, щоб ми боролися із контрабандою і піратами? Самі ж говорили, що в столиці неспокійно, хочемо щоб стало інакше. Для цієї мети ваші відомості й перевіряємо, – сказавши ці слова Йоргос швидко зібрав речі й рушаючи на вихід сказав, – Бувайте.

Геворгос швидко зник між торгівельних рядів. Торговці самі ж поспіхом збиралися, бо людська буря сунула на форум. Весело сміючись часом кидаючи назад каміння біг натовп вболівальників у червоних сорочках, шапках і накидках, а за ними бігли розгнівані «блакитні» озброєні палицями. Старий сивий господар постоялого двору привідкрив віконницю, налив собі великих кухоль вина й чекав видовища – імітації допотопної війни.

–        Що ж ми здогадувалися, що так може бути, – почав Алесандро.

–        Я знаю цього хлопця, – сказав Чезаре.

–        Ти був з ним знайомий?

–        Ні. Не хочу розкидатися звинуваченнями, але якщо я знайду хоч маленький доказ… То візьмемо на гачок особу наближену до вищих кіл.

Пройшло два дні після прибуття царського родича. Від 1184-го дня народження Спасителя пройшло півмісяця. Двоє італійських купців розпродавали привезений цукор. Василевс подорожував з інспекцією по Фракії, а разом із ним командувач гвардії варяг Трипсихіс. Хоч більшість бійців підрозділу останнього лишалися в столиці. Йоргос прибув під високі стіни. Арки у них були входом на Іподром. Десятки тисяч глядачів, незважаючи на морози, прямували до місця змагань, щоб поринути в азарт і пристрасть відволікшись від турбот. Чотири бронзових коня біля арок здавалося щомиті шалено готові понестися на зустріч натовпу. Червоні вболівальники надіялася, що вправний скіф принесе перемогу й була готова підтримати своїх візничих словом, а за потреби й кулаками. Спокій сьогодні мали охороняти зо три сотні варягів і знаменосна сотня імператорських гвардійців. Йоргос стояв у стороні від великого натовпу, що вітав сина і співправителя василевса – Іоанна Комніна.  Повз нього пройшов десяток гвардійців серед яких був і кривоніс Алексіс Дукос. Переважно то були молодики із знатних ромейських родин, всі були статні середнього зросту, з темними очима і відтінками волосся (чорним, каштановим, рудим). Серед цих гвардійців саме старші люди були із незнатних родин – вояки, що отримали службу в Полісі у нагороду за звитягу.  Броня в них була луската, або ж сегментована (щільні пластини колом сходилися на грудях), шоломи прикрашені фарбованим кінським волоссям нагадували ті, що носили вояки Кесаря, при боках в них були довгі одноручні мечі, а лівицями вони несли великі овальні щити. Враяжські гвардійці стояли по суміжних вулицях на варті, майже всі здавалися дебелими, вищими на півголови за ромеїв, волосся та очі в них були світліші. То були за походженням скандинави, руси, англи і з  них лишень половина говорила ромейською. За захист їм слугували округлі шоломи, деякі з металевою маскою, та грубі довгі кольчуги (хоч командири часом вдягали й лускатий захист), але головно їх захищали бойові сокири.

Йоргос уважно вглядався у натовп городян і гвардійців. Аж поки не виловив поглядом грузне тіло голяра Нікіфора. Кивком молодик вказав на провулок без гвардійців і рушив туди. Коли цирульник підійшов близько, чиновник без привітань перейшов до діла:

– Ти знаєш, хто мене цікавить. До тебе чи твоїх колег являвся хтось із тих двох чужинців торгашів?

– Рудий… Чезаре. Але нічого цікавого не розповів, вони зараз жваво цукор розпродають із Алесандро. А от його бачили в місті в компанії єпископа Нікосійського.

– Чому він тут? Єпископ?

– Разом із митрополитом Варнавою з Кіпру прибув на поклон до василевса.

– Про що говорили?

– Цього не знаю.

