Кирило Степанян. Вибір між ризомою та мікоризою

Кирило Степанян

Вибір між ризомою та мікоризою

131842934300006488.jpg


Є досить наївним покладатись на те, що з’явиться течія, здатна знівелювати негативні аспекти докорінної ревізії постмодерном самих світоглядних основ в загальнолюдському масштабі, співмірному глобалізації, бо подібні претензійні течії одразу ж каналізуються цим же постмодерном та природно інтегруються в його плюралістичну мережу в якості одного з (суб)дискурсів. Так проголошена метамодернізмом модель коливання описує як ідеал гібридизацію світогляду окремих індивідів або їх «групускул», природну для постмодерних умов, тоді як загального маятникового руху бути не може, оскільки «модерністські» ідеали давно інклюзовані або інкорпоровані та розміщені в комірках потсмодерної мережі, введені у її «гру». Метамодернізм шукає свій вектор та цілеспрямування в межах власної естетичної концепції, але апелює до постмодерну, а не до більш значущої за постмодерн гіпотетичної інстанції, яка б долала нівелюючий (в руйнівному аспекті) сенси вплив останнього. За своєю суттю метамодернізм є суперечною течією конструктивного постмодернізму, протиставлений постмодернізму як такому, в умовах, коли останній діє в якості неподоланого «універсального розчинника» для всіх тих конструктів, які не апелюють до абсолютів (при тому, що свій вплив він чинить як на традиційні релігії, так і на синтетичні релігійні течії, що засвідчує співпадіння по часу Реформи католицької Церкви із актуалізацією ентузіазму та подекуди істерії навколо міфологізованого початку «ери Акварісу» в контркультурі). Для подолання цієї кризи необхідна цілком органічна для людської душі автентика, трансцендентальний стержень, вкладений або набутий – ми до кінця не здатні збагнути цієї таїни – а не новітні конструкти.

Вихід з спричиненої постмодерном кризи існує від самого зародження цього всеперетравлюючого дискурсу, але він не очевидний для поціновувачів вольниці постмодерного нігілізму, що зазіхає вже й на чужі святині. Поточний стан дезорієнтації, спричиненої перегинами процесу «постмодернізації» суспільства, та криза культурного життя і розвитку в умовах «інформаційного шуму» вимагає не стільки маніфесту, скільки якої-небудь реакції від неіндиферентних до цього явища осіб. Якщо криза ця завжди перманентна, і ніщо критично не загрожувало та не загрожує існуванню «високого стилю», який постмодернізм лишень збагачує та ускладнює, то нині природнім чином домінує той аспект постмодерну, одна з якостей якого це розмивання граней між профанним та сакральним, екзотеричним та езотеричним, високим та низьким, масовим та елітарним. Практично стерті вже межі між «одновимірними людьми» неомарксистської критики та бунтівними знекоріненими «номадами» номадології та фройдомарсистського шизоаналізу. На цих «одновимірних людей», суспільство яких неофройдистські «спін-доктори», пропагандисти Бернейса й оформили та значною мірою спродукували в відомій формі консюмеричного суспільства, і які також є як жертвами, так і джерелом запиту на консюмеричну систему, кимось може покладатись провина як на «цапа-відбувайла» за перегини та руйнівні інспірації в суспільному співжиттіа їх споживацька культура нібито, на думку неомарксистів, спричинила потребу подальшої емансипації жертв цих самих спродукованих суспільних норм. Жертви ці, вважається, мали та мають вивільнитись з порочного кола «утопії» американізованого споживацького стилю життя.

Все це вимагає оформлення дискурсу або хоча б метафоричної концепції, що чинила би опір торжеству тих деяких одержимих руйнівним та загрозливим (для носіїв консервативних ідентитетів, що перебувають поруч) ентузіазмом «номадів», які ведуть агресивні нападки на пласти вищих та священних для ближнього сенсів, вважаючи облудно, що їх «постмодерн», інтерпретований в емансипаційно-лібертиністському але головно нігілістичному ключі, покликаний якщо не знищити й стерти, то як мінімум нівелювати, розчинити в собі, гомогенізувати та розпрямити тло культурного життя – по суті, знищуючи градації та ступені досконалості в житті та мистецтві, нівелюючи духовний розвиток як чи не беззмістовний та відносний, тоді як ідеал плюралізму має убезпечити та забезпечити захист обох векторів, позаяк узгодження протирічь в деяких питаннях навряд чи можливе. Все це відомо кожному уважному споглядачу сучасного нігілізму або фундаменталізму. Перший як і раніше продовжує вести нападки на нібито «регресивні» феномени культури, які роблять індивідуальне та субстантивне людське буття повним (або хоча б надають таку перспективу зростання до повноти в становленні, і з якою деякі агресивні «номади» можуть плутати спектр власних форм розщепленості в сектантських гранях та ідентитетах, поза намаганням досягти та пережити власну «самість»; остання тепер також може заперечуватись навіть деякими нібито неоюнгіанцями, що є кричущим парадоксом), і тим самим підживлює дзеркальний йому фундаменталізм, що рядиться в шати релігійності, залишаючись рутинною ієрократією. Поміж архетипом дерева та ризомою із тисячма плато «номади» обирають ризому та плато, що було б лишень їх власним вибором, якщо б не радикальне крило, яке загрожує реалізації архетипу проростаючого Древа через носіїв, що вільно обрали саме його.

Beglik Tash - Santuario rupestre tracio - Primorsko.png

Нашою ціллю не є розвінчувати чужі побудови, але лише оновити для себе та обрати продовження ранньої ітерації постмодерного дискурсу. Його було чи не монополізовано та проголошено власне «постмодерністським», тоді, коли його чергова ітерація розвинулася вже в межах суголосної контркультурі хвилі 1960-х рр. (і який спродуковано «постструктуралістським зворотом»). На нашу думку, він не відбиває увесь потенціал постмодерної потуги, яка зароджується задовго до контркультурного зламу другої половини ХХ ст. та низки породжених ним дискурсів. В дусі деяких з постмодерних дискурсів було пролонгування пошуку біологічних метафор та аналогій, які на диво не були відкинуті після катастрофічної для усіх сторін, всього людства, спроби реваншу секуляризованих «містичних тіл» блоку Осі, які спирались на органістичний підхід до суспільства та принцип колективної відповідальності. Вочевидь, в таких дискурсах мікоїдні та дендроїдні мотиви це своєрідна данина традиції метафори архетипного Древа, на критику якої вони спрямовані.

triptyque.jpg

Виявити можливий, а направду існуючий з початків постмодерного дискурсу вихід з оманливого глухого кута, в який нібито зайшов в своєму ентузіастичному аспекті та поступі постмодернізм (що мислиться безвихідною позицією лише в обскурантній призмі негації), і є тією елемантрною доступною дією, яка нівелює на індивідуальному рівні усі негативні впливи поструктуралістської ітерації постмодернізму. Деякі виводи з останнього не творять напряму нових сенсів, а ревізуючи та деконструюючи, опосередковано елімінують, релятивізують, утилізують, нівелють та піддають деструкції, прагнуть іноді анігілювати чужі аксіології та сенси: якщо останнє це низові прояви, притаманні радикальним неофітам вільно потрактованої «деконструкції», то це не полегшує загальний стан, в якому ми опинились, лише навпаки. Деструктивний та нігілістичний аспект постмодерного дискурсу не можна замовчувати, і слід долати його оздоровленням дискурсу власного та користання з постмодерної ситуації, яка містить потенціал значного зростання загальнолюдського рівня свідомості. І тому аж ніяк не є насправді супротивною духовним пошукам окремої людини та спільнот.

