Роман Рілов. За крок до найкращого дня у житті

Роман Рілов

За крок до найкращого дня у житті

Ромеи.jpg


Роман Рілов

За крок до найкращого дня у житті

Оповідання

Перша публікація твору:

https://byzantina.wordpress.com/2018/04/26/roman_rilov_za_krok/

byzantium.jpg

Море тихе і море широке – такий вид був довкола молодого рибалки. Він вже витяг міцного маленького човна на берег та збирав снасті. Понт вітав приємним вітром. Молодий чоловік ще раз глибо вдихнув тепле солоне повітря. Снасті майже не різали руки, а улов приємно вражав. Рибалка був задоволений собою і чомусь майже по дитячому відчував щастя. «Хороший день. Мабуть найкращий у році. Мабуть добре займатися улюбленою справою», – подумав молодий човняр.

– Йоргосе! Покажи, що наловив! – зазивав знайомий старечий голос.

Рибалка вибрав серед улову найбільшу здобич – понтійського дельфіна, взяв на руки, притуливши до своєї сіро-жовтуватої туніки й пішов. Та ступивши кілька кроків Йоргос побачив чоловіка у довгому білому лляному хітоні з широкими рукавами підв’язаним конопляною мотузочкою. Незнайомець ніби з неба впав перед ним. Ноги його були босі, борода і волосся темні й нерозчесані. Чоловік видно пройшов так не одну тисячу стадій. Та втоми в ньому не відчувалося, а обличчя було приємно усміхнене.

– Ходімо зі мною і станеш ловцем людей, – промовив незнайомець.

Йоргос тихенько ввічливо привітався та пішов далі знехтувавши пропозицією. Рибалка не надав зустрічі ніякої уваги, а проте пройшовши кілька кроків обернувся, бо захотів дати подорожньому рибу. Однак нікого на березі вже не було. Молодик рушив далі до великого кам’яного триповерхового будинку вкритого черепицею. На всьому просторі до горизонту, що можна було окинути оком, де він йшов кам’яниця та човен були єдиним рукотворними речами. Йоргос пройшов у високі розчинені двері, що радше нагадували ворота храму. Він потрапив у кімнату обставлену розкішно. Перський килим з барвними жовтогарячим квадратним малюнком прикрашав мощену підлогу, стільці та ложі оббиті червоним і жовтим оксамитом, ікони писані кращими майстрами стояли на підвіконнях освічені вишуканими бронзовими лампами з олією. А по центру всієї зали стояв чиновницький стіл критий лаком та різьблений рослинним орнаментом, що нагадував плетення виноградної лози.

Вид у домі був гарний, але з нього тхнуло ніби з коптильні для риби. Запах нутрощів, риб’ячого соусу та гнилі бив неприємно в ніс та Йоргос був звиклий до того. А за столом стояв старий чоловікі кликав його. Вдягнений він був ошатно. На плечах старця був шовковий плащ кольору вогню, який кріпила срібна фібула у формі натягнутого лука зі стрілою, а на тіло надіта пурпурна туніка з довгими рукавами та золотою вишивкою біля комірця. Обличчя його було кругле з рівним носом, ледь-ледь посічене зморшками (сильніше всього лоб, що часто хмурився та щоки від частих посмішок). Хазяїн мав бороду кольору червоного золота, яку вже точила срібна сивина. Очі ж ніби жили окремо від лику, бо погляд хазяїна був важкий та суворий. Та вуста господаря дому привітно по-батьківському посміхалися.

Йоргос без слів радо поклав на розкішний стіл дельфіна, а потім старець без слів дістав з-під столу широкий ніж для м’яса й почав розрізати його живіт. Кров потекла по барвному дереву, однак на те ніхто не зважав. Господар витяг із живота незрозумілу червоно-фіолетову масу й сказав:

– Шкода, то була вона й мала приплід, – сказав старець.

– От хто це зробив! – гучно крикнув хтось з-за спини рибалки.

Молодий чоловік різко обернувся. Позаду з’явився юнак у синій сорочці до колін з короткими рукавами. Коли Йоргос знову подивився на здобич та господаря то жахнувся. В руках у нього було не безформне м’ясо, а бездиханне людське немовля, яке він тримав над мертвим дельфіном. Рибалка заціпенів. Його за комір туніки вхопив юнак та поволік на двір. Там вже стояв, невідомо звідки притягнутий, величезний піфос обв’язаний мотузками. Юнак був на голову нижче Йоргоса та досить худорлявим, але з величезною нелюдською силою він підняв рибалку в повітря та кинув його до піфоса.

– Несіть його куди треба!!! Несіть до Поліса! – гукнув юнак у синій сорочці.

До піфоса підлетіли двоє лелек і понесли його разом Йоргосом вдалечінь. Ніс рибалки не одразу відчув різницю, але за хвилину принюхався. Молодий чоловік зрозумів, що посудина до половини була наповнена нечистотами. Запах навозу й сечі надзвичайно різкий вдарив ніби сталевим молотом і рибалка втратив свідомість. Прокинувся він скоро, коли ледь не потонув у бруді. А ще за хвилину птахи відпустили мотузки й піфос розбився об пісок.

Йоргос весь брудний вкрився щей шаром піску. Він підняв голову. Довкола нього стояли бородаті чоловіки та юнаки вдягнені у короткі туніки синіх, зелених, червоних та білих кольорів. Вони тримали в руках дерев’яні палиці та каміння. Лишень зараз рибалка зрозумів, що опинився на іподромі Полісу. Якусь мить зберігалася мовчанка, а потім натовп почав кричати:

– Вбивця! Вбивця! Вбивця!.. Стратити його!

– Не вбивайте! Я не хотів, не знав, я б ніколи… Відпустіть! – благав шаліючи від страху Йоргос.

В рибалку полетіло каміння й глиняні черепки. Щось боляче вдарило в лоба, потекла кров, Йоргос вперше за багато років заплакав. Бруд, пісок, кров, сльози заливали очі. Він побіг крізь натовп волаючи «Не треба!» Та за мить каміння перестало летіти. Натовп почав відходити від молодого чоловіка. І тут він побачив жінку прекрасну й страшну водночас. Вона була гола і прикривала тіло своє лише довгими густими і чорними, як смола косами. Її шкіра була сріблясто біла й віддавала холодом. Рибалка знав цей колір – колір мертвого тіла. Її обличчя овальне, з правильними рисами, високим чолом і темними як безодня очима було не мало слідів страстей і зморшок ніби було висічене з мармуру. Йоргос вдивився в нього і був певен, що бачив його раніше та не знав де і коли. А натовп на іподромі вже розходився по трибунах і волав циркове «Ніка! Ніка!»

Рибалка протер кулаком очі від піску, а коли знову поглянув на жінку,то жахнувся неймовірно. Вона крокувала до нього плавною ходою, звідкись у неї взялося залізне клеймо для худоби розпечене до білого жару, яке вона несла в лівій руці. Натовп все кричав з трибун «Ніка! Ніка! Ніка!» А Йоргос почав благати то пошепки то криком:

– Не підходь, прошу не роби цього, не треба, прошу, прошу!!!…

Прокинувся Йоргос від того, що боляче вдарився ліктем об стіл, який стояв поряд з ліжком. В руки ніби голки повилазили. Чоло Йоргоса заливав піт. Та першим ділом молодий чоловік почав шукати пальцями слід від клейма під правою лопаткою. Однак там лишень був шрам лишений лікарем майже десять років тому. Не знайшовши знаку Йоргос трохи охолов. «Ох… Що це я? Зовсім здурів? Його там знову бути не може… Забагато непотрібних думок та замало вина перед сном», – подумав собі чоловік. Відігнавши думки про сон він встав із ліжка. Тіло, що під одягом здалося б худорлявим було досить міцними і дужим насправді. Широкі плечі були треновані гімнастичними вправами і плаванням. Руки були сильні й засмаглі, як і все тіло, до речі, а покриття пальців і долонь було вже не гладеньким. Хоча шкіра там і не була грубою подібно залізу, як у старого коваля, але звикла до роботи. На правому стегні виднівся кривий молочно-білий шрам від порізу, а на передпліччі лівиці блідий слід у формі кривого круга на внутрішній та зовнішній стороні.