– Дізнайся, – а потім віддавши срібний динар сказав, – Біжи на перегони.

Йоргос поправив на голові шапку, загорнувся щільніше у жовтуватий плащ і рушив до натовпу вболівальників. Серед них він швидко віднайшов малого Зосиму, що спокійно чекав. Чиновник поклав йому руку на плече і повів його в сторону подалі від шумного іподрому. По дорозі він пояснив йому, як знайти пришвартовані «Санту-Джулію» та «Аурум».

– Ні з ким не спілкуватимешся, особливо в латинському кварталі. Багато моряків підуть на перегони, багато хто питиме, а тому все має пройти без проблем. Проберешся на якесь із цих суден у каюту капітана, якщо знайдеш там велику кіпу паперів, чи недописану «книгу», то неси сюди – це бортовий журнал. Його можеш впізнати по датах, що часто вказуються.

– Але ж ти говорив, що вони віднесли його до мегадуки?

– Мене цікавить справжній журнал, а не ті карляки. Потрібні ті записи, які вони дожу покажуть, а не нам. Серцем чую вони є, а якщо не знайдеш – не затримуйся, не ризикуй. Чекатиму біля цистерни Мокія перед заходом Сонця.

– Але ж вони пропажу помітять і певно скоро.

– Нехай! Стражі про те, що в них два журнали вони не скажуть. Тепер біжи Зосимос. Ввечері тебе чекатиму.

Вже потім молодий чиновник побіг до великої групи людей – дромологофета, Ісаака Комніна та їх слуг і охорони. Його там признавали за свого, Йоргос пристав туди бо ніс під одягом кинджал і не хотів обшуку. Так і сталося. Їх, а також іще зо два десятка високих осіб зі свитою, варяги і гвардійці пропускали без черги. У групі гостей, що йшли із дромологофеотом виявилися і двоє венеціанських візитерів (один із них вже позбувся рудої бороди). Старший Дукос же жваво розмовляв із Комніном:

– … Мій племінник вже робить кар’єру у гвардії. Ти ж його бачив він ще дуже молодий, я б навіть сказав юний. Він би став гарною партією твоїй дочці.

– Якщо вона не злякається його носа і брів, – відповів Ісаакйос чим розсмішив кількох слуг.

– Ти надто жорстокий. Задумайся! Та ти й сам не старий. Не вічно ж тобі удівцем ходити.

– Так! І Макродукос на це недвозначно натякав не раз і не два. І певен сьогодні, ще не раз про це нагадає.

А на трибуні за два ряди від царського місця вже сидів вищезгаданий логофет варяжської гвардії. Пурпурна гаптована шапка постійно спадала на кирпатий ніс, що стирчав посеред сірої сивини бороди на широкому обличчі. Масивне тіло щільніше горнулося у темний плащ із золотим рослинним орнаментом, захищаючись від вітру. Проте, Костас Макродукос жваво встав вітаючи прибулих товаришів. Йоргос та інша свита спускалася нижче. Купці ще не звернули на нього уваги, а тому преспокійно пішли обирати подушку на кам’яній лаві поближче до гурту кіпрського духовенства. Вони одразу привіталися і по черзі поцілували перстень молодому ромею в єпископській свиті. Так як поряд було не таке титуловане священство, то Йоргос одразу зрозумів, що то керманич православної громади  Нікосії.

– … Старий владика Варнава не надто полюбляє гонки, – почув розмову молодик на цих словах, – Нам провидіння дало час обговорити все зараз, – сказав єпископ.

– Отче Євтихію, ви ж розумієте, що нічого ще не вирішено, але ми повинні бути готові…

– Дітьми не будьте! Ви ж розумієте, що Іоанніс вже є…

Наступні слова глушив гул вболівальників, бо чотири колісниці почали робити демонстративне коло перед перегонами. І схоже було, що Іподром не збирався затихати, чекаючи першу гонку після Різдва. Минула година. Шум крикунів лишень часом перебивався іржанням коней, а також вигуками тих, хто приймав ставки. Геворгос зрозумів, що шансів на такій відстані підслухати купців та єпископа не має. Він підвівся й рушив до виходу. Саме тоді «зелена» частина трибун вибухнула радісним криком.

