Лідія Мазурчак. Горпина

Лідія Мазурчак

Горпина

60445011_2367877073447233_807859743237341184_n.jpg


Нещодавно Ви могли прочитати на сайтах інтердисциплінарних студій «Per Aspera» та Львівського медієвістичного клубу статтю Лідії Мазурчак «Законник Стефана Душана як джерело сербського середньовічного права» (https://is.gd/kgmrlQ). Проте окрім наукової діяльності Лідія пише поезію та прозу, нещодавно випустивши збірник. Тож, розпочнемо ознайомлення із її доробком.


Горпина

В маленькій кімнаті старої і облупленої хатини вже кілька років не чути кроків. Баба Горпина, а їй уже минуло сто літ, не підіймається із постелі. Кілька років тому вставала з ліжка і ненароком упала. Привезли до лікарні, а там рентген показав – перелом стегнової кістки. Наклали гіпс. Кістка зрослася, але Горпина на ноги так і не стала. Лежача тепер. Сльози горохом з очей котяться, а ради ніякої тому нема.

Ось так лежить баба і жде, коли смерть з косою прийде, від мук її врятує. Але приходить не вона, а тільки священик, отець Іван. І їсти зварить, і лікаря викличе. Золотий чоловік, дружину має, тільки от дитя у них рано померло, ще у пологовому. Іванова дружина вся почорніла, а отець тримається, каже, що на його дитя Бог місію велику поклав, янголям воно стало.

Якось отець Іван занедужав, то ж односельчани вирішили згуртуватись, не залишати бабу Горпину на самоті. Щодня хтось заходив, аби за старою приглянути. І моя мама повинна була йти, завчасно наварила картоплі, гарячого чаю в термос налила, та ще й фольгою обмотала, аби не вистиг. Пакунок уже стояв біля дверей, а мати все не виходила. Натомість вийшов тато й сказав, що у мами розболілося серце, то ж до Горпини піду я.

– Ти як будеш біля хати, не забудь тричі постукати у вікно і привітатися. «Слава Ісусу Христу!», – скажеш! Чуєш мене, доню?

– Так, батечку. Я все знаю.

– Ну дивися мені!

Взявши пакунок, я вибігла за двері. Бабця Горпина жила через вулицю, поблизу  цвинтаря.  До її хати вела ледь протоптана, вузька стежка.  На подвір’ї сидів старий як світ Сірко. Пес навіть не гавкнув, вже звик до частих відвідувачів. Я постукала у вікно, привіталась. Баба Горпина відповіла, аби заходили.

В кімнаті було темно і пахло сирістю, то ж я спершу розсунула штори і відчинила вікно. Коли я глянула на Горпину, по її обличчю пробігла ледь  помітна тінь. Мабуть, мені здалося, але ніби чиясь невидима рука прибрала волосся з її чола. Горпина ж дивилась на мене усміхненими, як вранішнє сонце, очима.

Не бійся, дитинко, він не зробить тобі нічого поганого…

Бабцю Горпино, я вам тут поїсти принесла. Може, Ви чаю хочете – ще теплий у мене є?

Дякую, онучко. Тільки не потрібна мені вже їжа. Вирушаю я.

– Куди? Ви ж ходити не можете….

– Не можу, але от літати якраз умію. – баба Горпина ще раз усміхнулась і вказала мені на крісло, що стояло поруч. Я ніяково присіла й відчула, як бабця ніжно взяла мене за руку.

– Так тепло мені, дитинко, як давно уже не було. Таке тепло тільки отець Іван носить в собі. А тепер ще й ти. Настав час спокійно іти у засвіти.

– Що Ви таке кажете, бабуню…. Вам ще жити і жити.

– Ой ні, сонечко! Більша ста літ по землі цій ходжу, і австріяк застала, і поляків, і німців, і совєтів. Тепер от Україну побачила. Жаль, Федько, чоловік мій, не дожив до цих днів.

– Вас був чоловік?