Зі столу він підняв люстерко зроблене з полірованої бронзи та подивився на себе витираючи піт. Обличчя його було приємне прикрашене квітом молодості. Форма його була овальна. Риси воно мало рівні (лишень виділялася густа лінія чорних брів під низьким чолом). Кирпатий ніс з бугорком був трохи піднятий кінчиком вгору, а на віддаленні ширини вказівного пальця були посаджені світло-сірі мигдалеподібні очі. Картину довершували вуса. Вони переходили у коротку чорну борідку, грубу як собача шерсть, що рясно вкривала щоки та підборіддя. Такої ж довжини й м’якості була зачіска без залисин. З виду йому було трохи більше двадцяти. Простір між кінчиком носу і бровами міг здатися різким, але лице було загалом досить приємне.

Тільки тепер Йоргос побачив, що глиняний стакан та скляна пляшка перевернулися від удару, а на стіл пролилися залишки червоного вина. Він провів пальцями по червоній плямі й облизнув їх. Відчувши солодкий винний смак сказав тихо собі: «Шкода. Добре було». Поряд на табуреті з грубого дерева лежали шкіряний пасок, сіра туніка з довгими рукавами та пов’язка на стегна, а під ним була пара невисоких чобіт й обмотки для ніг. Вдягаючись Йоргос подивився на ліжко. Укутавшись покривалом дитячим сном на ньому спала жінка з молочно-білою шкірою та золотавим волоссям. Вже вдягнутий Йоргос нагнувся над нею й вдихнув на повні груди. Запах єлею та меду ще лишився на її шиї та плечах. Молодий чоловік подумав собі «Гарна. Таку як вона називали б білявкою й далеко на півночі, не лише у Фракії. Цікаво вона зі славенів, варяг? Хоча ромаїку вона вже вивчила добре». Потім він підійшов до вікна й розчинив ставні. З другого поверху вид відкривався на сільську місцевість. Ґрунтова дорога йшла на зустріч горизонту, щоб зустрітися з морем. По обидва боки від того шляху тулилися невеличкі цегляні будиночки з плоскими дахами, а простір був зайнятий великими площами обережних квадратиків виноградників відділених огорожами від пасовиськ. Йоргос примружив праве око від перших променів Сонця, що лишень піднімалося. Починався день і світило вже малювало темні контури високих мурів та веж Полісу. Була тиша, яку порушували лишень крики чайки, що відлетіла досить далеко від берегу Золотого Рогу.

«Час рушати. Ще треба буде довго йти», – подумав про себе Йоргос. Він дістав з-під ліжка мішок й витяг з-відти невеличкий шкіряний гаманець. Молодий чоловік підійшов до столу й висипав на нього один гіперпірон та два срібних динарія, арабський та ромейський. «Вже заборгував я їм не мало. Має вистачити», – сказав про себе Йоргос зав’язуючи гаманець, а потім він скинув мішок з вікна на землю й міцно вхопившись за край вікна сам з нього виліз. Ноги швидко нащупали точки опори в нерівній кладці цегли, а вже за кілька митей Йоргос спустився на землю. Він підняв мішок й пішов на північ по ґрунтовій дорозі. Сільські хатки хоч і були збудовані гарно та красою не вражали, часто з ними поряд тулилися хліви та маленькі городи, обнесенні плетеними парканчиками. Грона благородних дозрілих ягід, лоза яких плелася на палицях вздовж дороги, мабуть були найкращою окрасою місцевості. Швидким кроком він йшов півгодини по дорозі назустріч морю.

Йоргос вийшов на місцину, де вже видно було море, а пасовиська й виноградники поступалися піску й гальці. На довжині стадію одне від одного біля узбережжя стояли будники рибалок та кілька сараїв для копчення дарів моря. Сушилися човни та сітки на березі. Сторонній житель міста не розрізнив би ці будівлі, що були наче близнюки. Молодик все ж одразу попрямував до одного з них, що мав власний димохід та невисокий паркан довкола двору. Будинок мав дерев’яний скелет вкритий глиною із шаром гальки та ракушок, добрі міцні двері з товстих дошок та пару вікон з різьбленими та критими лаком ставнями. Йоргос зайшов на двір і попрямував до входу. Він спочатку хотів постукати, але передумав. Молодик дістав з мішка гаманець, вибрав пальцями там всі свої золоті півсфери, таких там лишалося шість, і поклав їх у проміжку між дверима та підлогою. Вже потім Йоргос окинув зором горизонт. Нікого не було. Вже потім молодик швидким кроком продовжив хід, але тепер він йшов назустріч Сонцю, до Поліса.

Ще близько півгодини йшов Йоргос і опинився біля Феодосієвих. На півдні виднілися Харисійські ворота з кам’яними бійницями та парою веж. Проте молодика цікавив не цей вхід у місто. Запах підказував близькість потрібного місця. «А земля тут не дешева. Аристократ якийсь, бачу, прорив канал для нечистот й здобрює свої поля й виноградники. Свій бруд і гріхи столиця віддає сюди, щоб знову забрати у вигляді амфор з вином… Та мабуть, наші пороки й роблять міцний напій таким солодким», – роздумував про себе Йоргос шукаючи потрібний йому вхід.Справа багато часу не зайняла. Клоака виходила з-під фундаменту стіни й вела до каналізаційної системи міста. Вартових над «чорним ходом» в той момент не було і Йоргос рушив. Тут потоки нечистот були невеличкі й невисокі шкіряні чоботи добре захищали ноги від них. Молодик знав, що більша частина труб, під’єднаних до клоаки, була на ремонті, а тому нею можна скористатися для непомітного проходу. Він намагався не дихати носом, але запахи все ж давали про себе знати.

«Батьку варто покинути риболовлю. Скоро, коли справи владнаються, я заберу його до міста та й сам матиму там житло. Васіліопатер допоможе. Завжди допомагав і цінував мене. Так важко зберігати в наш час таємницю. За це він мене й цінить. Добре, що він дав місце мені поряд із собою. З такими як я васіліопатер творитиме історію», – Йоргос все собі думав та планував на день сьогоднішній та наступний. Деякі ділянки шляху доводилося проходити в повному мороці, орієнтуючись лише на плями сонячного світла, що за два десятки кроків одне від одного падали через отвори зверху. І ось вже темрява розсіювалася на шляху був вихід з клоаки – розкопана яма, де будівельники мали лагодити старі труби та замінювати зламані. Котлован не був високий і вилізти з нього на світ Божий було легко.

96997073.jpg

Робітники мали прийти до ями скоро, бо день у місті вже починався. Неподалік виднілася велика квадратна, крита дахом цистерна Аеція. Довкола неї були менші відкриті резервуари й колодязі, довкола яких вже купчилися городяни з відрами й глеками. Жителі столиці у цьому кварталі вже ніби мурахи бігали між високих інсул, що мали по чотири, по п’ять поверхів. Багато де на перших поверхах вже відкривалися крамнички й майстерні. Між будинків на одній із вулиць розмістилася капличка присвячена Роману Сладкоспівцю. Йоргос знайшов біля резервуарів покинутий кимось глек із чистою водою, омив від бруду чоботи й рушив далі, закинувши мішок із добром за спину. Пройшовши квартал, він зайшов у безлюдний провулок. Молодик розкрив мішок й почав швидко перевдягатися. Йоргос вдів просторі штани світло-коричневого кольору з лляного полотна, а сіра туніка поступилася місцем чорній з гарного сукна та з фігурною вишивкою білими нитками на коротких рукавах. Також зап’ястки прикрасили бронзові браслети з трикутними і ромбовидними орнаментами, що повторювали візерунки на сорочці. Підперезавшись паском, Йоргос рушив у лабіринт провулків та вуличок між будинками та інсулами, подалі від великих і широких вулиць. Досить скоро він досяг заднього двору таверни «Тарілка і чаша». Там бігали й гралися діти – юнаки трохи старші 10-ти років. Хтось грався у камінці, кидаючи й вибиваючи з накресленого кола чужі, хтось змагався у фехтуванні на дерев’яних палицях, той хто потрібен був серед других.