Отже розглянемо, які біологічні метафори поставали протягом становлення дискурсів «традиції» та «модерну». Ми маємо звернути увагу на наступну еволюцію біологічних метафор, так чи інакше дотичних або приналежних постмодерністському дискурсу:

  • дендроїдна структура (архетип Світової осі, Дерево Життя, що поєднює ієрархічні рівні буття в комплексну цілісність із градаціями та якісними ступенями, що дає в міфах можливість героям та шаманам попри ув’язнення більшості в общинному та племінному началі, стратах та корпоративних тілах, трансцендувати, сходячи та нисходячи по світовій осі);
  • міксоміцет (природно це агресивна гібридна агрегація об’єднаних у аморфну структуру відносно примітивних організмів, немов би матеріальна конкреція стихійної палінгенетичної волі, яка в деяких теоріях (Р. Гріффін) корельована із «правими» тоталітаріями фашистського типу: наводяться приклади живої свастичної факельної ходи; однак зазначимо, що такі тоталітарії проектують симулякр дендроїдного архетипу (світової осі, axis nundi), аби легітимізувати власну концепцію вертикальної ієрархії та елітизму, утилітарно-холістичного ранжування спільнот, а їх риторичні антиподи «зліва» в своєму колективізмі реалізують ту саму історичну закономірність циркуляції еліт, проектуючи симулякр егалітаризму);
  • ризома (мережецентрична структура, проголошена «квазіструктурою», що є нонсенсом, і яка редукує – або повертає в імпліцитному міфізмі – космологію до стану хаосу, при цьому зберігаючи (або відтворюючи) структурні вузли, що концентрують та утримують від завершеного розчинення в хаосі образи впорядкованого буття); відтак ризома виступає своєрідною градацією «хаосмосу», яка не будучи суворо горизонтальною, проростає корневищем у будь-які структурні розлами (проникаючи, відповідно, в формі енергійного потенціалу деструкції та асимілятивного перетворення й у кайротичні розриви нашого історичного часу), руйнуючи структури та нівелючи саму ідею структур експліцитно-ієрархічного типу; плато виявляється лише проріхою, каверною та вузловим перевалочним пунктом в ще більшому ризоматичному тлі);
  • мікориза як можливий вихід з подібного хаосмотично-лабіринтної заплутаності, хіатусу та стихійного палінгенезу, це ще одна біологічна метафора, що описує можливі шляхи гармонізації людського буття в наявному стані культури через сполучення із цілим «лісом» висхідних, тобто орієнтованих на трансцендентне начало та першопричину буття течій, але в жодному разі не на елітизм; кластери та констеляції таких течій остаточно оформились за т. зв. «осьового часу» (К. Ясперс) поряд із зародженням філософських течій, і які органічні для людини в якості індивідуального пошуку на базисі якщо не релігії одкровення, то наприклад натуральної релігії, відкритого та поміркованого агностицизму тощо, і не є сектантськими конструктами та еклектичним набором забобонів в стилі низових проявів деградованих течій «new age».

«Номади», що постійно переміщаються мережами поміж вузлових атракторів-«симулякрів», в які остаточно перетворились суспільні інститути (кафкіанський мотив), є домінуючим архетипом людини глобалізованої сучасності в умовах суміщення тенденцій до глобалізації та глокалізаціїНеусвідомлена або напівсвідома пропаганда розщепленості ними (та усвідомлена в їх виразників) не просто нав’язлива, а тоталітарна: відкидаючи традиційні архетипи, вони самі переживають відому трагедію метаморфози Зігфріда, або енантіодромію в юнгіанському дискурсі (тенденцію до інверсії та перетворення на власну протилежність), тобто перетворення на те, проти чого повставали. В жодному разі не маючи на меті та не намагаючись стигматизувати чи тим більше демонізувати умовних «номадів» (що вважаємо недопустимим, і тут ми критикуємо лише агресивні інтенції та відповідну систему мислення, звернену на дестабілізацію та руйнування того, чому індивід протиставляє себе, і може вдатись не до емансипації та закриття гештальту, а до ворожих агресивних, зрештою насильницьких дій відносно носіїв полярного йому індентитетів та аксіологій), слід констатувати те, що деякі з них взяли за кредо погрози самому існуванню певних ідентитетів. Мова йде про аксіології, засновані на традиційних нормах та цінностях, і саме тому ми пропонуємо полеміку з пропагандистами ризоми та радикально-екстремального «знекорінення», під яким розуміється симулякр емансипації від зміфологізованих «традицій» (які часто вже є такими ж спродукованими «симулякрами») та навіть архетипних рівнів свідомості, що агресивно можуть нав’язуватись ними носіям цілковито відмінних самоцінних ідентитетів та ідеалів (історичні прецеденти цього це ентузіазм хунвейбінів та імітація їх досвіду в межах «західної» контркультури).

Більше того, відомий з часів Реформації лібертинізм як нігілістичний мотив знайшов вихід в інституалізованих формах та відтепер з «ліцензією» від влади: hellfire club cтав суспільною нормою для значної частини населення, і це повсюдно насаджується як вияв «прогресивності» тощо (мовчимо про облудність сліпого прогресизму, від катастрофічних експериментів в дусі першої половини ХХ ст. в явній формі відмовились). В суспільстві неодмінно має бути можливість існувати самозаглибленим мережевим «автономним зонам» та коміркам, в тому числі лібертенським, а отже співжити кожній групі у виробленій ними реальності, коли це не торкатиметься інших ідентитетів в дусі агресивного нав’язування власних переконань: втручання та арбітраж мають бути виключно у випадках посягання на свободу іншого. На практиці ж ведеться агресивна пропаганда аксіологій, неприйнятних іншим. Релятивно відкидаючи доцільність, а вірніше, імпліцитну цілеспрямованість постмодерну, дехто сам встановлює цілі, на шляху досягнення яких готовий нищити цілі світи та розвіювати чужі цінності, ненавидіти їх носіїв; по суті це є руйнівний викид бунтівної волі, чергова форма стихійного палінгенезу, її мутація в аспекті колісниці-джаггерноуту, яка суне на вразливі форми вискоорганізованого буття. Однак попперівський парадокс обмеження свободи має актуалізуватись лише у випадках прямого насильства, і саме тому політична культура має шукати шляхи інтердискурсивного узгодження протирічь, на відміну від популістських політтехнологій, що підживлюють ресентимент та маніпулюють настроями, спекулюють та паразитують на стихійному волевияві вузьких електоральних груп або некритичному та напівсвідомому запиті широких верств, тим самим сприяючи неприродній вже дефрагментації суспільства. З цим радикалізмом борються, але він же в популярному – і популістському – дискурсі замовчується або маргіналізується.