– Ну аякже. Високий, чорнявий, мандрівний музика, а як оженилися, то вчив дітей грамоти у сільській школі. Любив мене дуже, та й я його любила, мабуть, ще сильніше. Якось потрапив під грозу. Вдарила блискавиця. То й згорів мій Федько як сірник. Всі селяни збіглися, а й свідомість втратила, вагітною ж була. Мріяла, що сина народжу, виросте нам із Федьком опора. Пишатися ним будемо. Але помер він. Так я й втратила двох найдорожчих в своєму житті чоловіків. Тому отець Іван так часто до мене навідується. Біль у нас спільний. Гіркота втрати, вона єднає.

– Мені жаль Вас, бабуню… Ви ж одні залишились. Я б точно не витримала, померла би.

– Ой дитино, не можна так казати. Нам дається рівно стільки, скільки ми можемо витримати. Зрештою, Федько не покинув мене. Вернувся з того світу. Якось думала із собою щось зробити, але підняла голову – дивлюся, а на стіні фото Федькове в рамці висить, а з очей його сльози тільки маленькими краплинами стікають. Зрозуміла, що жити маю. То ж після того я часто розмовляла з його фото чи з пам’ятником, що на могилі. Подруги казали, що не можна так робити, бо покійник тоді з того світу прийде. А я ж і рада тому. Без кохання життя будь-який сенс втратило. Довго я побивалася і кричала Богу, аби допоміг мені. Він і почув. Федько повернувся. А з ним і Сірко прийшов, майже одразу після похорон сина. Грайливий такий пес, розумний. От кажу щось йому, а він наче й розуміє. Це зараз старий вже став, з буди майже не виходить, тільки вночі до кімнатки забіжить, на ноги вискочить і гріє мене аж до ранку.

– Бабцю, Горпино, а можна я до Вас щодня буду забігати, за Сірком дивитимусь. Не хочу, аби Ви залишались одні…

– Дякую, онучко, але, справді, вирушати мені час. Підійди краще до мене, хоч обійму тебе.

Коли я пригорнулась до старої, по тілу пробігли мурашки. Здавалось, час зупинився, і вже не існує нічого – ні хати, ні батьків, ані нас, тільки світло. Бабця прошепотіла мені тихе: «Дякую» і всміхнулась. Щоправда, опісля таки погодилась поїсти та випити чаю.

Додому я повернулася пізно ввечері, а вже вранці стало відомо, що баба Горпина померла. Всі говорили, що то від старості, але я знала, що бабуся померла від самотності й туги. Коли був парастас, Сірко тихо сидів біля малесенької труни і скавулів.

На похорон Горпини зібралося все село. Отець Іван, який уже одужав, вперше не стримував емоцій.  Він плакав. А баба Горпина лежала в труні з усмішкою на обличчі.  Опісля все село носило жалобу, бо бабу Горпину знали й любили усі. Хотіли сусіди Сірка старого до себе забрати, аби віку доживав, але він все втікав і мчав до хазяйки. Лягав біля дерев’яного хреста і вовком вив на місяць.

На сороковий день Сірка знайшли на тому ж місці вже мертвим. Всі навколо плакали щораз дужче, а я дивилась в небо і посміхалась. Райською стежиною йшла молода Горпина разом з своїм коханим Федьком та маленький чорнявим хлопчиком. Бабця подивилась на нас, зітхнула, але, помітивши мене, всміхнулась і помахала мені рукою. З її руки злетіло червонобоке сонечко і сіло мені на обличчя. А потім раптом дитя заплакало, і з неба упав рясний дощ.

Я нікому не розповідала про те, що бачила. Мабуть, ніхто, окрім мене, Горпину й не помітив, лише отець Іван поклав руку мені на плече і прошепотів: «Тепер більше ніщо і ніхто їх не розлучить, правда, дитинко?». «Правда, отче!» – мовила я й ласкаво йому усміхнулася.


Про авторку:

60972338_103225590917034_3491662077817257984_n.jpg

Лідія Мазурчак  – медієвіст, археолог, бакалавр історії (ДДПУ ім. Івана Франка, м. Дрогобич). Зацікавлення: середньовічна археологія, історія франків, історія західних слов’ян (Польща), історія археології, міфологія, історія ОУН-УПА, історія братств. 


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s