Давид Кастакос (Роман Рілов). Василевсові слуги. Глава 2.

Давид Кастакос (Роман Рілов)

Василевсові слуги

Глава 2. Полон і пастка

Першу частину (Глава 1. За крок до найкращого дня у житті) читайте тут: https://is.gd/dppOYl

Полон і пастка

Дорослішання може відбутися дуже швидко і непомітно для нас. Важко вирости, набути досвіду й лишитися дитиною в душі, хоча цього б хотіли всі. Історія майже не знає чітких дат, бо подія не часто може відбутися однієї миті. А проте цього разу так і сталося для декого. Троє дітей побачили своє дорослішання і вихід на тернистий шлях, хоча цього і не зрозуміли ще. Чому?.. Бо страх займав їхній розум.

Рубі була дівчинкою років тринадцяти-чотирнадцяти. Струнке тіло висотою в три лікті з останніх сил несли босі дівочі ніжки. Круглі карі очі були почервонілі, але на світлому обличчі, підмальованому засмагою, сліз вже не було. Рубі могла впасти ще тисячу кроків тому, однак хмари й вечір захистили її від пекучого сонця, а ще годину тому єдиним її захистом від променів була сукня із сірого полотна й темне волосся з каштановим відтінком. Своє дорослішання вона побачила в селищі неподалік Гази: мати її загинула від випадкової стріли, а батько прийняв бій та смерть разом із лицарями супроти набіглих єгиптян. Мати її була копткою, що жила в Сирії від самого дитинства. Батько ж був вірменським мандрівним купцем, аж поки 13-14 років тому жінка не примусила його осісти, а жителі й сеньйор землі захотіли побачити його старостою села. Мати Рубі мріяла, що її дочка одружиться із сержантом чи навіть новоприбулим однощитним лицарем-франком і переїде до міста…

Двоє хлопчиків, що спотикаючись бігли поряд з нею, Луї та Марк, були на рік чи два молодші за неї. Вони дружили з пелюшок, по той бік моря Середземного були б надто нерівні, але життя у Леванті їх рівняло. Луї мав стати наступником свого батька-лицаря й успадкувати великий наділ біля села, де жила Рубі. Марк же був сином вихрещеного араба, який був управителем у тій маленькій маєтності. Луї ніколи не міг всидіти на місці довше хвилини, Марк же мав вдачу тиху. Син лицаря був нагороджений кучерявим золотавим волоссям матері-фландрійки та блакиттю батькових очей, інший друг же успадкував батькову слухняно розлиту чорну смолу на голові й темну зелень довкола зіниць від неньки-ромейки. Ті двоє були друзями з дитинства, зведені долею. Батьки нечасто бачили їх окремо й завжди говорили, що вони такі різні в усьому, а іноді наче схожі, як брати. Сьогодні ж Луї та Марк дійсно були братами – братами по горю, у яких з’явилася сестра. Лицар загинув поряд із своїм сенешалем. Перший бився, виконуючи васальну клятву, інший бився на смерть, бо іншого за добровільний вихід з ісламу йому сарацини дати не могли. Матері ж хлопчиків стали жертвами меча, як відносно знатні жінки для цієї місцевості. Чому вони не потрапили в полон? Бо не мав командир сарацинів людей для їх супроводу.

Два кінних лицаря, два кінних сквайра та два десятки місцевих ополченців і озброєних слуг могли б стати до бою супроти мусульманських напасників. Несподіваність нападу усунула ще до початку січі велику частину останніх а запал від першого успіху допоміг розбити інших. Сарацини лишили у полі трьох, загін підданих короля Єрусалиму поліг майже весь.

Бенкету, однак, після перемоги не було, як і часу на ретельний грабунок. Командир арабського загону вислав на схід розвідника, який і повідомив про загін хрестоносців, що йшли до них і прагнули помсти. Проте кінний загін єгиптян вів трьох маленьких майбутніх рабів, а коні були нав’ючені цінним добром. Старий воїн радив поберегти коней та скинути частину награбованого, але син еміра від призів відмовлятися не хотів. Було вирішено йти повільно, але всю ніч і роблячи крюки, щоб заплутати переслідувачів. Діти ж були втомлені й налякані, але уважно намагалися розчути кожне слово сарацин. Побачивши, що діти перешіптуються, воїни розділили своїх полонених. Біля Рубі й Марка вояки намагалися не говорити, а от біля Луї араби обговорювали справи відкрито і без підозр. Його прийняли за новоприбулого, а він в цих землях виріс і чудово розумів місцеві говори. До юного франка ламаною, але зрозумілою йому мовою звертався іноді лише один широкоплечий, масивний воїн з яскраво білим шрамом на лівій щоці. Він представився як Муавія. Вираз його обличчя був постійно кам’яним, густі бороду й вуса, здавалося, ніби вирізали з гагату й приліпили до круглого лиця кольору червоної глини. Оживав він лише під час розмови, ніби за помахом чарівної палички. Говорив він майже завжди лише з командиром і старим сивим вояком.

Скоро до загону повернувся розвідник – єдиний, хто не вантажив здобич на коня. Син еміра, що вів загін, дізнався від прибулого, що їх переслідувачі відстали. Араби почали сперечатися між собою:

– Маємо довезти їх до Єгипту, не кидати ж тут, – сказав старий вояк.

– Саме це і варто зробити. Бог пробачить нам, якщо ми подбаємо про безпеку живих за рахунок мертвих, – відповів Муавія.

– А чи пробачить, Муавіє, він нам те, що спокій мертвих ми проміняємо на трофеї, під якими наші коні ледь копита тягнуть ?!

– Ці троє – тягар. І ти це розумієш.

– А що, вони не заслуговують хоча б бути похованими у своїй землі?!

– Ти не правий, Усмане! – втрутився у розмову командир. – Вони на своїй землі! Тут і зараз! Однак, правий у іншому… Ми не лишимо їх без могили. Скористаємося перервою і зробимо все необхідне.

– Мудре рішення, пане Ізмаїл ібн Нізар, – спокійно й виховано мовив старий Усман.

Луї, почувши їх розмову, злякався і хотів дременути, гукаючи друзів. Однак, сивий вояк просто пішов до двох бійців – єдиних не з арабського племені в загоні. Їх шкіра була чорна, як ніч, очі великі, а голови разом зі щоками й підборіддям вкривало дуже коротке кучеряве волосся. Усман спокійно й дуже повільно роз’яснив, що треба робити (вочевидь, арабська їм була нерідною). Юний франк заспокоївся, коли побачив, що Усман пішов до чорних людей, бо бачив, що на конях вони везли закутані в брудну від крові тканину тіла загиблих товаришів. Сивий та африканець взяли лопати й почали шукати місце з м’якішим ґрунтом. Муавія ж щось невдовлено пробурчав, а потім узяв із собою одного з вояків і поскакав убік невеликого узвишшя, на схід від загону, гукнувши, що стоятиме на варті.