До прикладу, маргіналізується поширений погляд на аборт як на недопустиме насильство та форму інфантициду або, якщо невід’ємна людська гідність та статус дитини не визнається до «первинної соціалізації» (довільно прив’язаної до біологічного факту народження), як на знищення людського організму (і в цьому випадку так само носія невід’ємної людської гідності, яка є вродженою, не набувається, так само, як ніхто не має «права позбавляти» її: так найжорстокіший серійний вбивця дегуманізує сам себе, проте субстантивна людська гідність, з якої й випливає сам факт дегуманізації, не має дозволяти суддям та присяжним вирішувати, хто «має право жити», бо це дегуманізуватиме об’єктивований таким рішенням індивід, і тим самим їх самих, перетворюючи злочинця на жертву насильства (розрізнення страти і вбивства є скоріш за все самонавіюванням суддів та катів, а також засобом знеособлення правосуддя, ототожненого тут із насильством); тут же бачимо як на підставі стадії пренатального розвитку селективно вирішується кому відмовити в невід’ємній людській гідності, а отже правах та житті, і це стосовно цілковито безневинних людських організмів!). Це також і прояв граничної безвідповідальності, перенесення відповідальності на рішення держави, що це «ліцензує»: легалізація ототожнена із законним благом, життя іншого, а тим більше морально-етичний аспект любові, співчуття та відповідальності, обов’язків релятивізуються, заперечуються або частково визнаються (без наслідків) та нівелюється. Імплементація та легалізація таких практик в якості «норм» і навіть «благ» свідчить про спроби насадження в якості універсальних конвенційних (існуючих і в якості негласного суспільного договору подекуди й за доби до легалізації) рішень щодо «правової доцільності» та «допустимості» таких феноменів, комплексно вкорінених в сучасні нам аксіології та ідеології, що їх обслуговують (або навпаки, підживлюють та конституюють), соціальних та юридичних норм та практик. Насаджуваних в плюралістичному суспільстві в тому числі тим, для кого це є абсолютно неприйнятним. Якщо противники цього поставлені в глухий кут легалізації та світської законності неприйнятного феномену, то простір дискусії залишається відкритим, і тому має бути висунуто та протиставлено не чергову протилежну за переконаннями «групускулу», а здорову та об’єктивну, суто секулярну контраргументацію в погляді на такі практики. А також на питоме їх джерело, а отже в тому числі на суть та цілеспрямування потуг суспільств «постмодерну» та наслідків його розгортання: це питання не довільних смаків та поглядів, а питання життя та смерті в умовах коли релятивізація певних засадничих та елементарних норм породила ще одну після катастрофічного досвіду першої половини ХХ ст. дегуманізуючу ідеологічну систему упослідження носіїв невід’ємної людської гідності, що обслуговує комерціалізовану (включає інфраструктуру та індустрії, дослідні лабораторії) сферу довільного селективного знищення та використання з точки зору холістичного утилітаризму  найбільш вразливих та узалежнених фізично, довільно позбавлених правосуб’єктності людських організмів. Це є найбільш кричущим та небезпечним в сьогоденні проявом дискурсивної релятивізації засадничих підстав. І це закономірно перетворюється (в якості прояву тенденції до енантіодромії, інверсії на протилежність риторичному набору) в монопольний монодискурс, і в свою чергу явно суголосно процесам релятивізації. Остання припадає на інтермедіальну добу «епімодерної» (між Великою війною та контркультурною революції із «поструктуралістським зворотом») кризи аксіологій, деформованих комплексом травм (колоніалістським ханжеством та досвідом Великої війни, колапсом колоніальних систем, ідентитетів та старих систем лояльностей, з кайротичних розривів чого користали нові форми дегуманізуючого релятивізму протягом ХХ ст.). Процеси дегуманізації відродились після колапсу блоку Осі на відмінних, формально полярних ідеологічно-риторичних засадах, змінивши колективістсько-тоталітарний полюс холістичного утилітаризму фашистського типу на лібертенський полюс довільної селекції з точки зору абсолютного суверена, яким є соціалізований індивід, наділений в цій парадигмі виключними правами та привілеями (що є докорінною несправедливістю, нерівністю, насильством із летальними наслідками) та довільного соціоцентричного перевизначення правосуб’єктності в парадигмі, де гегемонію отримала соціально-лібертиністська гібридна ідеологія. Попри те, що тварини залишаються так само фактично незахищеними від насильств та знищення, деякі індивіди відкрито проголошують надання переваги тваринному світу перед насильницьким контролем людської популяції, що вважають корисним для природи, що є кричущим іморалізмом, а з тим релятивістським симулякром інвертованої моралі та етики. Всі ці явища та тенденції напряму суголосні тому, що в культурі постало в якості негативного та деструктивного аспекту амбівалентного явища «постмодернізації» як релятивізації не на користь плюралізації суспільних відносин.

Забігаючи вперед (до цього ми ще повернемось в цілковито присвячених цим питанням публікаціях) слід зауважити, що з суто секулярних позицій необхідно розвивати максимально відкритий дискурс, який вимагатиме реалізації норми дотримання принципів ненасильства та мінімізації насильства при самозахисті в екстремальних ситуаціях, системному поширенні нелетальних форм озброєння під час конфліктів, загалом засадничого ненасильства в соціумі та за його межами (і стосовно природних середовищ) в умовах повного усунення упосліджених груп та категорій серед населення, а отже підставової правосуб’єктності будь-яких з них, повної заборони смертної кари та переходу до фактичного правового захисту тваринного життя. Така ідеальна норма не була б релятивізована через те, що зосереджена та зведена виключно до одного засадничого та підставового принципу: максимальна свобода, обмежена виключно здоров’ям та життям іншого незалежно від його статусу, що мало би бути досягнуто через:

  • правосуб’єктність усіх без виключення категорій населення;
  • неупереджене регулювання конфліктних ситуацій, які виникали б на грунті суперечностей,
  • мінімізацію примусу як форми насильства при організації та реалізації охорони порядку та правосуддя;
  • виключення ірраціональних та довільних факторів.

Гармонізація співжиття можлива, повторимо, виключно через визнання прав та забезпечення гарантіями  КОЖНОЇ категорії населення незалежно від їх статусу, стадіального розвитку а отже рівня соціалізованості, а отже шляхом справедливого та чесного визнання повної (відкритої та інклюзивної) правосуб’єктності, рівності (правового егалітаризму) та обмеженої лише свободою іншого особистої свободи (забезпечення максимальної свободи самореалізації до межі, що посягає на невід’ємну людську гідність іншого), що випливають з елементарних принципів власне гармонізації соціального та планетарного співжиття. Повторимо, що має бути гарантовано максимум свободи, обмеженої ВИКЛЮЧНО здоров’ям та життям іншого незалежно від його статусу, а отже повинні бути негайно вироблені принципи регулювання подібних конфліктів між інтересами осіб або їх представниками (правозахисниками). Також мають бути вжиті заходи для ознайомлення населення із важливістю усвідомлення міри відповідальності перед іншими на індивідуальному рівні. Можливість цього не утопічна а природна, і впирається лише в подолання кон’юнктури та тенденційності косних інституцій та ідеологій, що релятивізують цінність людського життя та невід’ємну людську гідність. Особливого піклування потребують найбільш вразливі та узалежнені суб’єкти, які нині дегуманізовані, упосліджені, уражені в правах та яким нині відмовляють навіть (!) в невід’ємній людській гідності. Всі ці питання потребують окремого детального розбору, хоча напряму пов’язані із аксіологічними кризами та трансгресіями протягом ХХ ст., однією з яких стала гранична та позамежна в деяких випадках релятивізація будь-яких явищ. А це корелює із станом дезорієнтованості в «ризоматичній» парадигмі ХХ-ХХI cт., що концептуально описує кризовий стан розщепленості суспільства, яке втрачає чіткі орієнтири та системи координат, а отже навіть певні засадничі, підставові норми починають сприйматись відносними, релятивізуються, зрештою законодавчо закріплюються очевидні перегини. 

