Назарій Назаров. Мандрівні тіні (Les Ombres Errantes) Паскаля Кіньяра

Назарій Назаров

«Мандрівні тіні» 

(«Les Ombres Errantes» [1])

Паскаля Кіньяра

unnamed.jpg


Dr Nazarii A. Nazarov * Opuscula:

https://nazariinazarov.blogspot.com/2019/05/les-ombres-errantes-1.html


Камінь – це скаменілий мул. Грот – зі скаменілого мулу. Я не шукаю ні каменю, ні тривкості.

Білий кінь – не кінь. Я шукаю намул.

Нехай зрозуміють ось що: мій сховок – не суцільний. На тому, що я пишу, нічого неможливо звести. Рука, що пише – ніби рука, що примушує лютувати бурю. Коли човен відпливає, треба вантаж викинути в море.

 Паскаль Кіньяр (с. 103)

Паскаль Кіньяр є однією з ключових постатей сучасного французького літературного ландшафту. Його прозові твори – романи і есеїстика – втілюють головні вектори розвитку сучасної французької – і європейської взагалі – культури і літератури. Кіньяр – письменник, що тяжіє до модерністськи налаштованого типу творчості, він розуміє, що живе в часи присмерку, але це не примушує його зневірюватися в тому, що доба має багато пір.

«Манрівні тіні» – книга, яка не є романом у традиційному розумінні. Це есеїстичні фрагменти, дуже умовно поділені на розділи. Їм надають єдності кілька характерних особливостей: специфічний модус письма та образи і постаті, що виконують роль орієнтирів. Один з оглядачів так схарактеризував письмо Кіньяра: фрагменти написані в «специфічно кіньярівському дусі, це зумисно неоднорідна мішанина автобіографії, малих оповідних жанрів, афоризмів, переліків на орієнтальний манір, літературних роздумів, лінгвістики, історії, антропології. Автор намагається спіймати, під покровом культурних і мистецьких практик, приховану пам’ять про наші природні і тваринні витоки, і показує, через відсутність, присутню відсутність того дійсного, що постійно уникає нас – істот відтворення (créatures de représentation).[2]

Письмо Кіньяра на перший погляд нагадує фрагменти німецьких романтиків: воно пунктирне, іноді майже епатажно зводиться до розділів із однієї фрази чи абзацу. Проте насправді ґенеза цього письма не повністю належить європейській традиції. Фактично, твір є перенесенням на ґрунт західноєвропейської літератури східного жанру – японського прозового жанру «за рухом пензля» (дзуйхіцу), класичним зразком якого є «Записки біля узголів’я» придворної дами ІХ ст. Сей Сьонагон. Про неї і згадує Кіньяр на початку книги. Прозова книга Сей Сенагон – це фактично перший в історії світової літератури прецедент есеїстики, яка водночас є нотатками повсякденного досвіду, який і спершу сприймався і переживався як передовсім естетичний, а з часом покрився патиною старовини, яка надає йому відтінку ностальгії за втраченою гостротою переживання кожного феномену як передовсім красивого. Тематично пістрява оповідь Сей Сьонагон звертається до гарних миттєвостей придворного життя, до питань краси й естетики, яка в авторки виявляє властивий мистецтву далекого сходу мінімалізм і культ старовини. Так, Сьонагон зазначає, що вважає за людину тонкого смаку чоловіка, який примітив, що значно красивіше і приємніше читати поетів у виданнях, шовк сувоїв яких уже встиг дещо витертися від постійного вжитку.

Оповідь Кіняра так само налаштована на миттєвості, на фрагментарні роздуми про що завгодно, переліки лише асоціативно пов’язаних думок чи образів. Для порівняння: у книзі Сей Сьонагон існує лише два способи поєднання фрагментів чи їхніх частин: переліки і асоціативні ряди. У Кіняра один розділ так і називається: «Перелік 2001 року»

Одним із головних засобів надання оповіді історичної і культурної перспективи є етимологізації. Це одним із улюблених ходів письменника, який подибуємо ледве не у всіх його прозових творах. Тут Паскаль Кіньяр іде майже цілком за герменевтичною традицією: починати дослідження явища треба з дослідження походження слів. У Кіньяра дослідження предмету часто починається з напівнаукових-напівхудожніх спекуляцій, пов’язаних із його назвою. Цілком передбачувано, що у значної кількості французьких слів, над якими зупиняється задуманий Кіньяр, мають латинське походження. Латинський предок слова виявляється ніби його «справжнім» боком, який виявляє глибинніші   пласти значень. Подібна операція присутня іноді на рівні всього тексту – так, «», що нібито відтворює повсякденні записи римської патриціанки, шукає «прообраз» сучасної буденності, здійснює «етимологізацію» щоденних процедур і дій, які набувають глибиннішого значення, стають натяками на ніцшеанське повернення всього, коли у них з’являються двохтисячолітні прототипи.