– Що ж, це теж вірно. Позвіть-но наших рабів, – сказав командир.

Потім він звелів їм дати лопати й жестами пояснив, що вони допоможуть його людям вирити могили. Син еміра спробував відмовити і Усмана від тяжкої праці під сонцем. На що той відповів: «Доброму другу я ритиму останній притулок сам, але від помочі юного франка не відмовлюся». Ізмаїл же зауважив, що то не буде для них зовсім останній притулок: «… Бо із султаном наше військо повернеться сюди скоро і назавжди». Поки одні рили могили, пара інших вояків знайшла орієнтир в полі – стару зруйновану будівлю, від якої лишився лишень фундамент. Розвідник поскакав уперед шукати дорогу. Ізмаїл же знайшов три рівні камені й вискріб на них своїм похідним ножем із дамаської сталі імена загиблих, а потім вклав їх за пазуху покійникам. Після поховання всі воїни, що не були на варті, спільно провели намаз. Всі ці справи тривали майже три години й дали змогу перепочити коням, навантаженим здобиччю.

Вечоріло. З півночі повіяв прохолодний вітер. Вояки на короткому молитовному відпочинку дещо розслабилися й втратили пильність. Рубіна уважно слідкувала за кожним порухом сарацинів. Ось настала черга її охоронця схилити в молитві голову на південь. Саме тоді дівчина залізла рукою в мішок, що висів на коні, й витягла звідти перше, що відчули пальці – позолочений потир у вирізьблених хрестах із сільського храму. Вона поклала його у невелику ямку під сірим каменем так, щоб його не видно було на сході, але сонце своїми останніми променями його підсвітило б. Для чого? Рубі, зробивши це, молилася подумки про дві речі: щоб сарацини не побачили його і щоб рятівники його знайшли та зрозуміли, де брати слід. Хвилин за десять загін рушив, не помітивши невеликої пропажі. Перша молитва справдилася. Юна вірменка при нагоді змогла тихо повідомити друзів ламаною франкською про те, що зробила. Вперше за день у них, крім страху, з’явилася надія, і подумки кожен молився, щоб друга частина плану справдилася.

За годину гніда кобила з’явилася на обрії, несучи на собі фігуру, закутану в сірий плащ і тюрбан. То повертався розвідник. Коняка перейшла з галопу на повільну рись за сотню кроків перед загоном, а потім, діставшись своїх, слухняно зупинилася. Вояк одразу перейшов до справи:

– Пане, там недалеко я знайшов місце для ночівлі. Чийсь зруйнований, наполовину занесений піском, будинок. Навколо нього – узвишшя, з якого зручно спостерігати за місцевістю, а водночас вони сховають світло вогнища від сторонніх очей.

– Далеко? – спитав Ізмаїл.

– Кілька миль на північ.

– Ми відійдемо від маршруту й затримаємося. Краще пройтися поночі, у прохолодну пору. Відпочиватимемо краще вже зранку, – сказав Муавія.

– Я згоден. Небезпека не минула, пане, – погодився Усман, обличчя якого ледь видало рухом зморшок стурбованість.

– Ви навіть ще не послухали моєї думки!.. Обережність – річ важлива. Та от якщо воїни будуть втомлені, то хрестоносці візьмуть нас втроє меншою силою. Як далеко переслідувачі були зранку?

– Досить далеко, пане! До того ж, судячи з усього, слід вони не взяли. Та й розвідників бояться висилати далеко. Мабуть, не знають скільки нас. Нам може пощастити, й вони пройдуть повз. Тоді вже ми точно не потрапимо в пастку! До того ж, наші малі раби можуть загнутися без відпочинку…

– Так, суттєво, але все ж, я думаю…- почав говорити Усман.

– Ізмаїле, ми вже мали відпочинок. Втомлені-невтомлені, але християни зараз мають більше сил, і на несподіванку нам вже розраховувати не доведеться, – випалив без продиху Муавія.

– Досить! Я – ваш командир, а ви мені й слова не даєте сказати! Батько дав мені воїнів не для того, щоб вони падали в пустелі. До того ж, ми обтяжені здобиччю. Відпочинок потрібен, і ми подбаємо про безпеку. Я поважаю вашу думку, Муавіє та Усмане, але зараз я певен: так буде на краще. Розмови і прохання – на привалі. Ви й організуєте охорону нашого відпочинку. А тепер веди нас, Ясіре.

Розвідник задоволено посміхнувся й розвернув кобилу на північ. Всі інші воїни, крім Усамана й Муавії, зраділи результату розмови й можливості відпочити. Загін рушив і досить скоро застав руїни старої будівлі, яку легко можна було не побачити через узвишшя землі й піску, що виросли довкола неї. Над землею стіни не надто вивищувалися – вершник міг легко торкнутися пальцями даху,– але вражали рівністю викладеної цегли. Подекуди ще виднілися на стінах сліди малюнків та барельєфів, щоправда, вже невідомого змісту: чиєюсь рукою вони були збиті й вичищені. Частина воїнів почала розводити вогнище й готувати їжу, ще кілька пішли оглянути покинуту будівлю. Ізмаїл запалив смолоскип і пішов усередину. Оглянувши пусті, заметені піском зали, він лишився задоволеним і звелів заводити коней всередину та розвантажити здобич. Маленький Луї ж вслухався у розмову старого вояка й Муавії, який дав йому франкською розпорядження принести хмизу. Сарацини обмінялися побоюваннями, хоча й погодилися, що місце для схованки хороше, бо стіна майже не помітна на горизонті, а узвишшя сховає світло полум’я.

Після недовгих приготувань майже все воїнство всілося довкола вогнища, крім кількох вартових. Сонце вже починало сідати, а з півночі, зі сторони моря, повіяв холодний вітер. У світлі пелюсток вогню Ізмаїл зняв свого шолома з металевою маскою на очі й кольчужним захистом шиї. Він був досить молодим: молодше нього у загоні були лишень африканці. Обличчя не мало різких рис та мало легеньку смаглявість, однак, зі світлим півколом під очима – слідом від шолому. Лоб і щоки не знали зморшок. Коли він говорив, то руде полум’я грало відблисками у його густих, чорних, ретельно підстрижених вусах та короткій бороді, яка рясним темним покривалом закривала велике адамове яблуко та міцну шию. Сарацини почали обговорювати розмір здобичі, згадали добрим словом полеглих товаришів, а потім почали жартувати. Кілька вояків принесли для огляду мішки з найдорожчими трофеями: золотом, сріблом та різним цінним посудом. Один з таких дістався Усману, який, проте, неохоче перегрібав награбоване, поринувши у розповідь про будівлю:

– Я відразу впізнав ці стіни. Це храм язичників, певно, ассирійський. Бачите ті залишки цегли на даху: то – рештки поверху, ця будова була вища. Та й судячи з того, що я бачив, половина стін і кімнат – під нашими ногами.