Йоргос рушив малими вулицями до гаваней. Однак вже за десять хвилин різко змінив напрям руху. Не одразу, але він все ж помітив чоловіка у сірому плащі, що стежив за ним. Хоча і за тим переслідувачем йшов хвіст. Рушивши довгою дорогою Геворгос попрямував додому. Минали хвилини, але шпигун не відставав. Дійшовши фортець і залишків стіни Костянтина, Йоргос нащупав кинджал під плащем і твердо вирішив виманити свій хвіст на безлюдну вулицю, благо половина міста пристрасно волала спостерігаючи за колісницями.

Простір в одному із міських садів був знелюднений: «Хороша місцина для задуманого, тим паче він один». Кинджал з піхов під плащем перемістився у рукав. Геворгос рушив на зустріч переслідувачу. Той однак щось запідозрив і окликнув свій хвіст якоюсь іноземною мовою. Вдивившись у обличчя, Йорогос впізнав тепер вже двох людей. Один із них звернувся ромейською з італійським акцентом:

– Пане Геворге, вітаю, у нас до вас є пропозиція!

– Довго ви йшли, щоб її запропонувати Чезаре і Алесандро. Бачу ви вже сходили до цирульника, позмивали дорожній бруд і волосся вкоротили. Встигли ще йдучи з іподрому плащі змінити, – по цих словах він скоротив дистанцію з купцями до десяти кроків, – Чого кралися за мною?!

– Давайте одразу до діла, – мовив Алесандро.

– Я маю докази і можу сам засвідчити, що ви причетні до вбивства василевса Алексіса, або принаймні добре знаєте того кого засудили до смерті…- сказав Чезаре.

– Що тобі потрібно?! – перебив Йоргос, дистанція скоротилася до 5-ти кроків.

Алесандро потягнувся до свого кинджалу розуміючи до чого йде. Йоргос це помітив.

– Мені? Нам потрібна лишень печатка дромологофета і про все буде забуто, – відповів рудий купець.

– Дарма за мною йшли, – з-за жовтого плаща показалося руків’я зброї.

Однак скоро купці та Йоргос кинджали сховали. По бруківці почулися кроки підбитих гвіздками вояцьких чобіт. Четвірка стражів при щитах і списах рушила до трійки. Ромейський чиновник сховав зброю і тихо мовив: «Краще забирайтеся з Полісу». Не чекаючи вояків Геворгос пішов вузькими вуличками до цистерни Мокія. Купці, ще постояли трохи й рушили до латинських кварталів.

Довгі пальці голови судових виконавців почухували сивину, а рот без одного клика позіхав від того, що його власник рано прокинувся. Вже немолодий Феодорос Дадібринос вникав у суть справи напівсонним, але розумів всю серйозність положення. У великій кімнаті, що слугувала робочим кабінетом, хоч могла бути й залою, між килимів та стільчиків оббитих ситцем були ще двоє – Геворгос та палацовий духівник василевса. Майже всю ніч трійця не спала й перекладала викрадений з «Ауруму» судовий журнал та листи. Йоргосу не надто приємна була компанія Дадібрина, але він лишився єдиний серед організаторів вбивства юного Алексіса до якого ще можна було звернутися. Кімната була натоплена добряче, свої теплі накидки давно поскидали гості Дадібрина, який комфортно себе почував у нічній сорочці. Хоча Йоргосу і без того було жарко, кожна звивина гуділа і кожен м’яз у тілі був напружений, а очі вдесяте перечитували ті листи, що написані були ромейською, від невідомих кілікійців до Ісаака Комніна. Царський же капелан ламав сиву голову над італійською грамотою, скорописом переносячи зміст журналу із відомостями про останній місяць на листи паперу.