Йоргос недовго шукав очима й знайшов малого Зосиму. Було йому років тринадцять. Він мав виразні блакитні очі повні дитячої щирості, маленький прямий ніс та розпатлане нечесане темне волосся. Синці не сходили з його колін та ліктів, а радісна посмішка здавалося ніби й не покидала обличчя. Познайомилися вони пару років до того, коли тривали погроми латинян у місті. Йоргос ходив тоді по Форуму Бика з натовпом та підбивав інших гнати італійських купців з міста. Однак пильність тоді його ледь не підвела. Коли гарячі голови рушили до кварталів венеціанців, Йоргос помітив пропажу гаманця, що висів підв’язаний на поясі. Погляд швидко вловив малого злодія. Молодий чоловік досить швидко наздогнав крадія й повернув зрізаний гаманець, попередньо надерши вуха бешкетнику, однак потім сам дав йому золотий. Вже за кілька днів Зосимос лазив у вікна аристократів та крав листи їх посильних. Хлопець ставав у пригоді Йоргосу не раз й був надзвичайно корисним помічником для виконання доручень василіопатера. Зосима виріс без батька, якого майже не пам’ятав. Мати одружилася вдруге на власнику таверни, але родинного затишку в родині не було. Хлопця виховувала значною мірою вулиця. Посприяло тому й те, що він був єдиний нерідний із п’яти дітей в родині, а на горіхи отримував від вітчима ніби за всіх. Познайомився хлопчина з Йоргосом за незвичайних обставин, та не пошкодував поки жодного дня про те, що зустрів його. Свої специфічні таланти Зосимос обернув на службу державі. Добрий урок отримав тоді і Йоргос – від того дня гаманець він носив або в торбі, або на шиї.

– Зосимо! Ходи сюди! У нас є справи.

– Біжу! – гукнув хлопчак, – А Костас з мамою вже знають, що сьогодні з тобою йду?

– Потім дізнаються. Рот на замку з минулого разу був?

– Так. Звичайно. Де сьогодні працюємо?

– Я поки не знаю. Спочатку зайдемо у квартал італійців по Костаса. Йди за мною мовчки і не відставай.

З Костасом Йоргос був знайомий довше, ніж з хлопчаком. Набагато довше. Васілопатер взяв їх із собою ще коли був простим втікачем Андроніком, що крім власного знатного імені довго не мав нічого за душею. Коли вони познайомилася й за яких точно обставин Йоргос не пригадає. Але їм було тоді лише по 5-6 років. То було в Кілікії, здається, коли пірати тамтешніх вод йшли під вітрилом до Королівства Єрусалимського. Там був і Андронікос і на борту він вирішив забрати із собою Костаса. Йоргоса ж він викупив ще на березі. Вже пізніше, років через десять, теперішній василіопатер допоможе розшукати батька Йоргосу. Костас же ж батьків не мав, бо мати померла коли він був ще малий, а батько був із піратів і загинув одного разу у вирі шторму. Спочатку команда корабля, а потім Андронікос зі слугами взяв його на виховання. Він вивчив їх ромейській грамоті, а охоронці навчили стріляти з лука й захищатися списом і мечем. Щоправда, зброєю вони користалися нечасто. Вони були давніми товаришами, хоч і останні кілька років бачилися не часто. Андронікос все частіше розсилав їх виконувати службу далі одне від одного, але й часто, як от сьогодні, їм доводилося виконувати роботу разом.

А тим часом пара вже пройшла повз північні ворота старих Костянтинових стін. Головна вулиця стала ширшою, а будинки довкола неї привітніші. Йоргос і Зосима вийшли до кварталу, де по одну сторону стояли маленькі пекарні й запах свіжого хлібу та пирогів вабив городян, а по іншу височів збудований на п’яти банях Храм Святих Апостолів, який сяяв блиском куполів та хрестів й красувався майстерно виконаними фігурними мозаїками над відкритим входом. Та в очі Йоргосу кинувся залишений одним із пекарів широкий хлібний ніж на прилавку.

– Зосимо, а принеси но мені того ножа, що лежить без нагляду.

Хлопець мовчки швидким ходом рушив виконувати наказ. А його товариш відкрив торбу, витяг звідти гаманець й витрусив собі на долоню три обола. Й поки Зосима цупив ніж, Йоргос купив у іншій пекарні, прилавок якої виходив на вулицю, великий теплий пиріжок з варенням із ягід.

– Ось, тримай! – сказав хлопець протягуючи поцуплене знаряддя.

– Дякую, тримай і ти, мабуть, не їв зранку, а пообідаємо ми певно не скоро, – промовивши це Йоргос сховав у мішок ножа, протягуючи пиріжок.

Малий з великим апетитом нищив випічку, та пара покрокувала далі. Йоргос же на ходу думав про найближче майбутнє, та пригадував давнє минуле.Про що він думав? А про останній раз коли йому довелося скористатися зброєю, хай навіть і краденим ножем. Вперше він пролив чужу кров у Картліще у досить юному віці. Тоді Андронікос був на березі Понту й тренувався на узбережжі у стрільбі з лука разом із сином Мануїлом, а Йоргос із Костасом прислужували і переважно бігали збирати стріли. Вже пізніше вони вчотирьох погодилися, що необдумано було йти за гори на пару миль від свого замку без охорони. Та до цього досить довго загроз у Картлі родина Комнінів не відчувала й вважала, що на абсолютно дружній території. Однак, близькість гір дозволила убивцям підійти близько непоміченими. Двійка душогубів навіть дочекалася поки підуть в кущі за мішенями збирати стріли, певно думали, що Йоргос і Костас мали зброю. Проте, несподівано для них, в останній момент Андронікос побачив убивць і встиг витягти меча, що висів на сідлі його коня. Він навіть зумів вибити сокиру з рук одного нападника, а з іншим озброєним короткою шаблею вступив у поєдинок. Мануїл же вступив у боротьбу з беззбройним душогубом і вони скоро повалили одне одного на землю. Хлопці повернувшись з кущів і тримаючи в руках лише стріли злякалися й на мить остовпіли. Та за пару секунд ті двоє ніби по команді кинулися на вбивцю, того що боровся з Мануїлом, бо був ближче. Взявши по стрілі руками під наконечники, вони почали бити щомочі непроханого гостя, що вже стискав пальці на горлі Мануїла. Била так, поки після п’ятого чи шостого не бризнула фонтаном кров із шиї убивці й він не звалився без сил. А за мить вже живіт іншому напаснику проткнув Андронік супроводивши це словами: «Я царя у двобої побив, а вас, чернь, легко, як пиріг нарізати!»… Тоді вони вперше з Костасом окропили руки кров’ю. Стріли ті були спалені потім, тіла нападників втоплені у морі, а про неприємність забуто на довгі роки, певно й досі лише чотири людини про той випадок знали.

Вже за кілька років для Йоргоса зброєю стала бруківка. Нею молодик відправив на той світ повію в Нікеї, що викрила його і збиралася донести стражі на нього, як на шпигуна. Якщо раніше він вагався перед тим, як убити душогуба, то тоді він зробив справу і без миті зволікання, керований страхом. Ту жінку Йоргос певно і не згадає, як звати та, імовірно, й як виглядає. Втоплено знаряддя вбивства було в колодязі, через, що й не був упійманий. Саме відтоді зброя вже за звичкою ставала разовою і за потребою, але не менш смертельною. Йоргос з часом навчився робити інструмент для чорної справи із будь-чого… А загалом він не так часто робив її, своїми руками він убив усього одного чоловіка та двох жінок.

– Та можливо сьогодні зрівняю рахунок… Сподіваюся,востаннє доведеться це робити… Сподіваюся й не доведеться. Проте, як василіопатер вирішить так і зроблю, – ледь тихо до себе вголос почав молодик міркувати.

– Щось сказав? – весело спитав хлопець доїдаючи пиріжка.

– Кажу, скоро на місці будемо. Дивись, вже майже дійшли до форуму Бика.

