Михайло Назаренко

Українська «Антологія Спун-Рівер»

---

Коли читаєш українську літературу, час від часу трапляються несподівані знахідки. А інколи – дуже несподівані знахідки.

Був такий український письменник – Микола Чернявський (1867-1938), поет і прозаїк. Абсолютно середній, як температура в палаті. Він завжди писав те, що писали й інші – чи то оповідання про лиху долю народу, чи то претензійні алегоричні замальовки, – гірше, ніж інші, але не так щоб зовсім жахливо. Середньо. У 1927–1931 роках він видав зібрання творів – аж десять томів, п’ять – прози і п’ять – поезій.

Статті 54-10 і 54-11 КК УРСР. Розстріляний.

І от на останніх сторінках останнього тому його творів надруковано цикл «З долини забуття», зовсім не схожий на все інше, що він писав. У передмові Чернявський твердить, що впродовж майже тридцяти років (1901–1928) він збирав на українських кладовищах епітафії й завіршовував їх. Так утворилося те, що Чернявський назвав «цвинтарною антологією»: він в міру свого таланту майже випадково зробив те, що, наскільки мені відомо, не має аналогів в постбароковій українській літературі – й справді найближче стоїть до книжки Едґара Лі Мастерса (який, звісно, на відміну від Чернявського, свідомий модерніст, верлібрист і т. д.).

Здається, цикл Чернявського так і не передруковували – тож ось уривки з нього. Їх досить багато, бо їхній ефект – кумулятивний.

І.
Я в темне море відпливаю,
Прощайте, ясні береги!
І вас востаннє я вітаю,
Кохані, любі, дорогі.
Та не сумуйте – по годині
Ми в іншій стрінемось країні.

II.
Він перейшов Балканські гори
І був призведений в майори,
Та смерть з косою підійшла
І цвіт життя його стяла.
По нім сумують мужність, слава,
Згада й Болгарія лукава.

IV.
Бік 1-й.
Ах, був щасливий я з тобою!
Була життям ти повна вщерть,
Коли стяла тебе косою
Зненацька сухоребра смерть.

Бік 2-й.
Покоїться тут прах дружини
Веселогорського купця:
В п’ятидесяті роковини
Умерла шлюбного вінця.

Бік 3-й.
Покойся, ангел легкокрилий,
До яснорадісного дня,
Коли й твій друг осиротілий
На небо землю проміня.

Бік 4-й.
Цей монумент ізбудував
Соборний титар Гнат Любисток.
Він другу гільдію держав,
Мав сім синів і сім невісток.

V.
Зів’яла ти, квітонько наша.
Дочасно зів’яла.
У рай тебе матінка божа
Одвідціль забрала.
Цвіти перед божим престолом,
Красою пишайся,
Благай за нас господа бога
І нас дожидайся.

VI.
Ця кам’яна коштовна штука –
Дарунок дідові од внука.
Ціна йому сто сім рублів.
Робив майстерний Гнат Скраклів.

ІХ.
Тут, під каменем оцим,
Спить Дмухайленко Максим.
Мав він хутір і леваду,
Став, і млин, і клапоть саду,
Смачно їв і ласо пив,
Сімдесят сім літ прожив,
А умер, то в дві неділі
Гробаки його об’їли.
Хай пером йому земля!
Одійшов одвідціля
Року сімдесят восьмого.
Помолімося за його!

X.
Тут покоїться прах
Митрофана Задери.
Він служив в хвершалах
І умер від холери.

XI.
Був я пишний і багатий,
Гордий долею своєю,
І неначе дуб крислатий,
Жив, оточений сім’єю.
Та, мов вихор з верховиння,
Смерть найшла на мене люта,
Раптом вирвала з корінням,
І тепер лежу я тута.
І нема мені поради
І рятунку ні від кого.
Умоліть же, Христа ради,
Ви, живі, за мене бога.

XIII.
Тут лежить, мов глек розбитий,
Регент Фотій Брясно.
За життя вином налитий
Був він повсякчасно.
Та ступила смерть на його,
Він перевернувся,
І – як душенька до бога
Одійшла – не зчувся.

XVI.
Мовчи, вся твар, восплачте, гори,
Річки сльозами хай течуть,
І хай комети й метеори
У царство слави вкажуть путь
Герою – генерал-майору
Кейзерлінгштейнові Єгору.
Хоч у боях він і не був,
Та двадцять орденів добув:
Був ніжний муж і сім’янин,
Слуга царю, отчизні син.