Жестом Геворгос запросив Дадібрина підійти ближче до вогню. Під рослинними барельєфами стіни та десятком золочених ікон Йоргос спитав напівшепотом:

– Цьому граматику довіряєш?

– А є вихід? Він царський сповідник. Вже ж надійнішого чоловіка, що знає нашу мову й венеціанську я не знайду тобі серед ночі, – Феодорос примружив маленькі карі очі вдивляючись у вогонь і спитав сам, – а ти своєму малому довіряєш?

– Він допоміг мені у справі через, яку половина знаті столиці нас готова розірвати… А про це поговоримо як духівник вийде.

– Добро.

За годину всі потрібні слова переклали і склали до купи. В журналі прозоро можна було побачити, що кораблі перед столицею побували на Кіпрі й стояли там кілька днів лишивши дітей Ісаака та кілікійських слуг. Покумекавши над змістом деяких листів, стало зрозуміло що вони були від піратів, а один невідправлений був адресований кентуріону Оффі, що мав «готувати людей і виконати домовлене після отримання листа». Ще було послання до Макродуки – логофета варяжської гвардії. Коли мозаїка була складена трійця на хвильку задумалася, а потім Дадібринос мовив:

– Потрібно повідомити василевса.

– Так. Але потрібно уникати варяг, я не певен хто з них втягнутий у змову, – сказав Йоргос.

– Сам поїду зі своїми букеларіями.

– Скільки їх маєш?

– 5 кінних і 20 піших. Візьму всіх. А ти бери лист до Макродуки і знайди вірних василевсу людей. Потрібно знайти того Оффу, а ще бажано Макродуку арештувати і твого начальника, якщо ти кажеш що Ісаакйос приятель Андроніка.

– Зосимос нехай лишиться у твоєму домі, і ви, отець Сергіос теж, – сказав Геворгос духівнику, – поки покиньте нас.

– Як вам завгодно, – сказав старий священник і покинув кімнату.

Дадібрнос потер довгі пальці, подумав і продовжив розмову:

– Своїм катам я накажу арештувати тих купців, Ісаака Комніна, Макродуку і дромологофета. Як думаєш, вони вже пустили чутки по місту про нас?

– Тепер це не важливо. Чезаре бачив нас із Костасом незадовго до того, як ми вбили Алексіса. Нам лишається запобігти тому що зможемо, – він сказавши це підібрав листи зі столу, сховав їх у кишеню жовтого плаща, який накинув.

– Збиратимусь в дорогу, тепер кожна хвилина на вагу золота.

– І, Феодоре, якщо, в кінці кінців, доведеться знову шукати винного, якщо ти і для мене швидкої страти не зробиш – обіцяю, що і з пекла тебе дістану. А спробуєш зараз втекти – бігати вже не зможеш. Ти мене знаєш – знайду тебе!

Дадібринос лишень хитро усміхнувся і мовчки проводив поглядом Йоргоса до виходу, а сам про себе  потім сказав: «Схоже Андронікос вивів твоє тавро, а потім своє поставив».

Алесандро, Чезаре, єпископ Нікосії та Ісаак рано зібралися на пристані, сонце лишень готувалося піднятися. Ранок був студений, а з неба над Константинополем полетіли перші сніжинки. Родич вінценосного не був сильно радий тому, що довелося вставати рано, однак коли купці розповіли йому про пропажу з корабля й стан справ, в цілому, втома пропала вмить. Проте страх лишень підігрів рішучість:

– Що ж доведеться поспішити. Я лишив своїх охоронців за квартал звідси, з ними вже домовлено – вони з нами. Лист до Макродуки вже перехопили. Його вже певно взяли піж варту. Що ж, Отче, напишіть ще один лист Оффі, його ще могли не знайти. Нехай йде до табору варягів, піднімає їх і веде на Акрополь. Певен після виступу міська знать стане на нашу сторону.

– Тут тепер небезпечно, – мовив єпископ, – варто покинути місто, поки ланцюгами не закрили вихід із гавані.

