Лідія Мазурчак. На самій вежі ратуші

Лідія Мазурчак

На самій вежі ратуші

84449181_1299773463545679_9046641794846031872_n.jpg


Пропонуємо Вашій увазі надзвичайний, на наше переконання, з точки зору експресивності та художньої образності твір; невдовзі також з’явиться окремий відгук на нього (К. С.).

Оформлення – Юрий Затварський (Yury Zatvarsky)


Біля самого нафтового Борислава розташовувалося місто, де всі про всіх все знали. В центрі міста розмістилася ратуша, а поруч – маленькі торгові ятки, де продавали усе – від різноманітного краму до меду і ковбаси. На самій вежі ратуші, там, де годинник щодня сповіщає мешканців про швидкоплинність часу, інколи можна було побачити темну постать монаха. Щоправда, дрогобичани не могли впізнати його, називаючи мало не самим чортом, провісником скорого апокаліпсису. Старожили ж, навпаки, вважали, що це Юрій Змієборець спускається з небес, аби оглянути місто і благословити людей у маленькій дерев’яній церкві, неподалік сільзаводу.

Монах повільно піднімався, опускав голову і мугикав під ніс чи то закляття, чи то замовляння. Над ратушею можна було помітити згустки пухких, темних хмар, зрідка з них сходила блискавиця. Гуркоти грому лякали дрогобичан, а особливо дітей. Дощ стояв стіною. Вода заливала майже всі міські вулиці. Пам’ятаю, як матінка завжди замикала мене в кімнаті, кажучи, що не можна виходити на вулицю і на балкон, інакше Бог скарає мене і відвезе на золотій колісниці прямісінько в пекло. Я уявляла собі картину Страшного суду в бабусиній хаті, де чорти, біси та сила – силенна іншої нечисті дивилися на мене так, ніби зараз, справді, простягнуть руки і заберуть душу.

Пам’ятаю час, коли монах довго не з’являвся, а вже коли вийшов – його ніхто не спізнав. Темна, похилена до землі чи то від гріхів, чи то від болю постать майже не подавала ознак життя, тільки із вежі ратуші час від часу лунали тихі стогони і схлипування. Довго із неба падали тоді дощі. Ба більше, лило як з відра. Навіть кілька вулиць і обійсть затопило, але найбільше постраждав двір нашого вельми поважного пана бургомістра – Фелікса Оберштайна. Його вілла стояла на вулиці Панській, то ж повз неї частенько проїжджали візники та магнати на автомобілях. Після дощів дорогу часто вкривали глибокі калабані, то ж навіть в домі можна було чути гучне хлюпання і торохкотіння.

Пан Фелікс довго не думав – переїхав у літній будиночок разом з дружиною та дітьми. От тільки його доньку, зеленооку, чорняву Аделю не бачив ніхто. Казали люди, що відіслав її батько закордон на навчання. Може воно так і було, але чомусь із криниці біля їх старого будинку часто лунали виття та плачі. Не знаю, як у моїй дитячій уяві поєдналися каліцтво монаха та зникнення Аделі, але я точно знала, що якийсь зв’язок між тим усім є. А ще більше впевнилася у цьому тоді, коли матінка почала пакувати мої речі, щоб відправити до Борислава, де на шахті працював мій дядечко Йоганн. Він часто приїздив до нас у гості, ще коли живим був мій батько Артур, який теж був шахтарем. Дядечко Йоганн брав мене на руки, підіймав високо – високо й примовляв: «Дівчинко, роки йдуть, а ти завжди така мила, маленька і вперта!».

Але саме в той час я не хотіла нікуди їхати, впиралася як могла, плакала і вередувала, аж поки мати не посадила мене на стілець і не розповіла мені все. Виявляється, дочка пана Оберштайна – давно покійниця. Пан Бургомістр втопив її у криниці через її любов до монаха. Монах той з’явився нізвідки, ніхто не знав навіть його імені. Довго він блукав вулицями, аж поки не зустрів якось Аделю.  Вона саме вийшла на вечірню прогулянку. Монах кілька днів спостерігав за нею, а потім наважився підійти. Аделя розхвилювалася, бо з дитинства носила на собі мітку диявола – народилася з вовчою пащею, то ж на люди майже не виходила. Щоправда, ніхто не жахався її – дівчина, на відміну від батька, була доброю, чесною та щедрою. Заговорив монах з нею, вийняв із торби якісь книги. Так вони і потоваришували. А далі – один Бог знає, як було. Кажуть старі люде, що монах той чаклуном був, мольфаром. Виходив на самий верх ратуші і з вітром розмовляв, хмари розганяв. А вітер – пустун потім слова монаха Аделі передавав, жартував з нею.

І от якось старий пан бургомістр вирішив віддати Аделю заміж за львівського пивовара Кейнера. Вже й дата весілля була визначена. Проте Аделя все частіше зникала кудись вечорами. Покоївки бачили, як вона тихо встає з ліжка, виходить із дому та ніби зникає. Казали, що це монах забирає її у свою темну келію. Правда чи ні, але напередодні весілля з’ясувалося, що добру і милу Аделю хтось уже збезчестив. На зустріч з нареченим вийшла вона із розплетеними косами.

Пивовар Кейнер усе розповів бургомістру, а той так розізлився, що замкнув дівчину у кімнаті. Потім зайшов туди й почав бити її, не жаліючи сил. Річ у тім, що ще до народження Аделі було вирішено одружити її із паном пивоваром, якому бургомістр свого часу був винен доволі пристойну суму. Одруження зірвалося, то ж пан Оберштайн мав сплатити величезний борг. Він бив дівчину, викручував їй руки, аж поки її бездиханне тіло не впало на підлогу. Наляканий чоловік втопив свою її у криничці. Чорному монаху вітер розповів про смерть коханої, тож він явився панові посеред ночі. Та пан Оберштайн був готовий до цієї зустрічі – скував бідного чоловіка срібними ланцюгами. Його відвели у карцер, де мало не вбили. Тоді пан Фелікс наказав прикувати монаха на самій вежі і примусити його служити на благо міста. Він повинен був контролювати погоду, за допомогою відварів і заклять лікувати людей та відганяти злих духів.

Ясна річ, нічого з цього не вийшло. Чаклун відмовлявся захищати місто від зла, а, навпаки, сипав на всіх прокльони. І якщо його тіло було закуте у срібло, то слова все ще мали якусь силу. Він накликав грози і буревії, посухи й зливи. Місту була завдана шкода, то ж було вирішено заспокоїти відьмака. З усіх дівчат – дрогобичанок потрібно було відібрати ту, яка б припала йому до душі. Моя мати злякалась, бо ж не дарма біля нашого дому часто почали ходити міські поліцаї і розпитувати про малолітніх і юних дівчаток. Кажуть люди, що ту, яку оберуть, спалять на площі, наче відьму, разом з чаклуном. То ж мати, злякавшись, написала листа дядечку Йоганну, аби той найняв фіру і забрав мене до себе. 

І ось тепер я пригадую, як минаючи площу Ринок я востаннє глянула на вежу ратуші і побачила монаха. Він дивився просто мені у вічі і усміхався. Його постать навіть не злякала мене. Я махнула йому рукою, а він обернувся на чорного як ніч ворона і полетів. Його оголосили в розшук, але так і не знайшли. Ніхто не знає, куди він подівся. Тільки от після цього біля костелу з’явилося  двійко воронів, що звили собі там гніздо і щоранку вітали перехожих своїм гучним, таємничим «Кааарр».


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s