– І, як думаєш, коли його побудували? – спитав Ізмаїл.

– Якщо вірити написаному, то, певно, ще за тисячу років до приходу Пророка в Медину. Мабуть, десь під землею є і залишки поселення ассирійців.

– Але ж нині їх мало. Це – купка християн, яким наші правителі дозволяли селитися на Півночі Сирії та між персів.

– Зараз так. Але в ті часи їх царство було не набагато менше нашого, якщо не більше. Десь тут проходила його межа. Вони були мужніми й вмілими воїнами і надзвичайно жорстокими, останнім вони пишалися, за що, певно, Бог і скарав їх. Однак за сторіччя своєї історії вони написали й збудували багато. Мова їх нині забута, за ассирійське письмо говорять малюнки й барельєфи на стінах палаців і храмів.

– Насущне питання! А цінності у храмах вони тримали?! – сказав один з воїнів, і легенька усмішка із зацікавленістю пробігла по обличчях інших сарацинів.

– Не переймайся. Таких охотників, як ти, храм вже, певно, пізнав тисячі, – Усман поглянув, що розповідь його, крім дітей та Ізмаїла, ніхто не слухає, інші ж вже подумки шукають скарби чи переглядають вже здобуті, і зітхнув. – Не витрачайте вночі час, свою жадібність тут не вгамуєте. Краще виспіться, бо будете йти зранку, ніби після повної амфори.

– Звідки у такого зразку правовірності такі знання? – озвався, наминаючи в’ялену баранину, Муавія.

– Вони виключно теоретичні, або спостережні.

Легенька хвиля сміху пробігла між вояками, і полоненим дітям стало моторошно знов. Марк видихнув, заспокоївся і захотів подумки помолитися, однак на очі йому потрапила Рубіна, що сиділа поряд з ним та Усманом. Погляд дівчини тривожно прикипів до мішка в руках у старого. Помітивши хлопця, що спостерігав за нею і вловив її тривогу, вона прошепотіла франкською, якою говорила погано, три слова: «Той мішок… Потир». Марк зрозумів, що вона мала на увазі, й вирішив завести бесіду із сарацином:

Цей храм такий же, які будували біблейські вавилоняни і перси, що їх завоювали. Мені батько цю історію розповідав.

– Ні, хлопче, не зовсім, а проте у Межиріччі я щось схоже й бачив. У персів тоді було своїх два боги, дещо інакших, проте таких же язичницьких. Однак, майстри по глині й каменю знали своє діло…

Усман довго розповідав історії, а Марк все задавав питання. Сонце вже давно зайшло. Двоє стали на варті, кілька людей вмостилися спати біля вогнища, а ще кілька сарацинів пішли шукати багатства асирійців у кімнатах храму. Сивий воїн завершив розмову із Марком та ліг спати, так і не переглянувши трофеї.

Ніч ховала дим, а пригорки – полум’я. Всі спали міцно, крім вартових та полонених, яких раз за разом пробуджували рої думок. Багаття дотлівало, і в ньому лишалося лишень помаранчеве розігріте вугілля. Луї дивився на нього із бажанням-напівсном, щоб воно здійнялося неба й спалило всіх їх разом з печалями й сарацинами… Або хоча б дало знак хрестоносцям для їх порятунку. Кілька хвилин він із розплющеними очима дивився на вугілля і попіл, а потім перевів погляд на вартових: ті не спостерігали за сплячими, пильно вдивляючись у рівнину. Біля вогнища лежали мішечки з їжею, похідним приладдям і зв’язками хмизу. І тут Луї прийшла в голову ідея. Він тихо й повільно підліз до вугілля, зв’язаними руками відірвав шматочок від сорочки й набрав туди жаринок, зробивши з того маленький згорток, а потім вхопив маленьку зв’язку сухого гілля. З цим Луї, набравшись сміливості, встав і покрокував до стін храму. Вдача посміхнулася йому, і він відразу натрапив на стару поруйновану стіну, на яку можна було залізти, а звідти – легко потрапити на дах. Батько одного разу показував Луї, як далеко на рівнині видно спалахи вогнища. На даху було багато сухого моху. Все, що могло горіти, хлопчик згріб докупи і кинув туди хмиз. Вже добряче попеченою рукою кинув вугілля, набравши повні груди легень, він дмухав щосили. І от з’явилася перша пелюстка вогню, й пішов дим. Лишень тоді він згадав, що будь-якої миті може бути вбитий стрілою і поглянув униз. Однак, сарацини міцно спали, а вартовим ледь вистачало сил тримати голову горизонтально.

Тремтячи від страху та закусюючи до крові губу від болю в спеченій долоні, юний сирійський франк спустився донизу. Повернувшись до багаття, він щомиті чекав смерті, плекаючи все ж надію. Луї не думав, що засне тієї ночі, однак втома, а ще більше страх, виморили юне тіло, й, непомітно для себе, він заснув, ніби за змахом чарівної палички… Та втома схилила до сну не лише франка. Сарацини не знали сну майже другу добу, оскільки багато часу зайняли підготовка раптового нападу та грабунок, а потім ще й дорога. Воїни так сильно прагли відпочинку, що спали, як їхні полонені. Навіть вартові клювали носом, часом гаснучи на півгодини. Сил та уважності у них вистачало лишень дивитися у сторону рівнини не обертаючись…

Потир, вогнище і, певно, молитва зробили свою справу. Вартові під покровом ночі не побачили вершника на обрії, а при вранішньому світлі хрестоносне воїнство вже йшло в атаку. Четверо вершників скакали в галопі, а за ними йшло ще зо два десятки піших вояків. Хтось з них, видно, знав місцину, тож кожен взяв із собою в сідло ще по вояку. Коли двоє вартових побачили ворога й здійняли тривогу, між вершниками та старим храмом лишалося менше трьохсот кроків. Син еміра наказав одному із чорношкірих відвести полонених у зруйнований храм. Частина воїнів почала сідлати коней, однак Муавія, Усман та Ізмаїл одразу зрозуміли, що встигнути зробити це їм не вдасться. Старець і командир наготували до бою шаблі та щити, а також тугі складені луки й стріли, обладунку, крім шолома, майже ніхто не знімав. Дужий Муавія дістав для сутички кавалерійського списа та булаву, інше спорядження було на коні, що стояв у храмі. На пригорок для оборони видиралися інші вояки. Коли вершники під’їхали майже на відстань пострілу з лука, то спішилися разом зі своїми соратниками із зарядженими арбалетами. Покинувши коней, хрестоносці побігли в атаку. Заспані сарацини почали стріляти, не роблячи єдиного залпу, встигли випустити по одній чи по дві стріли, поранивши лише одного вершника, аж поки шурхіт кольчуги лицарів не став чутний. Спішені лицарі з мечами й бойовими сокирами взялися до ближнього бою. І хоч спочатку на кожного з них припадало по двоє сарацинів, арбалетники вивели зі строю відразу двох, зберігши болти й випустивши їх з ближньої відстані. Застукотіли щити, задзвенів метал. Лицар із золотим жолудем на чорному тлі на щиті бився відразу з двома легкоозброєними арабами. Муавія, Усман та Ізмаїл рубалися один на один. Троє арбалетників перезаряджалися й готувалися зайти у фланг чи у тил сарацинам, один же хотів підстрелити чорношкірого мусульманина, що вернувся із храму й почав відтягувати поранених.