І справді, вулиця Меса ставала все ширшою й мала скоро привести і до торгової площі і до кварталу італійців. Форум цього дня був забитий торгівцями. На свої возах, лавках, ящиках вони виставляли товар. Приємні запахи невідомих прянощів зі Сходу ніби з’явилися у Полісі з самого Раю. Вина ромейскі, іверські, італійськи, білі, рожеві, червоні та «чорні» в бочках, амфорах і піфосах могли наповнити собою акведуки й фонтани міста. А блиск шовкових тканин та хутра соболів і білок з руських лісів вабив до себе заможних городян. Рукотворної краси речей тут було можливо більша ніж у будь-якому місті Картлі чи Малої Азії, а це ще не найбільший ринок Константинополя. Йоргос та Зосимос швидким кроком дісталися до південного входу на Форум Бика. Там був один із кварталів італійців. Більшість із них були венеціанці. Приватних будинків було не так багато, але інсули багатії обладнали на славу, там майже кожне вікно мало розписні ставні, а більшість кімнат – опалення. Майже повсюдно на перших поверхах були склади, лавки, таверни чи контори міняйл. Самі ж латиняни ходили в розшитих кафтанах, оздоблених орнаментами кольорових туніках, табардах та шапках з хутром або кольоровими перами. Всі італійці були у справах, метушилися та поспішали. Пройшло трохи більше року з часу погрому, а вони ніби й цього не помітили. Відносини городян і прийшлих купців ставали знову теплішими, проте іскра могла знову легко розпалити між ними ненависть. Рік тому Йоргос і Костас були серед тих, хто роздмухував те полум’я, а тепер вони часто носять папери від оточення василіопатера до найбагатших купців-венеціанців у місті… А проте, то був інтерес не лише Андронікоса, то був інтерес Поліса й імперії, принаймні так себе переконав Йоргос.

Пара дійшла до таверни «Якір галери». Округла вивіска з маленьким металевим якорем і написами ромейською та венеціанською свідчила про те. Йоргос попросив Зосиму почекати на подвір’ї. З-за дверей доносилася приємна мелодія звуків гобою, лютні та флейти. Двері були розчинені. В середині було чимало людей. За столами народжувалися договори,здобрені винними чашами. У кутку кілька молодих матросів за столом з азартом грали у кості. А поряд сидів Костас і жваво розмовляв з одним із купців. Йоргос підійшов до столу.

– …Тож лишилося йому небагато. Багато шевальє стурбовані майбутнім, адже на трон королівства претендують багато людей. Є страхи, що може статися, як у вас, коли Андронікос заходив у місто… Сарацини нападуть одразу після смерті короля Балдуїна, я певен. Краще б ваш василевс утрутився, бо бути біді, – закінчив свою розповідь.

– На те не моя воля. Та певен, що наступне твоє плавання у Святу Землю пройде з Божою поміччю легко і вигідно. А коли…

– Косте, доброго ранку, виходь на двір, я чекаю, – перервав розмову Йоргос.

Купець і Костас дуже контрастували. Обом за одяг слугувала туніка, жилет і штани італійського крою, зі схожими білими рослинними орнаментами на синьому полотні. Та обличчям вони були досить різні. Купець був середнього віку рудий, з прямим носом, блакитними очима і досить правильними рисами обличчя на овальному контурі, ледь зачепленому середземноморською засмагою, великими вухами та начисто голеними щоками й підборіддям. Костас же по крові, обличчю і вірі лишався вірменином. Ніс він мав орлиний і великий, брови рясні й чорні. Хрящі вух були вже зламані й міцно приплюснуті до черепа, який тримався на широкій шиї. Міцне підборіддя надало б обличчю форми квадрату, якби не коротка рясна борода, для округлення «кутів», обережно підстрижена цирульником. Він був на півголови вище Йоргоса та й з першого погляду більш дужим. Вже на вулиці перед таверною вони обмінялися рукостисканнями й дружніми обіймами. А вже потім Костас підняв на руки малого, потеребив його і без того незачесане волосся й вручив йому обола з гаманця на поясі. Старі друзі обмінялися почутими новинами й пішли в сторону Акрополя. Йшли впевнено і не озиралися, йшли знаючи куди і коли потрібно явитися. Одяг їх дещо виділявся на фоні більшості городян середнього достатку, проте з кожним пройденим кварталом у сторону східного берега їх зовнішній оздоблений одяг розчинявся у натовпі зодягнених і більш розкішно городян. Трійка не дійшла до Форуму Феодосія, а повернула на вузькі вулички між будинками та майстернями. Навіть на вузеньких вуличках можна вже було роздивитися мури Акрополя й бані храму Святої Софії. Веселий шум форуму було добре ще чути, коли трійка дісталася потрібного місця. По цим провулкам патрулювали не прості солдати, а англи й сіверяни – варязькі гвардійці. Острівцем серед цієї частини міста стояв великий триповерховий будинок з каміння, де дах був критий черепицею, а двір обнесений високим кам’яним забором.

Всі вікна в тому будинку закривалися з-середини, а також вони навіть на третьому поверсі були захищені металевими ґратами. На дворі росли дерева вишні, листя яких вже починало жовтіти. Розмір, прямі кути, міцні ворота з кованого заліза, сірі й товсті кам’яні стіни у купі з вищезгаданим надавали будівлі суворого виду фортеці. А все ж дім гарний, здатний захистити від природи і людей. Йоргос покликав охоронця ромейською. Охоронець з сокирою у кольчузі та синьому плащі – Варяг із англів погано розмовляв нею, але майже все зрозумів. Він відчинив ворота й впустив трійку на двір. Кухарка, вже літня жінка, посміхнулася хлопчику і покликала до себе на кухню. Зосимос поглянув на старших і побіг з надією на печиво, побачивши що обоє ствердно кивнули. Варяг же попросив Костаса сісти на лавку, а Йоргоса пройти в будинок за ним.

Зайшовши до коридору, він побачив сина Андроніка Іоанна. Він приходився Йоргосу ледь не однолітком. Волосся він мав кучеряве й темно коричневе, а обличчям дуже походив на батька. Станом був високий і худорлявий, а загалом був схожий на інших Комнінів. Фігуру тіла ховав плащ фіолетового кольору, з-під якого виглядала довга сорочка до колін золотавого кольору.

– Пане дуко, вітаю вас, – привітався Йоргос.

– Вітаю. Батько на другому поверсі. Слуги підкажуть де. А Костас?

– На дворі чекає на вас. Він вже назбирав чимало цікавих відомостей із кварталу італійців.

Іоанніс пішов на двір, а Йоргос на другий поверх. Шукати довго не довелося і він пройшов одразу в кімнату для відпочинку. За столом сиділо двоє чоловіків – батько й син. Василіопатер Андронікос Комнінос – регент, почесний «батько василевса» і фактичний правитель Імперії ромеїв. За ним стояв слуга, вільний, а може й раб, й голив його бороду. Йоргос певно вперше бачив свого пана таким. Бо за час довгих подорожей він бороду не часто і стриг. Світле волосся вже золотом не блистіло. Сивина із залишками кольорів молодості утворювала такий собі електрум. Овальне обличчя без різких рис, прямий ніс і світло-сірі очі відводили увагу від сивої бороди. Зморшки вже на лобі й щоках вже давно зробили лицьову шкіру рельєфною, бо Андронік вже не був молодий він мав більше 60-ти літ. А проте, його очі ще по молодечому палали та прагли, а на вустах безперестанку грала ледь помітна посмішка. Видно було що цей чоловік ще хотів і збирався добре пожити, що йому були не чужі земні страсті й бажання. Поряд з ним сидів його син Мануїл і читав якийсь лист. Чоловік середнього віку, що був копією батька. Лишень емоції менше грали на обличчі, яке ще мало знало зморшок, рівненька коротка борода й вуса були на місці, як і коротка стрижка. Волосся ще зберігало колір червоного золота… Йоргос на чомусь на мить пригадав сон. Зала де потрошили дельфіна була йому знайома. І він пригадав, що то був узбережний будиночок у власності Андроніка у Картлі. Йоргос обдивився залу, де він знаходився, і не знайшов нічого спільного. Стіни були кам’яні й сірі, стіл прямокутний і довгий, за ним могло вміститися чоловік п’ятнадцять. На столі лежали тарілки з нарізаним сиром, оливками, хлібом, ковбасками з часником, посріблені чаші та глеки з молодим вином. Йоргос все те оглянув за пару митей, а потім низько вклонився Андроніку та Мануїлу.

– Привіт Йоргосе, сідай, наливай вино і їж. Нам потрібно, ще дещо обговорити перед справою, – сказав регент.

– Дякую, пане василіопатер.

– Ми ще чекаємо Трипсиха і Дадібрина, – додав Мануїл.

– Як скажете, – відповів сухо Йоргос наливаючи собі вина.