XVII.
Сміявся день до мене
Безжурними очами,
Являла тьма стражденне
Лице своє ночами.
А я все йшов невпинно
Лісами, купиною,
Живився щохвилинно
Єдиною маною:
Добитися до храму,
Де сонце має жити.
Та вмер. Зарили в яму.
І мушу в ній я тліти.

XVIII.
Тут серце, що з грудей батьків
Катами вирвано, зарито…
Поручик Прохорів. Забито
На усмиренні моряків.

XХ.
Бік 1-й.
Я мав дві квітки – дві жони.
Були вони обидві Фені,
І слабували на легені,
І вмерли в середу вони.

Бік 2-й.
Штахети й хрест цей спорудили
І позолотою покрили
Рябокобиленко Іван
І з ним сини – Петро й Степан
Дев’ятдесят восьмого року,
А вірші склав Свирид Сорока.

XXI.
Орлом-звитяжцем понад хмари,
Літак червоний, він злітав
І шлях в повітрі прокладав
Туди, де сонце комісарить.
Пишався ним УСРР.
Та доля зрадила героя:
Дала машина перебоя –
І смертю славних він умер.

XXIII.
В Червоній армії був ти
Бійцем червоним, любий брате.
Тебе замучили кати,
Злотопогонники прокляті.
Сховали тут Бузька Дмитра
Під спів Інтернаціонала.
А вірші ці його сестра
Оксана написала.

XXIV.
Спочиває тут Ян Муляр,
Гульвіса завзятий.
Був він бідний на маєтки,
На любок багатий!
Гей візьми землі, мандрівче,
Засип йому очі,
Бо панянку як побаче,
І з гробу підскоче.

XXV.
«Нема – рече безумний – бога.
Я сам є бог, і світ весь мій».
І не ступивши до порога
Упав і вже він неживий.
Блажен, хто вірою ясною,
Немов світильник той, горів,
Тому всякчас над головою
Був богоматері покрів.
Тут прах покоїться єрея
Білоцерківського Петра.
Під час догани архирея
Вмер раптом в сім годин утра.

XXVI.
Будуть бурі, будуть грози,
Землетруси, чорні дні,
Та мені вже їх погрози,
Всі ті бурі не страшні.
Всі моря я переплинув,
Океани пересік
І востаннє якір кинув
В тихій пристані навік.

XXVII.
Колезький реєстратор,
Король і імператор –
Всі люди, а не боги,
І всі простягнуть ноги.
І, як у рот пампушка,
У пекло йде їх душка.

XXVIII.
Requiem aeternam
Dona ei, Domine,
Щоб по смерті сквернам
Не служити в спомині.
Бо як та билина
У жерущім пломені,
Так горить людина
Грішная у спомині.

XXIX.
Майор Рафтопуло безцінний,
Супруг і батько, друг незмінний,
Покинувши зрадливий світ,
Навіки тут поклав живіт.
На п’ятдесят він восьмім годі
Віддав жахливий борг природі,
Сімох залишивши дітей,
В сльозах дружину і друзей.
Щонайвірнішая супруга,
Безцінного втерявши друга,
В ознаку пам’яті його
Надгробка здвигнула цього.
Тоді печаль її скінчиться,
Як з ним душею з’єдиниться.
Почив у вісімсот дев’ятім році,
У п’яте квітня. В сім годин
Без двадцяти шости хвилин
Настав кінець земній мороці.

---

Микола Чернявський.

Нерозрізані сторінки (1898, опубл. 1930)

Переглядаючи старі журнали,

Що порохом припали забуття,

Надибував під ним я дорогі кристали,

Знаходив злото між сміття.

І бачив я, що часто кращі твори

Були нечитані. Що мимо їх,

Хапаючись, сучасник перебіг,

Низами обійшов стрімчасті гори.

---

А от іще Чернявський. Уривок із поеми «Пан Падура» (1888, опубл. у «ЛНВ», 1901). Зараз це видається дуже кривим дзеркалом зрозуміло чого, написаного через шістдесят років.

Було зимою:
Завія вила,
Холодним снігом
У вікна била.
У спочивальні
Свіча горіла,
На ліжку пані
Бліда сиділа.
Як з воску злита,
Вона сиділа,
На пана сумно
В журбі гляділа.
. . . . . . . . . . . . .
І він неждано
Схилив коліна…
І то велика
Була хвилина!

---