Лідія Мазурчак. Смерть на дорозі

Лідія Мазурчак

Смерть на дорозі

w1500_3196830.jpg


Фед вже кілька днів не встає з постелі. Його обличчя вкрите синцями – наслідки тривалого безсоння. Бо ж пощо спати, якщо у сни завше приходить Катерина і усміхається, легко й невимушено. Болить Федові. Не хоче думати, тільки чекає смерти, а вона не приходить. «Господи, за чиї гріхи я маю розплачуватися таким болем?!», – кричить хлопець і витирає сльози, які невпинно витікають з – під повік.

Федеві батьки, Анна і Йоаким, завше сидять біля сина. Бояться, аби смерті собі не зробив. Молодий він, тільки двадцять другий рік минув. Про Катерину навіть не згадують. Була б їх воля, дівка ця давно б у пекельному котлі чортам ратиці мила. Почвара така. Коса до пояса, очі чорні – чорнезні, як ніч. Вуста червоні як калина восени. Всі чоловіки на неї оком кидають. Їй-богу, відьма!  Анна серцем чула, що та дівка до добра нікого не приведе. А особливо її Федика. А сам Фед снить і думає про неї, про ту, що коханням його знехтувала.

Вони познайомились у готелі Європа. Фед туди до товариша прийшов – Густава Брьомера, актора і музиканта. Тоді у Дрогобичі якраз гастролі були. А Катерина у готелі покоївкою працювала. Щодня Фед бачив цю дівчину, червонів та з голови до ніг обливався холодним потом. Вона ж ледь помітно усміхалась і йшла, звабливо помахуючи стегнами. Одного дня Густав намовив Феда зізнатися дівчині.

– Жінки, Федю, люблять впевнених у собі. Скажи як є. Будь прямим, як жердина.

– А якщо вона мені відмовить? Я ж не зможу в очі їй глянути…

– Перестань. Їй – богу, як незаймана кобіта говориш. Ну відмовить, то й що? Знаєш, скільки таких ще у тебе буде?

Густав весело свиснув, а Федові і діватися нікуди. Ще з дитинства Брьомер залишався для нього авторитетом та взірцем для наслідування. Під його впливом юнак все ж надумав піти до Катерини. Щоправда, наступного дня, адже зміна дівчини добігала кінця.

Вдома юнакові чомусь не сиділося. Він вирішив заночувати у Брьомера, випити з ним чарку – другу та просто потеревенити. За іронією долі у кімнаті його друга в цей час перебувала і Катерина. Густав давно подобався їй. Втомлена від любощів, дівчина ледь – ледь підійнялась з постелі, коли двері відчинилися і на порозі з’явився спантеличений Фед. Брьомер же спав настільки міцно, що навіть нічого не почув.

w1500_3196824.jpg

Фед завмер, не в силах приховати своє розчарування. Він втупив очі у землю, зітхнув і мовчки вийшов із номера. Всю ніч юнак блукав сонним містом, не взмозі повірити у те, що побачив на власні очі. На світанку Фед сів на фіру і доїхав до Лішнянського передмістя. Далі – пішки, додому. У село. Відтоді він майже ні з ким не розмовляв, тільки одного разу розповів матері про те, як підло вчинив його друг і як жорстоко повелася із ним кохана.

w1500_3196820.jpg

У селі всі насміхалися над хлопцем, бо був він аж надто слабкодухий і часто хворів на меланхолію. Анна шикала на людей, сипала прокльонами як зерном і щонеділі ставила в церкві свічку за здоров’я свого єдиного сина. Так могло й надалі тривати, якби одного дня в двері їхнього дому не постукав Брьомер. Йоаким з дружиною спершу не хотіли впускати хлопця, але Фед сам вийшов із кімнати і відчинив двері.

****

Густав, одягнений у темний костюм, тихо присів на стілець біля ліжка і мовив:

– Федю, пробач. Я все розумію, але.. Ми ж дорослі люди. Що ти можеш дати Катерині? Нічого! Привезеш її у село, а далі що? Корів буде доїти. Ні! Ця дівчина народжена для іншого!

– І для чого ж, Густаве?!

– Вона буде їздити зі мною країною, я покажу їй світ, подарую всі зорі! Ми так любимо один одного…

w1500_3196857.jpg

– Та як ти смієш, негіднику?! Чого прийшов сюди – посміятися з мене? Іди геть сам, інакше я вб’ю тебе!

– Добре, добре. Я піду. А прийшов я, щоб запросити тебе на наше весілля!

w1500_3196867.jpg

Після цих слів Густав швидко вибіг з Федової кімнати. Хлопець вражено дивився йому вслід і навіть не міг поворухнутися. Його голову розпирало від думки: «Цього не може бути, не може….». А в душі немов щось обірвалося.

Фед не плакав, просто вдягнувся і відчинив шафу. Десь поміж шарфами і рукавицями ховалося руків’я старого маузера. Хлопець виграв його в карти в одного німця. Він міцно стиснув пістолет в руці і перевірив набої. Перед очима знову з’явилась постать Катерини, яка кликала його. «Я доведу тобі, що гідний твоєї любові. Доведу! Усі говоритимуть про мене! Про нас!», – закричав Фед і вистрілив собі у скроню.

w1500_3196830.jpg

****

Федові вдалося. Уже наступного дня на шпальтах дрогобицьких газет була надрукована історія про мешканця села Лішня – Федора Войтаровського, який покінчив із собою через нерозділене кохання. Він вистрілив собі в скроню, але не помер. Поранений їлопець зумів дійти пішки аж до Дрогобича. Смерть зустріла його біля самих ніг коханої. Катерина від побаченого посивіла і, кажуть, згодом потрапила до божевільні. Густав Брьомер кілька років гастролював, потім пішов на війну, потрапив у полон до німців і вже не повернувся звідти.

w1500_3196843.jpg

Відтоді минуло вже багато років, але постать хлопця досі блукає вулицями Дрогобича у пошуках коханої. Його можна зустріти всюди: і біля костелу, і біля педліцею. Він зупиняється і довго – довго вдивляється в обличчя перехожих, очима шукаючи ту, котрій присвятив свою смерть.


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s