Цих двох молодик не надто любив, а можливо в душі відверто ненавидів. Вони були вояками не досить добре навченими етикету, та й не це було головне. Ті двоє були душогубами. Саме вміння без вагань позбавити когось життя й зробило їм кар’єру. І те вони робили з певними збоченим задоволенням. Триписих був одним з кентуріонів варязької гвардії, який за вміння не задавати зайвихпитань, дослужився до її командувача. Дадібринос же став начальником в’язниці Константинополя і царських судових виконавців (простіше кажучи катів). Для себе Йоргос розумів, що такі люди потрібні василевсам також, але любові чи поваги вони не заслуговували в його серці.

За хвилину Стратиг Костас Трипсихіс прийшов до зали, а за ним тихою ходою крокував Феодорос Дадібринос. Ця пара досить сильно контрастувала. Перший був вояка середнього віку з широким кам’яним обличчям, великими руками й надзвичайно дужою статурою. Батько його був з русів чи варяг і передав йому у спадок густі русе волосся, пишні вуса та великі блакитні очі, які однак були позбавлені життя і схожі на скляні буси. Пурпурний плащ гвардійця, луската броня, чорні штани та підбиті цвяхами чоботи довершували образ. Дадібринос же хоч і був вище на півліктя свого супутника, але здавався меншим. Він був худорлявий, такий що міг ховатися за списом. Темне волосся вже починало сивіти й випадати. На маленькій голові було серцеподібне обличчя, яке майже завжди посміхалося оголюючи криві зуби (з яких одного клика вже не вистачало). А невеликі очі були швидкі й хитро напіввідкриті. Ліва рука з довгими пальцями постійно м’яла та гладила край зеленого плаща, накинутого на довгу білу туніку. Ніхто не подумав би побачивши його на вулиці, що то був перший кат імперії, який важливу роботу часто не довіряв підлеглим, виконуючи її самостійно та ретельно. Гості привітали кивком василіопатера і його сина та сіли за вільні стільці. На Йоргоса увагу звернув лише Дадібринос, сказавши йому привіт та поплескавши по плечу. Молодик напружився, йому було неприємно, але цього він не видав.

Слуга закінчив гоління Андроніка, витер від мила й води йому обличчя та пішов. Споживаючи наїдки та вина, обговорюючи новини з різних берегів Середземного моря та оповідаючи жарти ці п’ять чоловіків просиділи десь з півгодини. Атмосфера стала більш легкою, навіть гвардієць-варяг пару разів посміхнувся. Однак вже час був говорити про справу…

– А борода вам пасувала, василіопатере! Захотіли бути більше схожими на римських Кесарів? – розпочав був Феодорос – то в мене тост є. За те, щоб приставка «патер» у скорому часі була не потрібна вам.

Дадібринос сам зрадів своєму тосту й широко посміхнувся (задемонструвавши дві чорні діри в рядах зубів). Старший Комнінос і Трипсихіс, були більш стриманими, хоча і не без задоволення стукнулися келихами. Мануїл і Йоргос підняли свої чаші й випили, та спокійно, без посмішок і видимої радості. Потім слово взяв регент-василіопатер:

– Що ж, Феодоре, час і про діло поговорити, якщо вже ти згадав. Зібрав я вас тут, бо хочу порадитися перед прийняттям рішення. Мій племінник Алексіс скоро досягне повноліття і є ті хто хоче мене усунути від співправління. І я думаю, що Мегадука Контостефан серед них. Флот йому лишиться вірний та й у наземній армії він популярний…

– А тому, батьку, якщо ми Алекса буде страчено за рішенням нашого суду, як його матір… Знать і мегадука на її чолі цього терпіти не будуть, – перебив Мануїл. А потім слово взяв Трипсихіс:

– Потрібно зараз же налякати наших ворогів. Багато хто після смерті його матері Марії нас злякався і тепер перефарбувався, сидить і чекає. Вас Андроніку до влади привела столиця, її народ і треба слухати. Алексіс піде стопами матері й захоче нас продати італійцям чи мадярам…

– Якщо то дійсно було правда. Суд і розправу ми вчинили скору, але в столиці вже серед людей блукають сумніви, – знову втрутився Мануїл.

– Досить сину! Запропонуєш щось сам? – спитав не без насмішки Андронікос.

– Ну так, як ще ніхто пропозицію не позбавлену логосу не дав… Тут вихід очевидний. Хлопця потрібно заслати в монастир, або вигнати за межі країни. Краще прозоро натякнути йому на можливість втечі до Угорщини. Для столиці він буде зрадником, а для нас він не буде проблемою.

– А для певності може його спочатку осліпити? – вставив свої три обола Дадібрин.

– Василіопатре, дозвольте, – вперше за час обговорення озвався Йоргос.

– Тебе ми ще не слухали. Кажи.

– В монастир василевса ми не кинемо, бо він одружений. Патріарха ми то вмовимо, але клір і городяни будуть невдоволені. Тим паче якщо царський суд винесе вирок васелевсу, то знать повстане, знаючи, що і їх можуть стратити щомиті. Ніхто не повірить, що 14-річний хлопець плете змову. Пан дука Мануїл був правий. Дайте юному василевсу втекти за кордон. Він стане для Константинополя зрадником, як і ті хто йому допоможуть.

– Не вийде так, як хочеш, – відрубав різко Трипсихіс, – Василіопатре, ви самі прожили на чужині більшу частину життя ховаючись від брата. Скільки разів вас намагалися вбити? І зараз ви без п’яти хвилин Василевс. А маленький хлопчик, якого ви виженете, подорослішає. Почне плодити дітей і захоче помститися за матір. Мадяри вже майже були готові на нас напасти, не важливо правда то чині. От тільки нині вони вже точно нападуть і не самі. Контостефан, Дуки, Ангели, Палеологи вже чекають, коли ударити нам у спину. Однак без Алексіса вони стануть ворогами одне одному, бо самі захочуть бути ближче до трону чи сісти на нього не ділячись ні з ким. Поки за нами столиця треба діяти василіопатре.

– Зібрати суд з уже готовим рішенням і засудити 14-ти літнього підлітка на смерть у слід за Марією? – вже ледь не переходячи на крик сказав Мануїл, – І довго, батьку, ми будемо носити порфіру після цього?.. Хоча зможемо ще загорнутися в неї, здається, її називала імператриця Феодора найкращим саваном.

– Пане дуко, чекайте, – озвався тихо, але чутно і зрозуміло, Дадібринос, – і ви, пане дуко Комніне, праві, і Костас, і Йоргос також. Я і собі подумав, що навіть осліпленому можуть допомогти втекти. До того ж потомство він теж зможе дати. Але якщо небезпечно страти Алексіса з вашою печаткою на указі, то можливо його просто повинні вбити душогуби. Вороги імперії наприклад… У мене здається з’явилася ідея, як це зробити безпечно для нас…

Феодорос почав виклад свого плану, який народжувався по ходу думки. Слово за словом він пояснював, як краще позбутися проблеми на шляху Андроніка. Дадібринос і василіопатер часом перебивали його, коли хотіли додати свою пропозицію чи уяснити певний момент. Та з кожною миттю всі інші у залі затихали. Він мав бездоганний талант ритора. Минуло ще трохи менше години і навіть Мануїл з Йоргосом вже неохоче погодилися з його правотою. В певний момент, ті хто сиділи за столом, навіть перестали думати про те кого вони збираються вбити. П’ятеро чоловіків тепер думали і слухали, як вчинити заплановане і лишитися чистим в очах інших.

– … Зрозуміло, бажано, щоб був хтось винуватий. Убивця на якого можна повісити це, – закінчив Дадібринос.

– Я так розумію вже заперечень цьому плану не буде? – спитав старший Комнінос,- Ну то й добре. Костасе, знайди п’ятірку вірних варягів, що патякати не будуть і приведи сюди.

Чоловіки почали вставати з-за столу. Андронікос вийшов у коридор та жестом позвав до себе Йоргоса. Мануїл віддавав доручення Феодору неподалік. Дадібринос же забрав у слуги особисту зброю і пішов виконувати завдання. Коли вже поряд людей не опинилося Йоргос сказв:

– Все ж буде так, як ви думали? – сказав молодик.

– Так… Не сумнівайся – нас би вони не пощадили. Тепер просто потрібно завершити почате.

– Я вас ніколи не ослухаюсь, пане. Як розпорядитеся, так я і зроблю.