– Правда, – підтримав Фальєр,- краще перечекати на Кіпрі.

– Я маю бути в столиці! Охочих до трону багато!

– Ні! Ми головою ризикувати не будемо, – різко відповів Алесандро –Чезаре піднімаймо паруси та рушаймо!

– Мудро…

– Чекайте! – перебив Чезаре Комнінос, кілька разів тяжко видихнув, – Можуть знадобитися гроші…

– Будуть! Але якщо ступите на борт. Ви самі нічого не вирішите тут. Лишитесь – можете позбутися і Полісу, і голови, їдете на Кіпр – отримаєте його навіть у випадку поразки.

Дрібний сніг почав вперто падати, а час, здавалося, прискорився у стократ. Сонце непомітно вже почало сходити. Окинувши оком двійко кораблів та їх капітанів Ісаакйос мовив:

– При собі скільки грошей маєте?

– 300 гперпіронів я, і 200 Чезаре, – відповів Алесандро.

– Що ж, як задаток для кількох капітанів піратів зійде. Тоді пливем на Кіпр і чекаємо новин. Отче, ви зробите грамоту про призначення мене деспотом острову.

– Поки будемо в дорозі – зроблю. Я досі був містиком митрополита і зберігав його печатку, тож матимемо чим скріпити документ, і що показати у Нікосії, а царську підробимо…

Менш ніж за годину швидкі приготування закінчилися. Квартет змовників сів на корабель, з ними із десяток варяг, а також півсотні  італійців-балістаріїв (ті кого купці встигли найняти за останні пару днів). Відпливаючи «Санта-Джулія» випустила поштову голубку, що полетіла на схід.

Вдруге у житті надягав церемоніальний обладунок Геворгос, але цього разу той захист мав виконати пряме призначення. Луска приклепана до шкіряного дублету була начищена до блиску, як і округлий шолом з нащічниками й отворами для вух. Меч на поясі висів при лівому боці, а кинджал на правому. Похапцем доїдав Йоргос хліб і мед лишені на столі Анастасією, а потім залив з’їдене склянкою підігрітого вина зі спеціями. Тепло наповнило тіло із середини і додало сил. Озброївшись він рушив на вулицю.

Приставлений охоронець про щось розмовляв із чотирма прибулими гвардійцями, серед них був молодий Алексіс Дука. В стороні стояли зо два десятки вболівальників «червоних» і розбирали з невеличкого візку луки і стріли імператорського арсеналу. Біля гвардійців вже напоготові зодягнений у товстий кафтан та тримаючи обома руками важку лісорубну сокиру стояв голяр Нікіфорос. Вітер дужчав, а сніг почав падати рясніше.

Тільки но Геворгос вийшов до нього одразу звернувся Дука:

– Мого дядька схопили ліктори Дадібриноса, гвардійці Макродуку… Нам показали листи. Це правда? Те що про змову?

– Боюсь що так, Алексе.

– Мій дядько винен тільки втому, що домігся визволення Ісаака. Він не брав участі у змові.

– Хочу вірити, однак, до суду під вартою він побуде.

– Потім наговоритесь! – вигукнув голяр, – ми дізналися хто такий, де живе – сотник Оффа. Він вже збирає коло себе інших командирів варяг, скоро ті підуть до військового табору, а вони хочуть ще й скіфських найманців на свою сторону перетягнути. Мені не треба розповідати, який хаос буде, якщо вони зайдуть у місто.

По короткій мовчанці, що означала згоду всіх, «червоні» завершили озброюватися. Гвардійці, Йоргос зі своїм охоронцем і вболівальники рушили разом до північних районів міста. Менш ніж за годину вони були на місці, дорогою Дука Мурзуфл звелів розбігтися по закутках ополченцям з луками. Між інсул зібралися восьмеро варяг, всі були при кольчугах, шоломах. Високий золотоволосий бородач між них із шрамом на правій щоці був Оффа. Побачивши гвардійців вони почали надягати шоломи та лаштувати до бою сокири й щити.