Муавія довгою пікою тримав на відстані свого противника в кольчузі, орудуючи двома руками та іноді наносячи уколи. Однак, пробити захист йому не вдавалося. Несподівано досвідчений вояк метнув списа прямо в закритий шолом лицаря. Той прикрився хітером, прикрашеним білим хрестом на чорному тлі. Наконечник піки пробив два шари шкіри й пошарпав деревину, але не застряг у щиті. Щойно хрестоносець опустив щит, як довелося знову захищатися: Муавія вихопив шестоперу булаву і, на диво спритно для своїх габаритів, підстрибнув до супротивника й наніс удар, вціляючись по діагоналі у праве плече. Лицар впав на коліно, бо вже не встигав відскочити, підставив знову щит під удар і сам здійснив укол мечем у торс. Роздався тріск дерева і хруст кістки. Однак, скрикнули обоє вояків. Клинок пробив металеву луску, шкіру, тканину й поранив крупний торс араба. Муавія відскочив назад, щоб не насадити себе ж на меч. Хрестоносець же відкинув щит, відчуваючи пульсуючий біль в руці. Надалі ці двоє обмінювалися ударами, які не досягали цілі, дуже обережно.

Усманів бій проходив так. Супротивники досить обрежно наносили різкі удари, дістаючи переважно щити. Лицар у відкритому басинеті, озброєний одноручною сокирою й хітером, прикрашеним схрещеними мечами на білому тлі, раз по раз намагався наскочити на старця, однак, ловив удари по щиту, а одного разу, поспішивши, зловив атаку шаблею, що відбила йому наносник шолому й лишила поріз на щоці.

Ізмаїл мав добре підігнаний, міцний, полегшений, лускатий обладунок та протистояв пораненому лицарю. Задум цих нападників він зрозумів відразу: скувати загін боєм, не дати втекти, допоки піхота не наскочить й не довершить справу. А тому командир атакував щосили й відчайдушно. Раз за разом він наносив удари, зміщуючись то вправо, то вліво, аж поки краєм свого круглого щита спритно не вибив меча з руки лицаря. Потім наніс туди ж удар клинком, відрізавши два пальця. Далі, надавивши своїм щитом на ворожий білий краплевидний з чорним ведмедем, він примусив хрестоносця, спотикаючись, відступати. Потім, вловивши момент, наніс сильний удар шаблею по правій гомілці, яку захищав лишень шкіряний чобіт. Вже падаючи, лицар зловив останній удар, що розрубав його кольчугу, сукняний захист, до половини праву ключичну кістку та глибоко порізав грудний м’яз із тієї ж сторони. Лишивши беззахисного хрестоносця стікати кров’ю, він почав шукати очима нового ворога.

Четвертий лицар протистояв двом легкоозброєним сарацинам зі списами, кинджалами й маленькими щитами. Він постійно рухався, намагаючись зайти з правої сторони супротивників. Удача йому посміхнулася, коли після затяжної й дуже обережної сутички вийшов чорношкірий мусульманин, щоб захистити від арбалетника свого товариша, що відтягував поранених. В бою сам на сам лицар почував себе впевненіше. Щитом-хітером із жолудем він загнав наконечник ворожого списа в землю між своїх ніг і обрубав сокирою, потім ухилився від удару щитом, пропустивши уперед себе напасника. Поєдинок він завершив ударом у голову. Лезо вибило кілька зубів, майже дісталося ока, відрубало лівий нащічник відкритого шолома, зламало кілька лицьових кісток, лишивши страшний слід на обличчі сарацина, який вже котився по спуску до вогнища. Однак лицарю довелося відразу вступити в бій з новим ворогом – Ізмаїлом.

Чорношкірий воїн легко здолав на смерть арбалетника, що з розрядженою зброєю був захищений лише металевою шляпою-капелліною, шкіряним обладунком та кинджалом. До нього долучився його друг, разом вони витягли луки і стріли та стали до дальнього бою з арбалетниками. Однак, часу вже було обмаль: піші хрестоносці були надто близько – в десятках кроків. З-за стін храму вийшов один із сарацинів, притискаючи до лівого боку, до місця попадання болту, закривавлену ганчірку. Побачивши ситуацію, він прокричав на все горло:

– Біжіть до храму! Тут є велике підземелля! Сховаємось.

Поранений зник у тіні старого храму, заштовхавши туди зв’язаних полонених. Інший уражений болтом став перетягувати мішки із здобиччю. Хрестоносці наступали півколом. З перших восьми сміливців, шестеро ще стояли на ногах. Вони почали швидко відходити до своїх. Болтів у бік сарацинів полетіло чимало. Ізмаїл, зігнувшись під щитом, обернувся у бік чорних лучників і крикнув:

– Абдул, Мухаммад! Відходьте до храму! Спиною! І стріляйте!

Хрестоносці, однак, посміливішали. Ряди сержантів хрестоносців, озброєних списами й великими щитами, зламалися, оскільки всі перейшли на біг. Чорношкірим стрільцям вдалося поранити у ноги найшвидшого з них. Однак, далі всім сарацинам довелося бігти до рятівних залів храму. Абдул сховав лук, коли побачив, що воїн із розбитим обличчям встає і кричить. Кров залила йому очі. З допомогою Абдула й під прикриттям Мухаммада він добіг до рятівної тіні. Болти все летіли навздогін, ранячи прив’язаних коней. За кілька хвилин останні бійці із загону дісталися зали храму зі сходами донизу. Хрестоносці вже наступали обережніше, а чистина з них вже оглядала пожитки арабів. Останнім під землю спустився Усман, тримаючи лук напоготові й цілячись у коридор.

Латиняни ще з годину боялися зайти у глиб храму. Сарацини ж із полоненими примостилися під землею. Смолоскипів у них було небагато, але почасти зверху у діри проступало світло, й коридорами можна було відносно легко пересуватися. Ізмаїл, обвівши поглядом приміщення, спостеріг, що навряд чи це було підземне приміщення. Усман фактично озвучив його думки:

– Певно, під нами ще один поверх. Цей храм був вищим, зараз занесений пісками й землею. Але, схоже, тут його розчищали. Певно, до нас тут вже були шукачі скарбів. Принаймні, он ті дерев’яні опори явно нові, – сказав Усман, показуючи пальцем.