da_c3a1rvore_do_silc3aancio_pende_seu_fruto_a_paz._arthur_schopenhauer_1788-1860.svg-d0bad0bed0bfd0b8d18f.png

Наявна наразі мережоцентрична структура індиферентна до ідейно-якісного наповнення своїх вузлових точок, які є тими атракторами, що формуюють аксіологічні кластери та констеляції навколо себе. Конструктивний же пошук повноти знімає обмеження єдиного цілеспрямування, тому що кожен пошук шляхів до неї буде украй неповторним та індивідуальним, з тим збагачений будь-якими глибинними сутями та образами вже наявних та існуючих коли-небудь культурних традицій (які складають загальнолюдське надбання), виведеного відтепер, в умовах глобального постмодерного синтезу, на рівень емерджентної субстантивної цілісності, критерієм якої може слугувати орієнтованість на трансцендування.

202746.jpg

Αὐτόποίησις

Як сьогодні структуровано постмодерн, який мислиться позаструктурним (що є нонсенсом)? «Поструктура» це нонсенс, хоча нейтралізуючий на ідейному рівні всі інші структури конструкт – на певному, власне структурному (!) рівні також гібридний – доцільно розрізняти як декларативну «квазіструктуру», або навіть її «симулякр». Стільникова ж структура постмодерну зрівнює усі дискурси та традиції, каналізуючи їх та розміщуючи у множинних комірках, нівелюючи претензії кожної на універсальне панування та «монополізацію істини», проте така система (так, безсумнівно, що і це також система) йде хибним шляхом, відмовляючись навіть від вихідних засад натуральної релігійної віри, акту визнання покладання вищим началом, першопричиною буття, значної міри доцільності буття, а не тотального ніщо. Акту визнання в межах інтуїтивно та раціонально пізнаваного та осяжного, в своїх доступних людині аспектах, вищого задуму. Тоді як схильні шукати сліди хаосу та заперечувати ступені якісної відмінності, яка розрізняє та відділяє хаотизований порядок від впорядкованого хаосу, межа між якими буває ледь помітна. Навіть абсурдистський «атеїстичний» ексзистенціалізм вимагав міфу та бунту. А фетишизм, діалектична архаїзація та ксенофобія щодо носіїв консервативних цінностей захлинула постмодернізований світ. «Постметафізика», що заперечує трансцендентність, також вдається до нонсенсу, редукуючи до абсурду: як мінімум «іманентизує» усе, що пролягає за межами Метагалаксії. Матеріалізм же – розглянемо марксистський варіант з його рецепціями – сенсуалістський по своїй природі, в Лєніна він по суті агностичний (див. «ПСС»), і чому мав насаджуватись «войовничий атеїзм», зведений до квазірелігійної віри (у відсутність першопричини, прогрес, матеріалістичну науку, партійне «краще та істинне» вчення, вождя, лінію партії, телеологічну «вищу ціль» тощо), яка аж ніяк не базується цілком на раціональних доводах, пояснюється лише злим наміром у маніпуляції соціумом й індивідами, а також тоталітарними технологіями його деконструювання задля перебудови. Наразі атеїзм зайшов в глухий кут, позаяк його межі розпливчасті та аморфні, він сполучає ворожість до відкритого для метафізики питання першопричини сущого або й самої концепції трансцендентного із деїстичною інтенцією тощо, редукуючи увесь досвід в позиції агностичного «епохе», відрізняючись від агностицизму не впевненістю навіть, а власне «вірою» в свої бездоказові припущення. Звинувативши ідеалізм в тому, що він спекулятивно вибудовує нібито абсолютно бездоказові «захмарні замки» та «вежі зі слонової кістки», атеїзм не позиціонує себе як здоровий агностицизм, вдаючись до того самого вибудовування того, що йому потрібно. Але це не все, що завгодно, як нібито вибудовуване на основі ідеалізму довільне будь-що, яке себе ж й обгрунтовує, а не менш безвідповідальна спроба елімінувати та редукувати все до довільно обраного фетиша, по суті нігілістичного абсолюту. В той же час гіпотетична відмова трансцендентному в персоналізованих іпостасях або редукція гіпотетичних «теосів» не мала б носити назву «атеїзму», щоб остаточно не заплутати людей. 

Отже, пропонуємо переосмислити вихідний концепт «номадології» та дотичні метафоричні побудови й запропонувати альтернативний погляд на потенціал потуги постмодернізму.

Дельоз та Гваттарі ані породителі, ані критики «номадів», вони їх співці, толмачі та пророки; породителі хіба відповідного естетичного порядку, що потрактовував наявний феномен останньої контркультурної ламки традиційних форм ідентитетів, і надав йому нових сил та цілеспрямування (попри заперечення телеологій). 

;li.jpg

Gilles Deleuze 

Пустка-хіатус по суті є метафорою знекоріненого – ніби аридизованого – простору, в якому між останців вертикальних структур – «деконструйованих» традицій – переміщається «машина війни» в дискурсі номадології, «номадичні» індивідууми (тим часом, з’явилась й концепція дивідуумів) – кожен виступає атомізованим, автономним, суверенним континуумом, як у лібертаріанській утопії. В своєму прагненні до «вічного руху» в стані екзистенційного неспокою та граничної мобільності він, відкинувши будь-які корені, переходячи між заплутаними мереживами хаосмотичних шляхів прагне утвердитись або безцільно бреде вузловими гомогенізованими горизонтальними просторами, гуртуючись із іншими «номадичними» «групускулами» за критерієм ідентичності в межах регістру «diversity» (й тут спектральний принцип «e pluribus unum»). Ці певні вузли ризоматичного простору, в якому ніби розкинуті відповідні строкаті табори цих трайбалістично-філетичних «групускул»(аксіологічно споріднених ідентитетів, попри відносну штучність соціальних зв’язків, неорганічність, що випливає зі культивації та фетишизації «знекоріненості», швидше ентузіастичних сектантських, секулярних аналогів швімерів «роїння» Реформації).

ku.jpg

Останці в пустельному ландшафті

Крім цього будь-які орієнтири та системи координат для такого індивідуума або неіснуючі, або неістотні. Гоббс у логіці своїх метафор мав би назвати їх атомізованим Бегемотом. Образ теллуричного Бегемота протистоїть образу океанічного Левіфана (символ політії із таласоцентричними семантичними конотаціями та суспільного договорусоціального контракту), тому таке порівняння видається цікавим.