– Дарма прийшли! – гукнув посміхаючись сказав ватажок варягів, – пропустите  нас і…

– Ніка! – гучно крикнув Нікіфорос.

З усіх закутків полетіли стріли у варяг. Кілька були ранені, одному поцілили у шию, впавши на землю він сконав від крововтрати за лічені секунди. Мурзуфл оголив меча, виставив наперед щит і повів свої пурпурні плащі до бою, з ними ринувся і Йоргос, взявши до рук меча й кинджала, страж та Нікіфорос. Лучники прицільно били тих варяг, що намагалися обходити з флангу чи напасти на самих стрільців. Йорогос стрімко наносив удари своєму супротивнику, влучаючи, однак, лише у щит. Після чотирьох ударів варяг спробував йому відповісти сокирою, однак отримав мечем по пальцях. Йоргос відскочив вліво, наніс у дар кинджалом у передпліччя, а потім зробив укол довгим клинком у бік. Клинок увійшов у тіло глибоко пробивши броню й варяг впав. Мурзуфл і голяр насідали на Оффу. Сокира Нікіфора вдарила міцно по щиту варяга, сотник відкрився на мить і Алексіс наніс укол йому під ключицю. Кров із судини бризнула фонтаном. Нікіфорос зробив лезом сокири підсічку, від чого кентуріон впав на бруківку й більше не рухався. Один з гвардійців повалив на землю свого противника й наніс смертельний удар в шию. Бій тривав трохи менше хвили, останні чотири варяга ранені ударами й стрілами покидали сокири й попросили пощади…

О цій порі року вечір настає рано. Сніг вже укривав вулиці та площі столиці. Коли сонце вже сіло, а Йоргос прибув до Великого палацу, лампи й свічки освітлювали білі стіни, різьблені віконниці були вже закриті. Андроніка Дуку та Костянтина Макродуку схопили й тримали у в’язниці, табір варяг за містом, про всяк випадок, оточили міські стражі та скіфи. В погоню за двома галеями венеціанців, хоч і запізно, було кинуто імператорський флот із самим мегадукою Контостефаном. В Ефес відправили голуба з наказом вислати фемне військо й флот на Кіпр. Всі ці розпорядження віддав син співправитель василевса Іоаннос. Однак, до столиці вже прибував сам імператор Андронікос Комнінос з вірними варягами та їх командиром Трипсихісом.

Геворгос чекав у коридорах біля тронного залу, куди явився не знімаючи обладунків. Він почув кроки кількох пар ніг і прислухався, то говорив Дадібринос:

– Василевсе, подумайте…

– Ні, – почувся ствердний, дещо старечий голос Андроніка, – ми вже згодували Полісу одну байку, другу вже не встигнемо тому все хай лишається, як є. Плювати на плітки що розповзуться столицею. Для того щоб усунути племінника я вже пожертвував слугою.

– Феодорос пропонує розумну річ. Одним писарем при дромологофеті можна пожертвувати.

– От тільки ми маємо йому бути вдячні, як бачиш він не лише чиновник…

Стукнули двері, що вели у тронний зал. Йоргос зрозумів що говорили про нього. І схоже було, що він був за крок до шибениці. Однак, він вірив що василевс не каркатиме за заслуги. Молодик втихомирив лють, видихнув і пішов до зали. Сивина все рясніше точила світло-руду бороду й волосся василевса. Йоргосу здалося, що за останній місяць поле овалу обличчя владики ще гуще вкрилося зморшками. Над карими очима брови вже були білі. Кожен м’яз  лиця напружився.  Видно, що Андронікос був втомлений після дороги, але гнівний і готовий до удару у відповідь. Трипсихіс і Дадібринос підозріло поглягули у сторону Йоргоса, а потім одразу відвели погляд. Трійця до якої приєднався Геворгос стояла під мармуровими сходами, що вели до широкого трону, де за повір’ям мало лишатися місце і для Христа.