– Шайтан! Яка різниця, в якій могилі ми закриті? Потрібно вихід шукати! – крикнув Муавія.

– Я про це й хотів сказати, дурню! Вони могли лишити не один вихід зі своїх розкопок.

– То біжімо шукати! – вигукнув Ізмаїл.

І сарацини побігли, не задумуючись ні про що інше. Поранені терпіли біль, але бігли. Однак, Муавія не забув потягти мотузкою за собою полонених. За кілька хвилин загін знайшов велике вікно під купою землі й піску, через яке можна було вилізти, десь на відстані півста кроків від сходів на другий поверх. Першим пішов Ізмаїл, однак за мить повернувся назад. До того виходу вже поспішало кілька сержантів-латинян.

– Вони, певно, знають ці місця! Там вже нас чекають.

– Потрібно дочекатися темряви. І пошукати ще один вихід, – відповів еміровому сину Муавія.

– Слушно. Тоді зможемо й втекти, – погодився Усман.

– А здобич цим воронам віддати ?! – гнівно спитав Ізмаїл.

– Пане, їх надто багато. Хіба Джебраїл бився б на нашому боці… З нас половина ранені. Подумайте про своїх воїнів.

Ізмаїл кипів гнівом, тільки нині повністю усвідомлюючи, що сталося. Тяжко поранені лягли на підлогу, ті, чиї рани не були надто жахаючими, допомагали їм. Абдул і Мухаммад примостили полонених в одному з коридорів. Усман пішов шукати інші виходи та оглянути підземні кімнати. Муавія з Ізмаїлом обговорювали плани, тоді пішли оглянути три мішки із трофеями та запасами, що поранені встигли натягати. Припасів виявилося небагато, на день чи два, але води було ще менше. Великі шкіряні мішки з нею лишилися на спинах коней. Вода, фактично, була лише та, яка лишилася в особистих бурдюках. Ізмаїл, коли побачив, що Абдул промиває поранене обличчя іншого сарацина, гнівно крикнув й наказав берегти воду. За кілька хвилин стало зрозуміло, що храм мав ще один поверх нижче, похований під землею, з якого користі сарацинам не було. Знайшли вони і третій вихід – напівзасипану діру в стіні, сонячне світло з якої встигло кілька разів затулитися тінню від тих, хто був зовні. Мухаммад чатував біля сходів нагору, досить вузьких – ширини їх вистачало лишень на одну людину. Згори регулярно лунала франкська говірка.

Ізмаїл скинув шолома й сів біля невеличкої діри, звідки пробивалось світло. Навпроти нього сів Усман і заговорив:

– Не все так погано. Загін вашого брата теж десь у цих рівнинах. Якщо пощастить…

– Десятий син врятує одинадцятого? Уславить і себе і осоромить мене перед батьком?!

– Я хотів сказати, що він витягне з пастки воїнів, що ще знадобляться вашому батьку і султану, щоб скинути вояків невірних у море.

– Які шанси? Скільки ми тут протримаємося?

– Якщо берегти воду і їжу, то протягнути в прохолоді підземелля зможемо досить довго.
Полонені сиділи під стіною, прикрашеною рельєфом – бородатим чоловіком у довгому одязі та тіарі, із крилами за спиною. Марк сказав:

– Це наш янгол. Він нас вбереже.

– Нас витягнуть звідси, сарацини здадуться, – підтримав розмову Луї.

– Я бачила, як ти вночі розпалив вогнище. Певно, вони побачили його. Ти нас врятував! – сказала Рубі.

– Ще ні… Потрібно шукати виходи звідси.

Розмову перервав злим окриком Абдул, якого поставили чатувати над полоненими. Якось непомітно стало темно: сонце заходило за обрій. Біля входу почулася метушня. Почувся тріск і шурхіт сухої деревини. Чорношкірий вояк, тримаючи напоготові лук, поглянув угору і крикнув: «Нас хочуть підпалити».

– Певно, димом хочуть викурити! Треба зайти углиб і чекати біля виходів на поверхню, – гукнув Муавія, який щойно завершив свою перев’язку.

– Воїни Саладіна, здавайтеся! Під цими стінами вас чекає тільки безславна погибель! – зверху прокричав чийсь молодий голос.

– Хто говорить? – озвався командир.

– Андре де Монтаю. Лицар зі схрещеними білими мечами на щиті.

– Ізмаїл ібн Нізар…

– Знаю, хто ти такий. Кидайте зброю нагору і виходьте. Ви оточені! Інакше викуримо вас! Це буде не так приємно, як гашиш!

Згори роздався дзвінкий сміх, що перервав Муавія:

– В нас є полонені з ваших. Підпалите хмиз і задушите їх разом із нами? – прозвучало франкською.

Хрестоносці почали між собою перемовлятися. За хвилину говорив, явно даючи вказівки, лишень один низький голос. Луї намагався розпізнати його слова, але не міг, лиш зрозумів, що над головою лунала фламандська. Тим часом, кивком Муавія попросив дозволу на перемовини, Ізмаїл кивком схвалив його ініціативу.

– Хочемо почути когось із полонених! – прозвучало згори.

– Почуєте лишень нашу мову, за спробу говорити з ними не по-нашому страждатимуть вони!

– після цих слів він схопив Рубі, – Говори дівчинко, арабською і гучно. Представся їм.

– Я… Я Рубіна. Дочка старости!.. – більше їй нічого не дали сказати. Муавія затулив їй рота долонею.

Знову мовчанка. Той голос лицаря, що говорив арабською, перейшов на фламандську. Тією ж мовою йому відповів вже знайомий бас. Здалося на кілька секунд, що вони сперечаються. А потім вже Андре захотів завершити перемовини:

– Випустіть спочатку полонених, а потім і зброю кидайте.

– В мене краща пропозиція. Я відпускаю дівчинку. Ви випускаєте нас. Віддаєте наших коней та їжу, не переслідуєте нас, і ми відпустимо інших.

Андре переклав фламандцю слова. А потім від нього чітко по-франкськи прозвучало:

– Ні! Торгу з вами не буде!

Настала тиша. Мовчанку ще довго ніхто не порушував. Ізмаїл сам став на варту біля сходів (Абдул біля вікна, Мухаммад біля діри в стіні, Усман біля полонених). Судячи з голосів, франки й фламандці також поставили біля входів вояків (не менш, як по троє). Діти ж разом тихо молилися, як і поранені, що здійснювали намаз. Майже у повній тиші минув час до вечора. Лишень старий одного разу вгледівшись у барельєфи мовив: «Я помилився, це не ассирійське, а перське творіння. Цікаво коли…». Роздуми його сердито увірвав Муавія, який куняв після п’ятого намазу, але прокинувся: «Старий помовч, будь ласка! Не зараз!»