– Ти завжди був мені вірний. Тепер зможеш свого батька забрати у місто, а як мій син стане співправителем, то отримаєш добру посаду. Йому не доведеться…

– Ловити рибу? Мій батько простецька і недалека людина. Він без амбіцій і до дурного чесний. Улов у його сіті є найбільша відрада. Він не оцінить, василевсе, але дякую.

Андронікос посміхнувся і передав запечатаного листа Йоргосу:

– Ти вдягся добре, тож з цим тебе пропустять і не запідозрять. Скажеш, що від торгівця м’ясом і прийшов поговорити з кухарками та управителем. Далі вже знаєш, як діяти.

– Якщо вже рішення було прийняте, то для чого було збирати цю маленьку нараду?

– Я вагався, синку. Але тепер ні.

– Ви лишень нещодавно провели свою коронацію. Тепер проводитимете похорони?

– Не велика біда. Головне зробити все sineiraetstudio.

– Я не історик, мабуть краще без maculaetruga.

– На останок, ти пам’ятаєш, що сказав Дадібринос, наприкінці? Все зробиш бездоганно?

– Ми то вже обговорювали, пане, якщо потрібно.

– Добре, Йоргосе, побачимось вже після коронації, – сказав василіопатер і похлопав його по плечу на прощання.

Комнінос старший пішов через чорний хід з дому, а Йоргос спустився на двір, забравши дорогою Зосиму та мішечок з добром. Іоанніс Комнінос вже пішов, а Костас вже сидів чекаючи на лавці.

– Ну то що? Діло не відміняється? – спитав Костас.

– Ні, вирушаємо до Манганського палацу, вже.

– Це за містом? – озвався малий Зосима – Це там де живуть василевси? Що нам потрібно зробити?

– На місці дізнаєшся, – люб’язно і швидко сказав Костас, дивлячись одним оком на Йоргоса, що був відкрив рот для відповіді.

Молодики потім ствердно кивнули одне одному. Зібравшись купи, трійка рушила на північ до берегу Золотого Рогу. Вулиці в частині міста біля Акрополя були ширші, прибрані, добре вимощені бруківкою, будинків було вже більше за інсул. Почасти оселі оточували цегляні або кам’яні паркани. Дахи були криті черепицею, а ставні вікон і двері були різьблені вмілими майстрами. Деякі помешкання мали стіни криті глиною, яку потім фарбували чи крили вапном. Вулиці були повні рабів, вільних людей, віслюків, возів запряжених кіньми, що тягали ящики, бочки, амфори і піфоси в різні сторони. Вже коли трійця доходила до пристаней Золотого Рогу було видно стіни Акрополя та верхівки веж і даху імператорського палацу, а також верхівку бань і хрести Святої Софії. На пристані довкола дерев’яних пірсів було повно людей, торгівців та рибалок що привезли на човнах товар на продаж. Починалася вже друга найбільш сонячна половина дня.

Трипісихіс і десяток варяг у лускатій броні та кольчугах стояли в стороні у затінку одного з будинків. Йоргос та Костас одразу підійшли до одного самотнього рибальського човна без сіток з парою весел і маленьким вітрилом, прив’язаного до пірсу, Зосима став поряд і спостерігав. Молодики почали готуватися до відправлення. На березі було людно й шумно, човни відпливали й приставали, а тому на цих двох ніхто не зважав. Трипсихіс підійшов до пірсу й покликав до себе Йоргоса. Вдвох вони відійшли в сторону.

– Зробиш так як треба? – спитав командир варягів.

– Так, – сухо відповів молодик.

– Знаю, що ти не радий, але Андроніку це потрібно. Далі будемо наводити лад у столиці й державі, а ми васеливесу в цьому допоможемо…

– Трипсихіс, щось по ділу хочеш сказати? – дещо різко обірвав його молодик.

– Недолюблюєш мене? А дарма, я такий же як і ти. А сказати хотів ось, що… Коли віддали наказ страчувати Марію в моїй присутності, в нас ще не було підпису Алексіса під вироком, насправді. Але час піджимав і я поспішав виконати наказ.

На цих словах Йоргос в обличчі перемінився і з острахом і злобою поглянув на командира варягів:

– То ось чому я робив це в твоїй присутності. Я її душив шовковим шнурком, а ти мене вбити чи ув’язнити після цього збирався.

– Так, Йоргосе. Коли стається беззаконня, то хтось має бути винним. Але вирок був підписаний її сином, тож ти лишився живий. От тільки сьогодні ми навіть і не спробуємо зробити це по закону…

Трипсихіс поглянув у сторону Костаса та Зосими, а потім додав:

– Винний має бути. І Андронікос вже тобі сказав це. Тож сам вирішиш кому жити, а кому – помирати. Він довірився і обрав тебе.

– Я знаю. Я зроблю все як треба, і як наказав василіопатер, – сказав і обернувся, щоб поглянути на товаришів, – Свого часу він дав мені свободу і він мені більше за батька… Я йду, але пам’ятай, Костасе Трисихісе, лишень одна думка твоя про зраду василевса нашого, лишень одне слово його і ти станеш першим кого я вб’ю із задоволенням.

– Пуста погроза, Йоргос Геворгос. Рушай, бо вже час.

Трійка досить скоро відпливла, рушаючи за межі міста. Пройшло вже більше половини дня, і сонце світило тепер на Заході. На зустріч йому вони і пливли. Йоргос витяг з торби темно синій плащ і одягнув його застібнувши бронзовою фібулою у формі кола, щоб захистися від холодного осіннього вітру, що почав дути їм в обличчя, тільки но вони відплили від пристані. Плили вони мовчки у глиб Фракії, поки не минули останню прибережну башту столиці. Вже потім Йоргос і Костас, що налягали на весла, почали поступово скорочувати дистанцію до берега, пливучи по діагоналі.

Тривала мовчанка, яку ніхто не збирався порушувати. Гребці працювали з кам’яними обличчями, на яких Фідій вирізав вираз суму й тривоги. Хвилин за десять першим заговорив Костас:

– А бачили ті хороми? То ж не конінівські. Їх Дадібрину подарували. Казали, що пару років тому, до погрому, вони належали якомусь італійцеві… А взагалі… Не знаю…

– Хочеш чимось розум зайняти? Розумію. Я теж хочу трохи відволіктись, – сказав Йоргос.

– О… Я радий. Геворгос? Таке ж тобі прізвище подарували в новому свідоцтві про хрещення? – спитав Костас.

– Так, – сухо відповів Йоргос.

– Це ж похідне від твого імені вірменською?

– Так. Я давно за прізвище взяв батькове перероблене ім’я. Мене назвали на честь нього. Певно, не могли придумати чогось кращого. Я – слуга василевса, названий на честь недалекого рибалки. Але я сам наповню сенсом своє ім’я та життя.

– Ніколи не жалів, що довелося змінити церкву?

– Було б за чим сумувати, Костасе. Чекай… Я бачу далі селище рибалок. Пристанемо стадіїв за п’ять від нього, – швидко і дещо різко урвавши розмову сказав Йоргос.

Зосимос й до того сидів мовчки чекаючи команд, а тепер і не наважувався навіть гучним видихом порушити тишу. Хлопець бачив, що молодики не в дусі. Пояснення тому він не шукав, бо знав – не варто. Молодики далі не говорили, а подумки відтворювали деталі плану, що мали втілити. Вони привеслували до берега, щоб витягти човен на дрібну гальку. Йоргос покинув весло й дістав зі своєї торби хлібний ніж, вкрадений ще в місті Зосимою. Човен однак вдарився об підводне каміння й хитнувся. Молодик зронив крадений ніж у воду через це і пошепки вилаяв течію.

Костас, вже витягаючи човна на берег, спитав Йоргоса: «Як же ти без нього?». Його ж товариш помовчав кілька секунд у роздумах і відповів: «Щось придумаю. Не вперше». Зосимос і хотів щось спитати, але чемно і мовчки сидів у човні, поки йому жестом не звеліли йти слідом. Костас витяг з чобота короткого кинджала й заткнув за пояс. Йоргос же лишив торбу в човні, лишень лишивши запечатаний лист.