Per Aspera.jpg

Спектральний принцип «e pluribus unum» інвертований тут, бо розщеплений на регістр кольорів світла єдиний промінь, метафоричний lumen вічного або предвічного світла,  тут розсіюється, нездатний повернутись до витоку – надр променистого світила, а трансгресує поза межі – plus ultra – видимої частини, зникаючи в гранях природно недоступної частини спектру, екзистенційних межах викривленої природи екстремумів-крайнощів, що протирічать гармонізації становлення в досягненні есенції-«самості» через фетишизацію певного неприродного (як мінімум нехарактерного для збалансованого індивідуального розвитку) образу-ідентитету.

k.jpg

Теоцентрик сер Айзек Ньютон

демонструє метафору Божественного універсуму-сенсоріуму (sensorium Dei)

awd.png

Концепція В. Дільея,

фундатора Geisteswissenschaft

та гуманітаристики

Тут можна і спробувати осмислити «океанізм» Левіафана як недоступної вповні для його складових вищої форми організації, у фройдистській інтерпретації «океанічного» Роллана, і порівняти із «групускулярною» ризоматичною єдністю субстантивного рівня означеного атомізованого «Бегемота»: так навіть в секуляризованому «містичному тілі» чергового Левіафана окремий індивідуум перебуває в гомогенізованому але плинному глибокому середовищі, й подібно молюску в спіральній раковині чи іншій океанічній формі фільтрує крізь себе потік єдиного метафоричного Світового Океану (як архетипу нерозділеного «океанічного», що передує его-конкреціям его; в юнгіанському дискурсі це вже водні потоки верхнього та нижнього океанів).

uy.png

Протилежний на стихійному рівні ландшафту пустки  метафоричний простір: темні хащі древ, що шелестять, тремтять та гнуться від вітру на берегу немов екзистенції присутніх у бутті істот, а далі пролягає «дзеркало у дзеркалі», неозоре та позбавлене меж трансцендентне небо й населена гармонійними та викривленими, мирними та хижими формами трансцендентальна стихія, і обидва пласти розрізнені лише зовні ступенями досконалості, бо демонічне суне та проникає до небес (стихійні збурення, хижість птахів, в культурі це відобразили образ альбатроса, образність Лотреамона та Лавкрафта): поза герметичним принципом конциденції між трансцендентним та іманентним: «що внизу, те й на верху».

Попри усі перегини «Левіафан» є (штучним або органічним – на Ваш розсуд, це предмет широкої дискусії) тлом співжиття громадян та дозволяє найактивнішим або найбільш зебезпеченим користати з вивільного часу (σχολή) для збалансованого та корисного розвитку в симбіозі із суспільством, де сторони завдячують значним рівнем своєї безпеки (це не говорячи про обов’язки індивідуальної та суспільної сторін). Часто ж транснаціональні мережеві зв’язки, якими питомі «номади», й витворюють сили, що підривають власні суспільні політично-соціальні «тіла» Левіафанів зсередини: усілякий прогрес має зворотню сторону. Геополітична полівекторність політій на глобальному рівні відтворює ризомний стан.

В значною мірою ізольованій пустці якого-небудь плато «номади» представлені самі собі, і їх вольниця ізолюється від глибин загального, не розуміючи або не відаючи «керигматичних» її засновків. Фактично в подібних середовищах швидше з’являються нестримані культурними нормами аберрантні форми одержимості витісненим, що виринають з глибин: такі «номади» приречені енантіодромічно, як і архетипний Зігфрід, самі бути загрозливою інстанцією та тоталітарною фігурою, «генералом Фройдом» для всілякої іншості. А їх мережеві зв’язки із подібними за переконаннями «групускулами» приречені на ефект «ехо-камери», ключовий феномен такого роду зв’язків та потрапляння у кластер мережевих «filter bubbles».

Щодо особистостей, які перебувають в незбалансованому становленні, лише суспільний «Левіафан» може стати запобіжником від їх дестабілізуючого громадянське суспільство радикалізму, а може і спровокувати опір зсередини свого середовища. Наразі ж ризома переплітається у левіафанових тілах, а номади кочують ними, немов в’язні китового нутра, примножуючи вузли своїх віртуальних рівнин, сягаючи углиб від левіафанового нагляду. На рівні «орд» це вже «групускули» (концепція Роджера Гріффіна), об’єднані на вищому субстантивному рівні в «метаструктуру» ризоми.

25346437_1811065222519976_1088410376_o.jpg

Коло замкнулось: в цивільній експлуатації мілітарна технологія ARPANet уможливила мережецентризм антиглобалістських «групускул»

Втім свого авторитарного «великого хана», на щастя, такі «орди» не мають, тоді як уряди здатні послуговуватись неспівмірними ресурсами, загрозливим для свободи цифровим «пан-паноптиконом», системами тотального нагляду на кшталт «PRISM».

PRISM_logo_(PNG).png

Program for Robotics, Intelligents Sensing and Mechatronics

Розглядаючи та приймаючи в полеміці відомі паралелі із історичними кочовиками, маємо зазначити, що парадоксальним чином такі порівняння суперечать історичній істині: історичні номади попри свій симбіоз із конкретними типами ландшафту із всіма наслідками цього, були носіями як раз дуже виразного архетипу ієрархічної Світової Осі, образи якої відтворювані у шаманізмі («шаманські сходи», «Кінь Ігга» в одінізмі тощо), а небесний вимір виразно виявлений у тенгріанстві.

50531_600.jpg

Не варто й недооцінювати викликів зі сторони радикалізованих «номадів» – нехай вони викорчували в собі коріння або забули чи не відають його в собі: поводячи себе подібно до вітренного «перекати-поля», питома такими інтенціями ризома здатна проростати в розривах і руйнувати зсередини навіть найстійкішіта монолітні структури, в природі – скельні утвори та кам’яні породи.

Badlands_movie_poster.jpg

Badlands (1973) directed by Terrence Malick 

badlands-1200-1200-675-675-crop-000000.jpg

Тому справжньою іконою «номадології» може виступати дебютний кінофільм Терренса Маліка «Badlands» (1973), де внутрішня пустка суголосна зовнішній, бездумно та нещадно руйнуючи на своїх шляхах чужі екзистенційні простори. Образ реального Старквезера, що був одним з поштовхів до творчості Стівена Кінга, став виразом метафізичної пустки, ретушованої консюмеризмом, що викривалась напрямом beat та так винахідливо та майстерно глушилось «зеленим променем» другого ренесансу «американської мрії» аж до самого перетину 1969-1970 рр.

Перейдемо до наступної біологічної метафори наявних дискурсів. Роджер Гріффін запропонував для аналізу тоталітарій насамперед фашистського типу із партократією та «монополією на істину» метафору міксоміцетів.

fd.jpg

Міксоміцети, або слизевики, це з’єднання одноклітинних організмів на межі царин рослин, грибів та тварин, що можуть орієнтуватись сторонами світу, відчувати водні потоки, знаходити вихід з лабіринту за принципом «нитки Аріадни».


1d1cf6830b9b111c80e4f5c59d2162bf.jpg

Більше про міксоміцетів:

http://www.vokrugsveta.ru/vs/article/2701/

http://www.vokrugsveta.ru/article/285247/

Міксоміцетові письмена, їх природа та значення, займають ключове місце в new weird-романі «Анігіляція» мікофіла Джефа Вандермєєра.