Марк знайшов місце біля цегляної стіни, де прямо над головою, певно, відпочивали хрестоносці. Через отвір пробивалося срібними променями місячне сяйво, звідти нечітко доносилися окремі слова. Хлопець довго й уважно вслухався. Зрозумів, що «сіра Джованні ніхто не згодиться на самоті везти до Гази», що «цими рівнинами блукає ще один загін сарацинів», що «було б непогано купити їжі у венеціанців, що сіли північніше на мілину», але «…загін ділити небезпечно». Цими звістками поділився хлопчик, коли повернувся до друзів. Полонені були втомлені й зайнятися чимось, крім розмови й молитви, не мали сил. Пити та їсти їм не давали цілий день. Їм відвели невеличку кімнатку храму та дозволили ходити коридорами, однак заборонили підходити до виходів, пообіцявши бити за непослух та спробу докричатися до вояків Єрусалимського королівства. Дітям, можливо, й хотілося поговорити між собою, але вони не знали, про що. У майже повному мороці та тиші Рубі знайшла невеличку діру в стіні, засипану землею. Дівчинці здалося, що звідти віє протяг і почала вона вишкрябувати камінням землю. Година за годиною тривала її сізіфова праця… А проте, це заняття відволікало від болю у роздертих стопах та сумних думок…

На ранок, коли діти прокинулися, сарацини несли за руки й ноги свого померлого товариша. Його поклали в напівзруйнованій кімнаті й присипали цеглинами. То зранку помер вояк зі страшною раною голови. Жар мучив розвідника сарацина, в якого почалося зараження крові через рану в боці від арбалетного болта. Муавія радив зробити кровопускання, але інші сказали, що за такої малої кількості їжі та води він помре. Бурдюк же померлого Ізмаїл забрав і сказав, що воду з нього розділить лишень серед тих, у кого своя скінчиться. Вояки споживали сухарі та сушену рибу дуже повільно, розтягували, як могли. На ранок і бранці відчули сильний голод та нелюдську спрагу. Один із сарацинів, той, що разом із розвідником був ранений болтами, знайшов собі заняття – важким каменем розбивати обличчя перському «янголу». Хтось хотів його вмовити поберегти сили, але безрезультатно: він відповідав, що не проти витратити час на знищення ідолів язичників. Та й кожному в тому підземеллі потрібно було чимось зайняти свій розум. Стукіт і шум тієї ремонтної роботи був тлом для тихого обговорення справ між Муавією, Усманом та Ізмаїлом.

– Їх чоловік там 20 – не менше. В них певно теж не все добре з припасами. Нам потрібно перетерпіти… На нашому боці палюче сонце, – сказав Муавія.

– Нам це не підходить. Якщо вони й підуть, то коли ми виліземо нагору, лишимося без води, їжі, здобичі і коней. Потрібно ще раз вступити з ними в перемовини. Можливо…

– Слухайте сюди! Ми спустимо на мотузці трохи їжі, – мовив голос Андре згори, – Вона для полонених.

– От йолопи! Вони це зроблять на віру? – тихо сказав Ізмаїл.

– Вони не дурні, пане. Їжа може бути отруєна.

За хвилину через діру у стелі хрестоносці спустили кошик зі шматочками смаженого м’яса. Потім був спущений маленький глечик із ручками, закоркований воском. Всі сарацини з острогою та жаданням поглянули на дарунок. Муавія зняв глек і зрізав воскову печатку кинджалом. Рідина була майже, як вода, з легким рожевим відтінком. Запах однак видав її: то було розбавлене вино. Усмана така вигадка розізлила, а потім у нього на обличчі з’явилася істерична посмішка.

– А ці шматки сала на м’ясі… Це свинина! Вони змогли нас перехитрити, – сказав Усман, перевертаючи шаблею один із шматків у корзині.

– Шайтан! – крикнув Ізмаїл, чим викликав сміх вояків згори.

– Пане, вони відірвали шматок від своїх запасів… Наші полонені ще не прийняли віру. Вони спустять ще їжі й питва, якщо нагодувати їх та напоїти зараз.

Тоді самі хай це забирають! Ми до цього не доторкнемося! – сказав Абдул, що сидів осторонь і мовчки спостерігав за сценою, – Тим паче до вина. Проклятий буде, хто його продає, хто подає, хто наливає і хто п’є.

– Справедливо… Муавіє, позви хлопців! – наказав Ізмаїл.

На його окрик ламаною франкською вони прийшли. Хлопчики спершу злякалися, але побачивши їжу, обличчя сарацинів, відчувши її знайомий запах, швидко все зрозуміли. Ледь стримуючи посмішки, вони пішли за дарунком, що ніби впав із неба. Луї підбив пошепки Марка на невеликий бешкет: коли хлопці забирали їжу й питво, вони гучно крикнули: «Дякую!». Муавія тримав напоготові древко зламаного списа, яким нагородив полонених за непослух. Удари по спині хоч і примусили трохи зігнутися, але настрою не зіпсували. Друзі розбудили Рубіну, яка спала після ночі своїх розкопок, обережно прихованих цеглою. Вони розділи з нею трапезу та розповіли про те, як вона їм дісталася.

– Вони допетрили, як нагодувати нас і позлити сарацин. Однак, не їжте все, хлопці, – животи заболять. Й можливо, нас не скоро ще нагодують.

– Так, мабуть. Я вчора чув трохи розмови згори. У них припасів мало, а своє військо вони ділити бояться, бо рівнинами десь ще один загін блукає, – мовив Марк.

Надалі день пройшов спокійно. Знову майже у повній тиші. Надвечір було чутно шуми ззовні, схожі на стуки лопат. Джихадисти наготувалися до бою, але шум від копання швидко стих. Після того один із сарацинів продовжив розбивати інші барельєфи із людськими обличчями у храмі. Рубі ж продовжила копати. Навіть неозброєним оком було зовні помітно, що праця даремна. Луї пропонував закінчити втомливу, марудну і небезпечну справу, за яку сарацини могли і вбити. У відповідь вона сказала: «Хлопці, ви бережіть сили. Вам вони знадобляться, коли наші вояки спустяться сюди. Ви будете битися і красти зброю у сарацинів. А це – моя розвага. Можливо, вона допоможе». Рубіна копала й копала, навіть не помічаючи наростаючого болю у м’язах. Її тіло подавало сигнали, що не все є добре…

Третього дня після спуску під землю дівчинці стало гірше. Вона довго ігнорувала жар, біль у голові та важкість у грудях. Однак, серед дня Рубі приховала свою роботу цеглиною й покликала хлопців на поміч. Пізніше її оглянув Усман. Подерті стопи почали пухнути, а рани гноїтися. Він швидко зрозумів, що у дівчинки почалося зараження крові. Того ж дня такі ж симптоми почалися у Муавії. Залишок розведеного вина хлопці майже не чіпали, лишаючи його для Рубі…

Ввечері Марк підсів до Усмана, який глядів двох своїх хворих сплячих товаришів. Він від нудьги вирішив розпитати старого про персів. І почув у відповідь про старих богів – Ахурамазду та Арімана. Усману подобалося розповідати історії, й за три дні мовчання він був радий когось розважити. Історія перервалася гучним бурчанням живота вояка.

