Ян Потоцький
Розповідь одержимого Пачеко
(капрічос)
— Геть від мене, дияволе!
На що обидва голоси знову тихо відповіли:
— Як це? Ти женеш нас? Хіба ти не наш чоловік? Нам холодно, розпалимо трохи в коминку.
І справді, незабаром легенький пломінчик зайнявся в кухонній печі. Коли стало трошки світліше, я розплющив очі й побачив уже не Каміллу з Інезільєю, а двох братів Зото, які висіли в комині.
Від цього страшного видовища я мало не збожеволів; вискочив з ліжка, вистрибнув через вікно й почав тікати в поле. Якийсь час я гадав, що щасливо втік від усіх тих жахів, але, озирнувшись, помітив, що повішеники женуться за мною. Я мчав чимраз швидше й невдовзі залишив упирів далеко за собою. Але радість моя тривала недовго. Огидні істоти покотилися колом на руках і ногах і в одну мить наздогнали мене. Я ще пробував тікати, але врешті забракло мені сил.
Тоді я відчув, що один з повішеників хапає мене за щиколотку лівої ноги, я хотів її вирвати в нього, але другий тут же заступив мені дорогу. Він затримався, витріщив на мене жахливі очі і вивалив язик, червоний, як залізо, вийняте з вогню. Я благав про милосердя — марно. Однією рукою він схопив мене за горло, а другою вирвав якраз оце око, яке й досі не може загоїтись. На місце ока він всунув свій розжарений язик і став лизати мені мозок так, що я ревів від болю.
Тим часом другий повішеник, який схопив мене за ліву ногу, пустив у хід пазурі. Спершу він став лоскотати мені стопу ноги, за яку мене тримав, а потім пекельна потвора здерла з неї шкіру, повитягала всі нерви, очистила від крові й почала перебирати по них пальцями, як на музичному інструменті. Бачачи, однак, що вони зовсім не видають приємних для нього звуків, він запустив пазурі мені під коліно, підчепив пазурами жили й став їх підкручувати, зовсім так, наче настроював арфу. Нарешті він став грати на моїй нозі, з якої зробив щось на кшталт бандури. Я чув його диявольський сміх, а пекельне виття супроводжувало мої жахливі крики. Вуха мені роздирав скрегіт зубів тих клятих: мені здавалося, що вони перемелюють в зубах усі фібри мого тіла; врешті-решт я втратив свідомість.
Вранці пастухи знайшли мене на полі й принесли в цю келію. Я висповідався в своїх гріхах і біля стоп вівтаря знайшов певне полегшення в моїх стражданнях.
Після цих слів безумець страшенно заревів і замовк.
Фрагмент перекладу твору «Rękopis znaleziony w Saragossie» (1815) Віктора Дмитрука.