Святий Тома використовував слово abalietas. Цим він хотів показати, що всяка людська істота, народжена від іншого, заснована на іншій, навчена іншою, не функціонує інакше ніж ab alio, себто завдяки і через випадковість неуникної інакшості. Ми лише похідні (derives); мова, самототожність, тіло, пам’ять – все у нас є похідним. (с. 124)

Особливий смак автор відчуває у граматично простих латинських цитатах, які відіграють роль ностальгійного камертону, який водночас надає пейзажу історичної глибини:

Таємнича проповідь не менш таємничого Босоногого Читача (Barfusser Lesemeister) починається такими словами: Tenebra Deus estTenebra in anima post omnem lucem relicta. (Бог – це темрява. Темрява душевна, що після всякого світла лишається). (с. 114)

Латинська мова як маркер старовини виводить на інший розлогий культурний пласт, який є не менш важливим для Кіняра, ніж тексти Сходу: європейська античність. Проте античність Кіняра так само пропущена крізь вибагливе сито авторської рецепції. Його майже не цікавить античність, як вона представлена світоглядом і витворами греків – його цікавлять римляни як прототип сучасної людини, як – почасти – прямі культурні і «лінгвістичні» предки французів. І знову ж – епоха республіки чи розквіт імперії так само відходять на другий план. На першому плані – епоха занепаду Риму, часи останніх імператорів і перших варварських королів. У відтворенні античних і римських сюжетів чи навіть мізансцен є якась незавершеність, програшність намагань автора експлікувати прихований зміст висловів чи подій іноді просто починає дивувати. Він повторює слова, намагаючись усвідомити контекст їхнього промовляння, можливі конотації, але слова залишаються закритими речами-у-собі, які не дають жодного ключа до відгадки їхнього істинного, первинного сенсу. Але такий «герменевтичний провал» тільки підсилює відчуття неповторності епохи, яка була інакшою, але в чому саме була її інакшість – можна лише здогадуватися, повторюючи, як заклинання, старовинні вислови:

 Легенда, що зберегла цю історію, не збігається з хронікою Григорія. Туранжо дає наступний текст: «Quem Chlodovecchus receptum custodii mancipari praecepitregnoque ejus acceptoeum gladio clam feriri mandavitQuaesivit cum moriebatur ubi essent umbrae». Дослівно це означає: Коли Хлодвіг прийняв (Сіагрія від Аларіха), то наказав тримати його під вартою, а коли він отримав владу над королівством, наказав його таємно вбити мечем. У мить смерті він запитав: «Де тіні?»

Ніхто не знає, що мали означати слова вмирущого останнього римського короля. 

Quaesivit cum moriebatur ubi essent umbrae.

Він запитав помираючи:

– Де тіні?

За чим слідує намагання провести експлікацію «сокровенного» сенсу:

Чи цим висловом він показував, що очікує на душі в царстві мертвих, як це зрозуміла легенда? Чи він стримано називав так богів Олімпу, загорнутих у хмари, на яких вони подорожують? Звертався до Егідія, свого батька? Війська з Галії, очільником яких він був? Зв’язки, які поєднували, з часів його батька, короля Хільдеріка, чи свою дружину, королеву Базіну? Чи з часів його дідуся, короля Меровея? Чому син Хільдеріка не віддав шану змії, пов’язаній з сином Егідія? Де тіні, які можуть свідчити про дане слово?

(с. 32-33)

Що означали сказані слова, виявляється все складніше і складніше зрозуміти, автор нанизує здогад за здогадом, які не пояснюють нічого, проте створюють вибагливу тканину з риторичних запитань, які і звернені ні до кого – до тіней. Щоправда, не завжди ці етимологічні пейзажі і мізансцени створюють повноцінну картину, і можна сказати, що в багатьох випадках вони надто вчені, аби бути суто художнім образом, проте надто фрагментарні, щоб бути спостереженням.

Етимологічні роздуми і пошуки «внутрішньої форми» слова не обмежуються ареалом греко-римського світу. Кіняр полюбляє звернутися до санскритських слів, які теж несуть відбиток вічного, невимовного сенсу:

Людську свідомість можна порівняти з полум’ям лампи, запаленої вночі. Цю лампу можна загасити.

Санскритське слово nirvana означає щипці для гасіння ґноту або зняття нагару, щоб він не чадів. (с. 73)

Постатями чи образами-орієнтирами виступають якісь історичні особи чи мистецькі артефакти, які згадуються в кількох місцях твору і якщо не створюють сюжету, то хоча б поєднують в єдине ціле текстову тканину. Такими є згадані кілька разів Сіагрій, мсьє де Сен Сіран, арештований 14 травня 1638 року.

Чимось таке письмо нагадує не стільки «потік свідомості», який має хоч і подібну організацію, проте засадничо відрізняється від письма Кіняра. Можна провести паралель із так званим «ліричним» романом зламу ХІХ-першої третини ХХ ст., до якого можна віднести деякі прозові твори Андре Жіда і деякі зрілі романи Вірджинії Вулф.

Книга Паскаля Кіньяра не випадково отримала 2002 року Гонкурівську премію – у ній втілилися численні знаки часу, духу епохи. Вона маніфестується у неорганізованій, спонтанній композиції, що нагадує і стиль японських нотаток, і популярні в часи пізньої античності записки і виписки,  miscelania, – це спроба незаангажованого письма, письма, вільного від диктату метанаративів, «децентралізованої» оповіді – у неї немає ні сюжету, ні головного персонажа, а є лише голос оповідача із усіма своєрідними ознаками: культурною артикуляцією і неповторним світоглядним акцентом. У нього є й свої вади мови (захоплення граматично простими місцями з латинських авторів, якими легко пускати пил в очі не-латиністам, але можна викликати поблажливу посмішку останніх), хоч вони лише додають шарму.

З іншого боку, вона є мікропроектом векторів оновлення європейської прози, європейської культури. Чим має бути нова європейська проза, якщо судити про це за «Мандрівними тінями»? Японськими записками біля узголів’я, які говорять про останніх римських можновладців. Ким є новий європейський автор? Кимось на зразок придворної дами Сей Сьонагон, яка роздумує про латинські етимології. 

Покликання:

[1] Pascal Quignard. Les Ombres errantes. – Editions Grasset & Fasquelle, 2002. – 191 p.

[2]  Les Ombres errantes by Pascal Quignard. Review by: Jean-Louis Pautrot // The French Review, Vol. 77, No. 3 (Feb., 2004) – p. 630.

2019

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s