– О! Це старість – мій старий шлунок нагадує про те, що вже не працює так добре.

– Я б запропонував свинину…

– Їжте. Це хвороблива й нечестива їжа, але поки ви не прийняли вчення пророка її вживання для вас не харам.

– А ми повинні будемо прийняти?

– Не обов’язково. Під султаном живуть і християни… Однак це не так вже складно. Варто лиш сказати: «Нема Бога, крім Бога, і Мухаммад пророк його». Ну і… маленький обряд треба буде зробити. Повір: шлунок тобі скаже «дякую» за відмову від жирного м’яса й вина.

– Можливо… Мій батько був із ваших…

Усман замовк, і усмішка зникла з його вуст, а Марк продовжив:

– У нього не було після цього вибору? Так?

– Такі закони людські, хлопче. Певен, що твій батько знав, що закони прокаженого короля ще більш суворі… У тебе вибір буде.

Марк мовчки пішов в кімнату до друзів. Вони обоє міцно спали. Йому стало так гірко в ту мить… Він тихо заплакав. Лишень тоді він відчув, наскільки самотнім став у цьому світі.

Четвертий день під землею став останнім для ще одного сарацина. Не всі одразу це помітили. Просто в якийсь момент Муавія зрозумів, що якийсь звук перестав звучати. Дійсно, зранку вже ніхто не розбивав перські зображення. Тіло вояка у колись білій сорочці знайшли під одним із недоруйнованих зображень Ахурамазди. Муавія ще відчув тепло в його тілі та піт на чолі. Руки його були подерті від довгої роботи, а пил від розбитих глиняних стін вкривав його з голови до ніг та важкий камінь біля нього. Щит, кинджал і спис, що були поряд із ним, поклали біля зброї іншого померлого. Тіло ж віднесли у ту ж поруйновану віддалену кімнату.

Випадково останнє дійство побачила полонена дівчинка. Тоді вона так сильно відчула біль у тілі, особливо в поранених ногах, а в душу закрався страх. Сліз на щоках не було, але друзі побачили все в очах. Вони її обійняли й намагалися втішити словами. Усман та Ізмаїл розмовляли про справи, але на мить змовкли, поглянувши в очі полоненої. То була лиш мить, доки хлопці не завели подругу назад у свою кімнату, але така, яка врізалася у свідомість.
Вода у бурдюках закінчувалася. Ясір, що мучився від жару та головного болю, постійно просив «хоч ковток», але дати йому могли лишень краплі. Натомлені й зневоднені сарацини почали сперечатися про те, чи варто вийти з-під землі й дати бій. Їжа скінчилася і у воїнів, і у полонених. Хрестоносці нової не спускали згори. Муавія, що відчував сильний біль у запалених м’язах чрева, ще мав сили, щоб тримати зброю, схилявся до цього рішення. Усман, що надіявся на поміч брата Ізмаїла, також схилявся до тої ж думки. Суперечка, однак, постала, коли мова зайшла про спільну молитву перед боєм. Ніхто не мав впевненості, де південь.

Потрібен був напрямок для того, щоб молитися в сторону Мекки. Скупі промені сонця, нагорі чіткої відповіді не давали, вже мав бути час сходу, але майже нічого видно не було. Тут в розмову вступив Абдул:

– Ми ж бачили й четвертий вихід із пастки, правда у ще більшу. Тріщина у стелі, що веде на верхній поверх. Вона мала, але худий чоловік без обладунку й зброї туди пролізе. Нам же потрібно побачити лишень сонце?

– Так. Буде не важко визначити, де Мекка.

– Це небезпечно. Нам наступної ночі будуть потрібні всі вояки. Муавія туди не пролізе, Ясір не підніметься на ноги. Нас нині шестеро, готових до бою, щоб спробувати відбити коней й втекти.

– Ви ж не гірше за мене розумієте, які малі шанси, але вийти та дати останній бій невірним загарбникам потрібно. А перед тим потрібна праведна молитва для всіх нас.

По короткій мовчанці Абдул знову мовив:

– Я це запропонував – я це і зроблю.

Він рішуче встав і пішов до тріщини у стелі. Мухаммад допоміг йому зняти верхній одяг і шолом. Свій лук, сагайдак, спис, кинджал і щит він склав під стіною. Мухаммад підсадив Абдула догори і той вхопився за краї діри. За мить він підтягнуся нагору. Чорношкірий джихадист побачив промені світанку і зрозумів, що дивиться на вхід у храм, на схід. Він посміхнувся, оголивши білосніжні зуби. А потім не встиг нічого відчути. Різкий удар списа у шию запечатав задоволений вираз на його обличчі назавжди. На підлогу, майже у руки Мухаммада, він упав вже мертвий. Залишок життя у тілі виплескував фонтаном яскраво-червону кров, заливаючи коліна й руки старого друга.

Коли Абдула несли до «могильника», знову зазвучала тиша, глуха, але кричуща. Хоча кілька хвилин тому джихадисти сказали більше слів, ніж за попередні три дні. Останній пристанок вже родив запах гнилі та смерті. Повітря згусло. Ще ніхто з тих, хто лишився під землею, не відчував так тиску стін і ваги кисню, як того дня. Полонені хлопці стояли на вході у кімнату й спостерігали за всім. Єдиний звук, що вони чули, це шурхіт землі, яку Рубі вигрібала камінням. Марк повернувся у кімнату. Луї ж сів під стіною точно навпроти купи зброї загиблих і ранених вояків, мирно чекаючи слушного моменту. Муавія кинув у його бік погляд і сказав Мухаммаду: «Їх потрібно відправити за нами, якщо…» Далі Луї не розчув. Він хутко піднявся і пішов до своїх. Муавія навіть щось запідозрив на мить від такої швидкої реакції, але вирішив не зважати.

– Про полон я навіть не думаю! Але і смерть від голоду мені не до вподоби! Або ми, або вони! – гукнув Ізмаїл.

– Аллаху акбар! – гучно почули нагорі хрестоносці та полонені відголос чотирьох.