– Доброго вечора, василевсе!

– Вчасно, Геворгос, – по цих словах він дістав пурпурну шапку гаптовану золотими нитками й протягнув її Йоргосу зі словами, – мені потрібен новий дромологофет, теперішній зламається сьогодні вночі.

– Василевсе?..

– Дадібринос підлаштує самогубство із «зізанням». Макродука ж буде судимий і страчений скоро.

– Ви ж вже знаєте факти. Вони не брали участь у змові…

– Вони не встигли! Але це ті хто вмовив мене впустити цю змію сюди, вони хотіли з ним поріднитися, вони хотіли тиснути через нього на мене! А тому зрадили б за першої нагоди!

– Алексіс Дукос був одним з перших, хто пішов зупиняти повсталих варяг і просив за свого дядька…

– Він отримає свою нагороду, – знову перервав Йоргоса Андронікос, – Я призначу його логофетом фемного війська десь у Мезії.

– Підвищення вниз. – з посмішкою сказав Трипсихіс.

– Якщо буде можливість – я триматиму членів їх родини подалі від столиці. І все, Йоргосе, розмова закінчена. Кривоносий служитиме коло стратига у Мезії. А мені потрібен толковий дромологофет вже… Ось все що хотів сказати. Трипсихісе, завтра охорону табору варяг знімуть тобі доручаю показово страти зрадників перед строєм і дізнайся хто поплив із венеціанцями, якщо в них лишилося якесь майно – конфіскуй, прозвітуєш… А зараз спати.

Холодний вітер дув, надуваючи вітрила кораблів, і вив минаючи будівлі. Шум нагадував плач молодої жінки. Між скель і кедрів проходила мощена дорога з бруківки до порту. По ній рушало двадцять возів запряжених парами коней навантажених коштовним посудом, із церков і будинків знаті, іконами, килимами, бочками з вином із підвалів Кіпрського деспота. Все це йшло до «Ауруму» та «Санти Джулії» під охороною балістаріїв. На якорі стояв флот числеьністю, трохи менший за сто суден – фемний флот Кіпру та кораблі кілікійських найманців, а також судна кількох аристократів що перебігли на бік Ісаакйоса Комніна. Біля пристані ж вітер хитав ноги десятка стратіотів, що не присягли новому деспоту острова на вірність.

Ховаючись від вітру в прибережній фортеці, за походом каравану спостерігали Фальєр і Апіо. Другий уважно перечитував грамоту з печаткою Ісаака Комніна

– Схоже своє плавання ми відбили сповна, – не без задоволення промовив Алесандро.

– Я думаю… Схоже новий деспот Кіпру дав нам і нашим дітям привілей на торгівлю без мит і податків у імперії на 20 років.

– Лишилося тільки дітей завести.

– Ага і привілей за межі цього острова поки не поширюється.

– Тут у нас конкурентів не буде. До того ж йому ми потрібні. Ми за десяток плавань у Святу Землю не заробили б стільки скільки сьогодні.

– Що ж справу вже зроблено і поки я не жалкую.

– Оце розмова, друже. Тепер і не шкода, що Різдво святкуємо не у Константинополі. Але певен туди повернимось, коли повезем нового імператора.

«… Прошу навчити хлопчика Марка із Гази ромейській та латинській грамоті й дати йому притулок при храмі Святого Марка. Прийміть за плату коштовний потир, а також гроші, що були дані мною та Чезаре на пожертву…» Зосимос пробігся очима ще раз по цих рядках невідправленого листа адресованого отцю Себастьяну. Підвів очі й поглянув на латинський храм, що стояв у кінці кварталу італійців. Він порвав листа і кинув його до вигрібної ями. Хлопець дістав це послання разом із бортовим журналом і не був певний чи вартувало його показувати Йоргосу. Однак, після страти Макродуки зрозумів, що не дарма те послання втаємничив. І ось погляд його зловив темноволосого, смаглявого однолітка у одязі церковного служника, що ніс відро води до храму.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s