Про суть метафори було сказано вище, додамо тільки, що тоталітаризований в якості симулякру єдності субстанції широкий загал (джерело запиту та легітимації) підживлює згенерований «вождями» масовий гіпноз та поглиблює засадничий психоз. Монодискурс цього типу ситуативно  відтворює та утримує доктрини в їх мінливості та акцидентних мутаціях, абсолютизує (як і «єресі», схизми та секти, зрештою деномінації) певний аспект, що складає lapis scandali вчення, редукуючи стан повноти та зібранності (потенціалу досягнення в становленні повноти «самості») тоталітаризованих структурних одиниць-атомів, клітин в єдиному тілі-субстанції, автономізм яких не просто контролюється а нівелюється. 

Що можна в межах метафоричних описів бінарних та множинних опозицій, поляризацій, мутацій, ітерацій та агрегацій протиставити деструктивному впливу «номадологічних» форм соціального функціонування та «деконструкції» – часто евфемізму демонтації та деструкції традиційних суспільних структур та інститутів. Це загрожує зловмисною інтерпретацією ультра-«правих» тоталітарій як примітивних організованих рівнів опору «прогресизму» і ототожнення їх із блюстителями консервативних аксіологічних ідеалів. Попри акциденції історичних зближень із закоріненими у континуальну традиції рутинізованих структур (наприклад зближення авангардного фашизму із папізмом) та карколамні перепетії генези та інституалізації інтегралістських та фашистьких режимів та доктрин, ці партократії та ідеократії («ідеотопії») є відносно посталого постмодерну інтермедіальними, як мінімум «епімодерними» епіфеноменом модерну настільки, наскільки постмодерн є його сумою). Постаючи під час криз орієнтованими на централізацію та ієрархічність, вони надзвичайно гібридні, закорінені в ультра-«ліві» тенденції  або енантіодромічно змикаються із ними в на позір полярних екстремумах (ізо-гібриди, конвергентні ізомофрми).

Що можна в межах метафоричних описів бінарних та множинних опозицій, поляризацій, мутацій, ітерацій та агрегацій протиставити деструктивному впливу «номадологічних» форм соціального функціонування та «деконструкції» – часто евфемізму демонтації та деструкції традиційних суспільних структур та інститутів. Це загрожує зловмисною інтерпретацією ультра-«правих» тоталітарій як примітивних організованих рівнів опору «прогресизму» і ототожнення їх із блюстителями консервативних аксіологічних ідеалів. Попри акциденції історичних зближень із закоріненими у континуальну традиції рутинізованих структур (наприклад зближення авангардного фашизму із папізмом) та карколамні перепетії генези та інституалізації інтегралістських та фашистьких режимів та доктрин, ці партократії та ідеократії («ідеотопії») є відносно посталого постмодерну інтермедіальними, як мінімум «епімодерними» епіфеноменом модерну настільки, наскільки постмодерн є його сумою). Постаючи під час криз орієнтованими на централізацію та ієрархічність, вони надзвичайно гібридні, закорінені в ультра-«ліві» тенденції  або енантіодромічно змикаються із ними в на позір полярних екстремумах (ізо-гібриди, конвергентні ізомофрми). А отже отже вони є перехідною ланкою до інституціалізованого посмодерну другої половини ХХ ст. з його амбівалентністю: критикою «симулякрів» та системною фабрикацією нових. Щодо епімодерної ітерації релятивізму, то  популістський еклектизм колективістсько-тоталітарних уніполітій та обсулговуючих їх монодискурсів, що ситуативно інтегрують, асимілюють, реактуалізують, гібридизують субдискурси, це механічний синкретизм, і аж ніяк не солідаризуючий (на що висувались претензії) та діалектично  «знімаючий» суперечності синтетизм. Такі монодискурси поставлені на службу «волі-до-влади», являючи собою демонію (йдеться про архаїзацію суспільних зв’язків та актуалізацію мозкового R-комплексу), не маючи точок дотику до гуманітарних змістів, справжньої конструктивної орієнтації на здорову трансгресію, трансцендування індивіда (трансцензус) та шляхів забезпечення або вироблення цієї можливості в межах суспільств.

Продовжуючи ж безпосередньо постмодерний дискурс, що міметує царини органічного життя на межі тваринного та рослинного, логічно запропонувати метафору мікоризи (мікоризоматики), або грибниці, переносячи її на соціальне співжиття. Ми виявили, що цей термін вже був введений Енгестремом для позначення систем взаємопов’язаних вузлових професійних співтовариств користувачів Linux або учасників пірінгових мереж Р 2 Р без сталого критерію членства [1], і в якості метафори контемпорарних соціальних зв’язків вживався Анною Льовенгаупт [2]. Вживався для опису концепції нетократії Барда та Зодерквіста, позначаючи оплітання мережевими зв’язками політичної структури та ієрархічних державних структур [3], «левіафанового» типу, частково підконтрольними останнім, частково – підривними для них, інспірованими супротивниками для руйнування ієрархії ворожих інституів чи цілих політій в умовах гібридних воєн. Також він зустрічається в дискурсі палінолога Брайана Дейвіса в якості метафори незалежних від капіталу мікоризних екзоструктур, що перебувають у симбіозі із технократичними мегапроектами [4]. Нами ж він був віднайдений для позначення зовсім відмінного вектору. 

mycorrhizae-c-e1508344278611.jpg

Мікориза – це симбіоз грибів та дерев, грибокорінева цілісність, витворена симбіотичним зв’язком між корневищем грибів та коріннями вищих – дендроїдних – рослинних форм. Тобто мережеве сполучення єднає дерева між собою за допомогою грибів. Якщо застосувати образ мікоризи до стану сьогодення, епохи глибокої кризи постмодернізму (в якій метамодернізм на нашу думку є суперечною течією, що цілком укладається в рекурсуючі одне в одне сегменти постмодерної системи, проте реабілітує модерний субстрат, в чому його вища заслуга), подібної стільникам, в які інтегровані «деконструйовані» залишки традиційних парадигм та дискурсів. Метамодерна концепція маятникового відкатного руху на жаль не долає домінації релятивного сум’яття. Триангулююча система також неможлива на цьому деієрархізованому горизонті. Дуже важливим є зазначити, що прочитання дендроїдного архетипу Світової осі як фактора, ще легітимізує та утримує соціальну стратифікацію, належить добі денонсації первинного «шаманського» значення в егалітарних первісних спільнотах до їх стратифікації. Дендроїдний архетип не лише полісемічний (так Іггдрассіль несе в собі символіку вертикального розтягання континууму між минулим та майбутнім), але в принципі не вичерпується значенням ієрархії: слід реабілітувати той аспект, який теологічний словник Волтера Елвелла називає «вертикальним дуалізмом»: позначення не горизонтального, а вертикального дуалізма, і дуалізма не двох онтологічних начал, а між джерелом, що конституює зростаючі ступені досконалості і виключає в собі скверну та джерело дисгармонії, та його запереченням, помрачінням. Саме так і не інакше слід розуміти той зміст дендроїдного (тобто вертикального) архетипу як «верткиальний дуалізм», який в принципі не сумісний із будь-якими прошуками навколо ідеї стратифікації соціуму, в якому кожен несе індивідуальну відповідальність перед собою та іншими