А потім під вартою свого командира ті четверо схилися в молитві. Опісля свій намаз відбув й Ізмаїл. Новиною Луї поділився з Марком. Рубіна ж несамовито копала і шепотіла молитви вірменською та коптською…

Час йшов до вечора. Сонця вже майже не видно було під землею. Сарацини молилися перед боєм. Певно, то був їх найщиріший намаз. Тоді Луї скористався моментом й викрав один із кинджалів (вони лежали в купі з іншим знаряддям). Марк помолився, перехрестився і готувався до свого походу за зброєю, аж раптом почув голос Рубіни. Вона говорила пошепки, мов співала, з тихою і водночас несамовитою радістю. Хлопці не розуміли якусь із її рідних мов, але відчули те ж, що і вона. Вони поглянули у її прокоп і вловили протяг. Марк протягнув руку через ще малу діру і обпік пальці об гарячий пісок – о радість! Хлопець вхопив камінь і почав копати з неймовірним завзяттям.

Нагорі однак завирувало інше завзяття: навіть під землею стало чутно тупіт копит, іржання коней, дзенькіт металу та свист стріл, арабську лайку. «До бою!», – пролунав у коридорі єдиний голос п’ятьох. Марк став копати ще несамовитіше. Луї вхопив цеглину й долучився до справи. Хлопці прокопали трохи і розширили прохід. На них повіяло теплотою гарячого піску. Марк згадав, що і йому потрібно взяти якусь зброю: так сказала Рубі. Він вийшов у коридор. Без смолоскипів і майже без небесного світла тут була щільна темрява. Проте босою ногою він боляче порізався об те, що шукав. Непомітно, ніби за чиєюсь вказівкою, останні промені зникли, лишивши зоряне сяйво. Шум битви не вщухав, його тепер доповнювали крики поранених, що змішалися клубком незліченної купи мов. Марк на це відволікся й потягнувся за клинком, аж поки його руку не вхопила чужа рука. Він зрозумів, що то був Ясір. Розвідника з’їдав жар, але здоровий чоловік сили ще мав. Інша рука сарацина різко вхопила шию Марка. Хлопець не знав, не розумів, що робити, або точніше, що він робить. Він перекрутив пальцями кинджала й втиснув у руку ворога, поки той не відпустив його зап’ясток. А потім вдарив тричі у темряву навідліг. Перший удар прийшовся у підлогу, другий і третій у щось м’якіше. Розвідник захрипів й послабив хватку. Марк вирвався і побіг до своїх. Луї вже довершив вихід, через який їхні малі тіла могли пролізти.

Хлопці вже готувалися до втечі, але переглянувшись згадали про подругу. Рубі посміхалася їм, щиро, радісно і з любов’ю. З очей бігли сльози. І навіть у темряві здавалося, що її очі сяють:

– Йдіть, хлопці. Я не можу стати на ноги відучора. Йдіть!.. – недовга пауза, і дівчина продовжила. – Батько хотів кравецьку майстерню відкрити у селі, віддати мене за вмілого майстра чи багатого купця. Мати ж мріяла, що я переїду в місто й стану нареченою лицаря… Хай у вас будуть свої мрії, вони і моїми будуть.

– Рубі, ми…

– Луї, ви не потягнете мене. Я все розумію. Я щаслива тут і зараз. Обійміть мене, хлопці.
Луї та Марк обійняли її, міцно, як наречену й лишили їй по поцілунку.

– Йдіть! – рішуче, майже криком, в обіймах сказала Рубі.

Першим пішов Луї. Мить, роздерта сорочка й спина – і він зовні. Марк взяв до рук кинджала й зібрався лізти. Та його освітив смолоскип. Свіжий, якого він ще не бачив. То був Усман. Його обладунок вкрився свіжим пилом, а на шаблі й щиті блищали краплини крові. Погляд старого був суворий, як ніколи. Марк поглянув у очі іншої людини, не тієї, що він знав учора. Кілька секунд, що тривали як день, він мовчки дивися на хлопця. Потім повернув обличчя на Рубі й ніби узрів дзеркало. На якусь секунду він виказав подив та страх, але потім знову нахмурив брови. Марк дещо винувато поглянув на кров на своїх руках, а потім швидко, ніби тікаючи, поповз у діру, чекаючи удару, якого, однак, не було.

Луї підганяв Марка. Хлопці побігли. Довкола, ніби в іншому світі, вирував бій. Друзі проминули кимось розведене вогнище. Зупинились вони одночасно: побачили церковний потир, що стирчав із мішка.

– Рубі, – майже пошепки сказав Луї.

Марк мовчки вхопив чашу й, притискаючи рукою до грудей, побіг із другом. Діти спинилися, ніби заворожені, ще раз, пробігши два-три десятки кроків. Вони спинилися біля двох хрестів, що стирчали з невеличких насипів землі й піску. На одному з них висів пошарпаний білий щит із чорним ведмедем.

– Сір Джованні? – мовив із ледь чутним запитанням Марк.

Луї пробудив його, потягнувши за руку. Діти бігли. Марк ще за кілька сотень кроків знову став і поглянув у нічне небо.

– На північ! На зустріч вітру! Там, може, ще стоїть корабель. Я чув! Я знаю! – сказав він і побіг.

Його друг не задавав питань, а мовчки побіг за ним…

Настав ранок. Втома, спрага, голод. Вони нікуди не поділися. Діти їх просто не помітили. Лишень, коли засвітило сонце, Луї побачив кров на сорочці друга й на руках. Юний франк спитав:

– Ти що, всю ніч поранений біг?

– Це не моя… Це… Море, Море!!!

Спочатку воно було ледь помітне. Діти побігли, не випускаючи з рук трофеїв. Вже вмочивши ноги у солону воду, вони побачили галею під червоним прапором із золотим крилатим левом. Балістарії чатували на палубі, бо корабель на мілині міг бути атакований щохвилини. Спочатку вони подумали, що двоє на березі, що гукають, – сарацини. Аж поки на палабу не вийшов власник судна. Рудий венеціанський купець натягував для захисту від сонця шапку з пером, яка зручно вмостилася на великих вухах. Його відволікла від читання знайома йому франкська. Він виглянув за борт і побачив двох дітей, почухав великий ніс і руду щетину, що мала вже скоро стати бородою. Купець звелів спустити на воду човна й сказав двом балістаріям, щоб вони відправлялися з ним. Цей чоловік поправив капелюха і білу лляну туніку, а також затягнув шкіряним паском дужче сині штани з рослинним орнаментом, бо подорож примусила його дещо схуднути.

Човен плив, а купець мружив свої блакитні очі, вглядаючись у прибульців. Коли човен стукнувся об пісок, один із балістаріїв підняв заряджений арбалет, бо побачив кинджал і кров на руках Марка.

– Мене звати Чезаре Апіо, ви хто?

– Будь ласка, води!..

Венеціанці поглянули на дітей і зрозуміли, що небезпеки вони не несуть. Балістарії віддали їм свої бурдюки, і хлопці жадібно почали пити. На очах захисників корабля з’явився жаль. В купця також, однак потім він почав розглядати з цікавістю гарний потир, який мертвою хваткою тримали багряні пальці…

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s