Молодики йшли недовго і за півгодини дісталися багатого селища, яке зустріло їх виноградниками, оливковими деревами та полями з горохом і ячменем. За будниками виднівся мур, що оточував кам’яний Манганський палац. Костас для проникнення мав запечатаного листа від майстра кравця, який помер місяць тому. Він пішов першим довгою дорогою до західних воріт. Зосимос та Йоргос мали ж підійти зі Сходу. Небо вже наповнилося помаранчевим кольором сонця, що заходить, день непомітно спливав. Досить скоро молодик і малий хлопець підійшли до кутих залізом напіввідкритих воріт, які охороняли двоє преторіанців у лускатій броні та пурпурних плащах. Вони привіталися, взяли листа, зламали печатку й пробіглися по ньому очима. Один з них жестом дозволив заходити, а інший повернув листа.

Вже на подвір’ї Йоргос пошепки сказав хлопцю: «Я відправлю тебе на кухню, по дорозі, в коридорі, маєш відкрити, якісь ставні. Вони закриваються на засов». Потім молодик підняв очі й оглянув все довкола. Не зважаючи на початок осені, на деревах у подвір’ї було ще багато зеленого листя. Всі дороги були мощені галькою та вели до триповерхового палацу, або ж до невеличкої каплички, збудованої з обтесаного каміння. На подвір’ї великий простір займало поле з парою дерев’яних гральних воріт. Там відбувалося змагання. По п’ять вершників у кожної з команд верхи на молоденьких жеребцях довгими палками з натягнутою сіткою намагалися загнати шкіряний м’яч у ворота суперника. Одна команда носила білі сорочки, а інше вдягла червоні. Грали діти знатних осіб, що виховувалися при палаці, або ж гостювали. З них ще ніхто не розміняв два десятки літ життя. В білих туніках передаючи м’яч одне одному швидко просувалися до воріт двоє братів. Вони були худорляві, смуглі й мали темні, як ніч волосся та очі. Хоч років п’ять різниці у віці між ними проклав час, але відрізнити їх було б важко. Проте молодший мав характерну ознаку – ліве око, що трохи косилося в сторону тонкого рівного носа. Побратими з їх команди їм кричали: «Ласакаріси вперед!» Між ними і воротами лишився лише однин гравець у червоній туніці. Він мав років 13-15, яскраве руде волосся та очі сіро-зеленого мутного кольору. Цей хлопець на полі був найбільш мовчазний та зосереджений. Він кинувся на перехоплення м’яча в братів Ласкарів.

За грою спостерігало багато слуг і придворних. До них долучилися Йоргос і Зосимос. За полем спостерігав молодий вартовий, якому певно не було й вісімнадцяти. Він мав різкі риси обличчя, які підкреслювали густі темно-коричневі брови, що майже зросталися, та кривий, зміщений трохи вліво через травму дитинства, ніс. Його ліва долоня під пурпурним плащем гвардійця лежала на руків’ї довгого меча. Він уважно спостерігав за грою, а особливо за рудим хлопцем – васлиевсом Алексісом Конміном. Юного вартового Йоргос впізнав, то був Алексіс Дукас, прозваний через ніс…

– Мурзуфл! Мурзуфл! Мурзуфл! – прокричав з насмішкою натовп малих дітей серед яких була одинадцятилітня дружина василевса Алексіса Агнеса Французька, пробігаючи повз молодого гвардійця.

«Насуплений» – значило прізвисько «Мурзуфл», що прикріпилося до нього через брови й зламаний ніс. На натовп маленьких дітей очолених василісою ромеїв на певний момент зі сміхом звернули всі увагу, крім Дуки, який на мить втупився у землю ображений і роздратований. І саме в ту мить кінь юного царя став на диби й скинув свого вершника на землю. Хтось із Ласкарів різко підняв палку із сіткою до гори і кинув випадково грудку землі в очі тварині, через що та злякалася. Дукас швидко допоміг піднятися юному василевсу, який тримався за паву руку і кривився від болю.

– Мабуть не зламана. Але краще, пане, йдіть у свою кімнату. Я покличу лікаря, – сказав гвардієць.

– Гей!!! Ми ведемо. Ми закинули на три м’ячі більше. Ми що гру не закінчимо!!! – озивався старший Ласкаріс.

– Че-Че-Чекай, Коста-с-се! С-с-с-с-скоро повернуся, або хто-хтось замінить мене, – сказав сильно заїкаючись і витиравши від пилу обличчя василевс Алексіс.

– Смішно він говорить. Правда?! – спитав тихенько Зосимос у Йоргоса.

– Це просто хвороба з малого віку… Пішли, – сухо промовив молодик уважно стежачи за василевсом.

Йдучи дорогою встеленою щебнем, ті двоє проминули квадратну цегляну будівлю, що слугувала казармою та арсеналом для охоронців. Під промінням сонця два раба біля входу доглядали за зброєю. Один точив списи, інший же гострив наконечники для стріл та перевіряв луки почергово натягуючи їх. Поряд з ними лежало кілька затуплених і зламаних залізячок, а також розламаний навпіл мисливський лук. Йоргосу впала в око добра тятива з сухожилля. Він непомітно для рабів зняв її з поламаної дуги тису та сховав за поясом під плащем.

Досить скоро вони підійшли до дверей кухні. Йоргос віддав у розпорядження кухаркам малого Зосиму та лист, а сам пішов чекати ключника під вікнами із західної сторони палацу. Там він і побачив Костаса, що говорив про тканини для занавісок із ключником. Йоргос присів на лавку під вікнами. Коли немолодий ключник пішов у середину палацу, то Костас розмістився там же. Товариші мовчки чекали. Вікно над ними досить скоро відкрив малий Зосима. Йоргос підсадив Костаса, який потім допоміг товаришу залізти туди ж. Вони рушили швидко й впевнено. По схемах вони добре вивчили коридори палацу. Досить скоро вони були біля дверей імператорської кімнати. Охорона була ще на подвір’ї, а тому їм не завадили проникнути туди. Малий Зосимос дістав із чобота тонкий металевий прут, яким швидко і вміло відкрив замок.

– Тепер вертайся швидко на кухню! – напівшепотом сказав Костас хлопцю.

Зосимос слухняно й швидко зник за рогом. Товариші ж зайшли в кімнату. Там нікого не було. Костас витяг з-за поясу кинджал, а Йорогос намотав на два пальці лівої руки кінчик тятиви. Вони вдвох одразу почали шукати схованки для засади.Кімната була простора і добре освітлена. Стеля в ній була на пару ліктів вища за ту, що в коридорі. Широке вікно, прикритезанавісками, мало гарний вид на море. Збудована кімната була так, що і зранку і ввечері там було багато світла. Розшиті оксамитові килими, широке ліжко, накрите ковдрою, з блискучої тканини, стіл для гри в шахи, що були зроблені зі слонової кістки та сандального дерева, золочений посуд, величезна скриня для одягу та шафи для книг – все було для комфортного «ув’язнення» василевса. Костас притиснувся до стіни біля дверей, так щоб розкриті вони його ховали. Йоргос же зник за великою скринею, тримаючи в руках тятиву.

– Нам поки щастило. Все складується на нашу користь, – пошепки але виразно сказав Костас.

– Ага.

– Може все буде простіше ніж ми собі думали. Може… – Коста замовк на півслові з тривожним виразом. Його погляд прикувала маленька ікона з Ісусом Христом, що склав пальці для хресного знамення.

Тоді Йоргос покинув на мить укриття. Він узяв ікону й закинув її під ліжко сказавши:

– Не до цього зараз. Забудь. Тут і нині за заповіді накази Андроніка. Гріхи потім відмлоиш. Плануй краще відхід звідси, – різко промовив Йоргос.