62402111 - копия.jpg

kaballa-tree-2.jpg

Натомість метафорична мікориза здатна наситити соками залишки чимало не викорчуваних дерев «лісу» традицій, спрямованих на екстатичний вихід людини до трансцендування. Їх ентелехійне проростання можливе, відродження чудового саду в умовах значного «розчакловання» світу (М. Вебер) та «екскарнації» трансцендентного начала (Ч. Тейлор), особливо характерних для людської присутності в бутті за умов постмодерного релятивізму – в якісно новій формі, плюральній. Чому як раз й відповідає наявна вихідна позиція стану секулярності для нового стрибка та трансгресії (вже окрім орієнтованого на одкровення шляху тепер й на засадах врівноваженої та індивідуально структурованої натуральної системи релігії або ж духовного життя та розвитку). «Гравці в бісер» подібні Борхесу виступають в цій логіці геніями-утримувачами багатьох вузлів такої грибниці, що є мережею зв’язків, що опосередковують метафоричні стовбури древ (різнородні рецепції мономіфічного архетипу Світової Осі замість єдиного, «монопольно істинного» стовбуру певної традиції-«секти» з претензіями на універсальність своєї інтерпретації буття) в цілому новому заповітному (на заміну «вивільненому Едему») та борхесіанському «саді розгалужених троп» чи навіть «лісі» (подібно до «Міфаго» літератора Р. Холдстока) традицій (метафора розмаїття традиційних та квазітрадиційних культур із всіма їх відгалуженнями) та нових висхідних рухів до трансцендування. Хоча Тльон, Укбар, Орбіс Терціус це одна з текстур борхесіанської Вавилонської бібліотеки, все це цілком конструктивна інтелектуальна гра, що розвиває та переосмислює традиції, а не ідеологізація із деструктивними нахилами. 

2912135ba915.jpg

Дерево-Буджум.jpg

Структурно існують найрізноманітніші форми древ:

екзотичне дерево-буджум (один з парадоксальних термінів Льюїса Керолла)

Окремі носії архетипу Світової осі вберегли його від агресії «номадів», і вже давно самоорганізувались й вибудували емердженту мережеву систему міжкультурного полілогу, зневаженого в своїх аксіологічних системах координат певними «номадами», які ведуть напади на ці «оази» духовного струменіння та життєвості, а не мертвотної вітальності, беззмістовної та навіть безякісної палінгенесійної сваволі посеред порожнин та пустки. Таким чином відповідно до аридизації поверхні водночас у підпіллі відродилась своєрідна культура – прихована вкорінена грибниця, ніби чергова заперечувальна «контр-контркультура», тоді як насправді це повернення до витоків, конструктивних аспектів та здорового потенціалу народжуваного постмодернізму початку ХХ ст. епохи «кризи основ». Це ітерація конструктивного постмодерного підходу, що стає таки контркультурою відносно інвертованого суспільного релятивізму та популізму, і несе у собі не заперечення чи викривлення традиційних – і архетипних – уявлень, а їх доповнення та переосмислення для нового шаблю осмислення та пізнання буття. Саме ця інвертована відносно пануючої надбудови структура гармонізує поточний стан: безякісна субстанція ризоми атомізованих «номадів» врівноважена каналізуючою невидимою на поверхні «мейнстріму» структурою «грибниці», що на рівні єдиної субстанції сполучається із корінням, гілками та кронами оновлених дендроїдних струменіючих у трансцендентне космологічних структур – поки що не відродженого лісу, але втаємниченого саду. Який плекається на численних індивідуальних рівнях, і тому не є утопією. І повертає денроїдний архетип вертикалізму, очищеного та переведеного з площини неприпустимої соціальної ієрархії (на кшталт колишніх експліцитно елітистських режимів модерну та «епімодерну»; на разі ця ієрархія імпліцитна, ледь прихована риторикою «першого світу» та його клієнтів) в площину виключно спіритуальну та / або філософську (коли інтенція спрямована на першопричини сущого та онтологічні джерела). Це означає визнання градуальних ступенів досконалості в становленні людини та сущого, принципи гармонізації, ненасильства, конструктивну телеологію та нерелятивізовану мораль (подібно до вертикального дуалізму «Осьового часу», наприклад в маздеїстському розрізненні а не зрівнянні добра і зла)

Згадана «грибниця» – мікориза – прихований, неявний, імпліцитний суперстрат, могла б бути інтерпретована як інтегративний фактор в якості підспудного медіатора між гармонізуючими висхідними структурами, які парадоксальним чином виступають тут субстратом, опорою для складного шляху трансцендування, й нівелюють світоглядну кризу своїм розмаїттям. За яким, після очищення від акциденцій та аберрацій, ми мали б нарешті остаточно визнати єдине, не менш як універсальне, трансцендентне начало: таким бачиться інтегруючий в себе самоцінні артефакти екзистування субстанційного людства потенціал конструктивного постмодернізму, або ж еклектичний постмодерний «гносис» (гносеологія), близький деяким засадам позбавленого граничного «епохе» здорового скептицизму та поміркованого агностицизму, гуманітаристиці та дільтеєвого Geisteswissenschaft, феноменології, прагматизму, структуралізму з епістемологієюгерменевтиці, «теїстичного» екзистенціалізму, глибинного юнгіанського психоаналізу.

Безымянный - копия.png

Концепція шифрів трансцендентного

теїстичного екзистенціаліста К. Ясперса

Це не має бути редуковано до відомої та домінуюючої наразі згаданої позиції ретенції, скептичного «епохе»: призупинки чи навіть відмови, утримання від подальших метафізичних рефлексій (з наданням натомість переваги деструктивним соціальним практикам та експериментам із релятивізацією невід’ємної людської гідності, що як раз в деякій мірі стримується консервативним спрямуванням). Неупередженість, здоровий глузд та абстрагування, даровані нам потенціалом застосування неокортексу на індивідуальному рівні попри можливі «проблеми зростання» здатні уникати негативного аспекту спекулятивного мислення та його наслідкових епіфеноменів. Досягнувши знизу, через єднання за посередництва «мікоризи», забезпечуючи сполучення між перетікаючими соками багатьох Світових древ, ми здатні будемо долати ті догматичні умовності (ті, що вторинні, а отже піддаються релятивізації або ревізії) цих феноменальних конкрецій, конкретизуючих форм, визнаючи їх самоцінність, але шукаючи спільне в них задля нового стрибку віри до першооснови всього сущого. В чому й полягає онтологічна унікальність та потенціал поточного витку історичної констеляції. В парадигмі релятивізації або заперечення істини «неістинним» чи відносним є й те, що через певний аспект прагне до цілісності із повнотою буття та не заперечує іншості, окрім руйнівного впливу такої, що підточує та руйнує самі гармонізуючі та творчі основи буття., тому така парадигма прирікає сама себе. На відміну від колишніх часів наразі кожному носію архетипу космологічної структури буття, зорієнтованої на гармонізацію, космос (організований, впорядкований простір) в спіритуально-філософській площині, що немає нічого спільного із насадженням в соціумі елітизму, необхідно всього на всього прийняти інтелектуальний виклик організованого хаосу, в які б шати він не рядився.

Так, номадологічні «плато» існують, як і черговий «генерал Фройд», батьківська фігура, якою неуникно стануть за енінтіодромічним архетипом Зігфріда Дельоз і Гватаррі як не стільки критики, скільки співці ризоми. Існує й ще одна метафорична форма покинутості, ахет, або горизонт – площина усіченої вершини піраміди, позбавленої пірамідіону. Це просторіння песимістичного розриву, відчуження в відсутності проміжної інстанції із трансцендентним (неосяжності на рівні розуму, що звісно не виключає трансцендування та переживання чуда присутності вищого начала, що дане в якості кваліа) в метафорі, дотичній баченню Лучіана Благи

boullc3a9e_-_cc3a9notaphe_c3a9gyptien_-_c3a9lc3a9vation-d0bad0bed0bfd0b8d18f.jpg

Аahu-t, «горизонт», або πυραμις (pyramis)

Втім, «приховане полум’я» (πυραμις), позбавлене пірамідіону, зводиться згідно логіки апокаліпсичної, есхатологічної, провіденційної: недобудована або зрізана верхівка сягне нерукотворного довершення в якості відкриття сяючої дельти, з якої споглядатиме oculus Dei, що й складає глибинну надію людства та предмет акту віри.

3907_900.jpg

Оculus Dei в символіці «цивільного культу»

з мотивами «нового порядку віків (секулюмів)»

та спектральної призматичної

дисперсії єдиного променю в «єдності у багатьох»

maciej-kuciara-comp-1-013-d0bad0bed0bfd0b8d18f.jpg

Негативний наслідок «деконструювання» антропосу

konstantin-korobov-victor110x90 - копия.jpg

Між крайнощами холістичного утилітаризму та нарцисичного егоцентризму / еготизму: подолання его-концентрації на шляху не до партиципативного розщеплення, а досягнення, прийняття та пізнання «самості»

Як вже говорилось, конструктивний (прото)постмодернізм існував ще до оформлення постмодерного дискурсу як такого у контркультурних 1960-х рр. По суті своїй, конструктивний постмодернізм є оригінальним та органічним джерелом постмодерного надбання, тоді як оформлений пізніше постмодерн це деконструюючий в аспекті негації та нівелювання сенсів та їх ієрархії в цьому ж аспекті ніщо інше, як певний ідеологічний конструкт, дотичний облудно інтерпретованим інтенціям постсруктуралізму, що випливає з амбівалентності потенціалу.

Кого ж можна навести з породителів та виразників нейтрального, конструктивного та деструктивного в деяких тенденціях «прото-постмодернізму» перетину XIX-XX ст.? Видається, це має бути насамперед Вільям Джеймс, що визнаючи світ «хаосом, що реве і гуде», був глибоко зацікавлений в конструктивному осмисленні «багатоманітті релігійного досвіду». Власне він чи не вперше вжив термін постмодернізм напочатку ХХ ст. В XIX ст. із тим, що сьогодні зветься постмодерністським проекспериментував в одному з епізодів авантюри Гуго Хабеніхта Мор Йокаї. Звісно ж це і представники палінгенесійної волюнтаристсько-вітальної «філософії життя», попередники екзистенціалізму, авангардисти, Кафка та Джойс, якому передував антропософ Бєлий із «Котиком Летаєвим», загалом т. зв. метапроза (метафікшн) й зрештою той же Айнштайн на тлі «кризи основ» точних наук. Породитель школи глибинного психоаналізу Карл Густав Юнг, який значною мірою нівелював деструктивний вплив однієї з радикальних редукцій попереднього століття (фройдизм в його редукціонізмі порівнюваний із марксизмом, а в плані радикалізму ще й з нігілістичним ніцшеанством, що воліє проголосити імморалістичний інвертований елітаристський та частково бестіальний етос: «філософія підозри», революційний досвід РСФСР та лібертенські ідеологічні побудови Коллонтай, Гвідо Келлера та Отто Грасса, а у США – експерименти Бернейса стали грунтом вже руйнівного потенціалу постмодерну). Нарешті це сліпий «вавилонський бібліотекар» Хорхе Луїс Борхес, що є істинним генієм постмодернізму і його найбільш вражаючим виразником, окультуючи своїм доменом навіть ключові для літератури ХХ ст. образи надбання Гессе та Набокова. Ще з кінця 1940-х були шозист Роб-Грійє та рух beat, що однак навернувся до сталого нігілізмуБерроуз відкрито наслідував кроуліанській телемі та міфології Лавкрафта), та напочатку 1960-х рр. Пінчон.

Dispersive Prism (by Spigget).jpg

Історично ранній (прото)постмодернізм як конструктивний поміркований релятивізм постав як тенденція до тотальної плюралізації культурної антропосфери, корелюючи в цьому із секулярністю. Остання при конструктивному підході, є вихідним станом для вдосконалення метафізичної рефлексії, переведенням її на якісно відмінний рівень, який ніяк не заперечує відкритість до одкровення, що переживається як кваліа, зрештою – полем для органічного розвитку натуральної релігії. Негативістський (нігілістичний, деструктивний) аспект постмодерності, заперечуючи ідеалістичні універсалії, сам ставить всесвіт в суперпозицію, на якій може бути вибудовано будь-що, не менш безпідставно, аніж це закидають ідеалістичним побудовам, «замкам зі слонової кістки». Але в аспекті запобіжника постмодерн подарував нам надзвичайні, небачені досі можливості покращити та ускладнити осягнення нами буття. Конструктивний же постмодерн в повній мірі готовий до синтезу sub specie аeternitatis.

Крім цього, чи не є постмодернізм – парадоксальним чином – своєрідним «філософським каменем» та суперпозицією закладених модерном і у модерні потенцій, вихідної позиції людини Піко делла Мірандоли або Homo vitruvianus? Якщо звісно скористатись його дарами та вже наявним надбанням правильно: інакше він стане тим, що заперечує можливість будь-якої квінтесенції та вищий зміст опусу, релятивізує, редукує та стигматизує архетип homo verus (символ антропного принципу, самості, вищої реалізації людського потенціалу) як репресивний комплекс, що прагне до «монополізації». Там де бачать «сингулярність», можна побачити кролячу нору, що веде в Борхесів «сад троп, що розходяться» – вихідний стан нового заповітного Саду в безкінечному гнозисі Едему, який ми, можливо, й не полишали, а носимо й пророщуємо у собі.

in-rebus-2-2.png


Посилання:

1. Фасонов А. Л. Вычислительное проектирование в качестве «неуправляемого объекта» [Електронний режим доступу]: http://old.archvuz.ru/PDF/%23%2046%20PDF/ArchPHE%2346pp29-39Fasonovpdf.pdf

2. Касаткина А. Рецензия на книгу Анны Лёвенхаупт «Цзин. Гриб на краю света» [Електронний режим доступу]: https://cyberleninka.ru/article/n/rets-na-kn-anna-lyovenhaupt-tszin-grib-na-krayu-sveta-o-vozmozhnosti-zhizni-na-ruinah-kapitalizma-m-ad-marginem-press-2017-376-s

3. Олескин А. В., Курдюмов В. С. Сетевое общество: его необходимость и возможные стратегии построения. О сетевой (ретикулярной) формации, меритократии и антиконфликтном потенциале сетей [Електронний режим доступу]: http://spkurdyumov.ru/networks/setevoe-obshhestvo-ego-neobxodimost-i-vozmozhnye-strategii/2/

3. Руденко Н. Архитектура гибридов киборгианская экология и космополитика городской жизни [Електронний режим доступу]: https://cyberleninka.ru/article/n/arhitektura-gibridov-kiborgianskaya-ekologiya-i-kosmopolitika-gorodskoy-zhizni


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s