Скоро в коридорі почувся голос якогось чоловіка середніх років, а разом з ним заїкання царя Алексіса. А далі все тривало мить. Розкрилися двері й увійшли двоє. Юний василевс сказав: «В-все нормально, я п-п-певен». Лікар мав білий халат, що контрастував з його смаглявою шкірою та чорною бородою, у якій пробивалася сивина. «Певно хрещений араб», – останнє що встиг подумати Йоргос, побачивши лікаря. Надалі товариші діяли автоматично. Костас однією рукою закрив двері, а іншою смикнув засов. Поки лікар і василевс відволіклися, не встигнувши злякатися, Йоргос накинув тятиву на шию Алексісу та почав її затягувати. Другий же товариш наніс чотири удари кинджалом у груди арабу. Лікар встиг лишень ледь скрикнути перед падінням. Костас вже на землі притиснув горло лікарю лівою рукою, а іншою наніс ще три удари, поки той не змовк. Алексіс же пручався як риба на гачку й хотів вирватися, намагався кричати, але не міг зробити ні того, ні іншого. Нелюдський страх і невіра в реальність були в сірих очах юного василевса. Йоргос на мить згадав, що бачив майже те саме у очах його матері Марії, коли виконував вирок у Константинополі, але тоді в погляді була ще й смиренність, відчай, безсилість та, як не дивно спокій. Хоча останнє з’явилося і в очах василевса незадовго до миті смерті. Коли тіло перестало подавати ознаки життя, убивця ще тугіше затягнув тятиву й почекав кілька секунд і лише потім відпустив мерця на підлогу. Вбивство було завершене. Однак, хтось все ж почув передсмертні крики лікаря. Чийсь жіночий голос за дверима почав гукати гвардійців. Убивці кинулися до вікна. Кімната василевса була на першому поверсі, який, однак, дещо вивищувався над кімнатами заритими на половину під землю. До того ж кам’яний фундамент був широкий, а стіна мала чимало виступів. Товариші ж, однак, згрупувалися та вистрибнули з вікна. Йоргос відчув, що тілу боляче, але кістки цілі. Він швидко підвівся й поглядом знайшов великий камінь, який одразу ж підняв.

– Тепер за стіну й до човна, Йоргосе. А?! – сказав Костас підводячись.

Замість відповіді він отримав удар каменем по тім’ю. Костас втратив свідомість і впав на живіт. Рукави його були у крові, як і частина плаща. До всього Йоргос додав і тятиву, яку запхав йому під плащ. Позбувшись зброї для вбивства він побіг до саду, а потім злився з натовпом слуг і гостей, що лишень починали метушитися. А вже за кілька секунд Костаса знайшов молодий гвардієць Алексіс Дукас…

Від того часу пройшло вже більше двох тижнів. Наставали перші дні жовтня. Вітер вже ставав холоднішим. Однак з півночі з-за Понту прилітали у Фракію зграї птахів на зимування, хоч частина з них рушить ще далі.

Пізніше всьому знайшли пояснення… Хоч ніхто не повірив у вбивцю, який один заколов лікаря, а потім удавив василавса. Хоч багато чого в історії тій не клеїлося. Хоч потім загін Трипсихіса забрав тіло імператора, а потім «піддався нападу» злодіїв які викрали мертвого василевса. Хоч багато аристократів і вірили у те що Алексіс насправді живий. Однак…

Йоргос знав правду, жив із нею і переступив через неї. Він вирішив не приносити себе у жертву, як і Зосиму. Новий василевс Андронікос Комнінос сказав, що угорці підіслали убивць до його племінника. А як мотив показав потім смертний вирок Марії за таємні перемовини з мадярами підписаний її сином. І столиця тим словам повірила. Дадібринос і Трипсихіс втопили тіло у морі, а як доказ смерті принесли голову Алексіса Андроніку. Йоргос отримав у нагороду дім і двісті гіперпіронів. Він забрав на виховання Зосиму та збирався зайняти чиновницьку посаду при дворі та служити офіційно на благо імперії. У столиці було бучне святкування сходження на престол, як співправителя Мануїла Комніноса. Менш гучно і привітно зустріла столиця одруження 65-річного василевса Андроніка з одинадцятирічною вдовою Алексіса Агнесою Французькою. І сорока днів не пройшло від смерті й зникнення тіла імператора.

Йоргос того дня жовтня намагався переконати батька покинути дім рибалки й оселитися у нього в місті. Проте безуспішно. Старий Георгій не знав чим займався його син багато років, але здогадувався. Він знав що шість золотих монет два тижні тому лишив йому син. Георгій був щиро вдячний приймав гроші, які ділив із громадою свого вірменського храму Святого Григорія, що був у передмісті. Однак, своєї справи і помешкання він покинути не забажав.

– Георгію, я буду молитися за тебе. І знай що не схвалюю я службу тому василевсу, але ти старайся і будь чесним, – сказав Йоргосу старий рибалка.

– Батьку, покинь ті сіті й човна. У Полісі все матимеш, я не бідний.

– Я займаюся тим що вмію. І моя праця приносить радість і користь десяткам… Бережи себе синку і навідуй мене хоч іноді.

Старий рибалка пішов по дорозі разом з іншими вірменами до приміського храму їхньої церкви. Він мав вже далеко за сорок літ. Колись густе чорне волосся вкрилося майже повністю срібною сивиною й почало випадати. Він був як і його син худорлявий і міцний, хоч швидка старість вже багато сили витягла з нього. Він мав Йоргосові густі брови та контур обличчя, однак ніс був великий орлиний, а очі кольору каштану. Ті ж відмінності від батька подарувала йому мати ромейка, яку син пам’ятав погано.

Йоргос Геворгос провів батька поглядом і пішов далі передмістям. Він вдягнув теплу чорну туніку до колін з жовтою вишивкою і довгими рукавами. Від його захищали сірі штани підперезані шкіряним паском й плащ на бронзовій фібулі. Погода в той день була гидотна, а обіцяла стати ще гіршою. Перші краплини дощу вже падали на землю. Йоргос Геворгос побачив нарешті натовп людей і попрямував до нього. То були охочі подивитися на страти злочинців. Нові правителі оголосили, що протягом 40 днів від смерті Алексіса ніхто не буде страчений у Константинополі. Дадібринос же швиденько довершував справу в передмісті з тими, кого шибениця, вогнище і сокира чекали вже і негайно.

Йоргос хотів побачити чи виконали його прохання не катувати. Він підійшов до натовпу. В сорочці із жовтуватого льону вели на шибеницю Костаса. Він йшов прямо, покірно і спокійно, лишень трохи дрижав від холодного вітру. На тілі Йоргос не розгледів слідів катувань і себе заспокоїв. Натовпу зачитали вирок і він гучно і гнівно закричав. Саме на цю страту прийшла більшість людей. Сьогодні мали вбити вбивцю василевса. Його товариш зійшов на шибеницю й кат у масці й чорному плащу перед тим як одягти мішок на голову дозволив сказати останнє слово. Вірменський священник стояв біля шибениці й молив Господа за упокій душі приреченого. Костас шукав очима у натовпі мовчки когось, поки не зустрівся очима зі старим другом. Він підняв погляд вище натовпу посміхнувся і вже потім почав говорити:

– Знаю, що заслужено тут і нікого не виню. Коли вбивають імператора хтось має померти… Той хто захоче мене почути хай почує! Мій старий друже, колись і ти можеш тут опинитися. Тут – за крок до зустрічі з Богом, за крок до суду, в який ти віриш чи ні, багато чого розумієш хоч і минулого не повернути. Я зрозумів, що тавро нам звели, але поставили інше…

На цих словах Йоргос вхопився за плече. Він злякався, але не відчувши тавра заспокоївся.

– … Ти не перестав носити випалений на шкірі знак. Ти просто переконав себе що його не має. Ти переконав себе що чиниш зло заради іншого з власної волі. І я такий же. Ми такі. Певно ми не можемо без цього. І лише смерть нам подарує справжню волю, бо інакше ми жити не вміємо. Інакше ми ніколи не жили. Ми повірили, що наше рабство – воля, і повірили в те що самі його обрали…Ти мене чуєш! Не надійся на синів людських! – останні були спрямовані комусь у натовп.

Йоргос слухаючи останні слова втупився у землю. Він чомусь намагався згадати день убивства Алексіса. Однак, згадував лише той сон і жінку з тавром, що була на іподромі. І тоді Йоргос собі пошепки промовив: «Те обличчя… Я згадав то була Марія Антіохійська. То була мати Алексіса». І вже потім він підняв голову, щоб поглянути на Костаса. Йоргоса душили б сльози, коли б не висохли вони в дитинстві. «Щоб не загинули всі хтось мав померти», – сказав пошепки Геврогос коли дерев’яний настил вже гучно впав.


Про автора:

Роман Рілов – випускник КНУ ім. Тараса Шевченка (2012-2018), здобув диплом магістра історії з відзнакою. Автор наукових статей з політичної історії та історії культури Візантії XII-XIII ст. Працівник музею НБУ. Хоббі: написання прози, розробка настільних ігор.

19402284_484957418512518_5545982810575149414_o.jpg


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s