Театр імені Стефана Ковальскі. Світлана Порхун. «Ніяких чоловіків!»

Театр імені Стефана Ковальскі

«Ніяких чоловіків!» Світлани Порхун

51454862_768043213565641_7569380367388377088_o.jpg

В Одесі мав радість побувати на перегляді театральної вистави із дещо провокативною назвою «Ніяких чоловіків!», і відчув необхідність поділитись враженнями про театр, який так вразив своїм високим рівнем.

Театральна студія: Театр імені Cтефана Ковальскі

Керівник театру: Михайло Тростянецький

МТ.jpg

Михайло Тростянецький

Постановщиця: Світлана Порхун

15781341_1909463762610610_1731938101922729379_n.jpg

Світлана Порхун

Локація: Арт-простір CampusOdessa (провулок Некрасова, 2)

Жанр: комедія, трагікомедія, драма

Назва: «Ніяких чоловіків!» (на основі п’єси Габріеля Баріллі «Медовий місяць» 1991 р.)

Сеттінг: квартира у NYC (1990s)

Персонажі та актори: Лінда Розенбаум (Світлана Порхун), Христина Ковальські (Катерина Кондрашова) і Барбара Венгер (Дарина Мельник)

Трыо.jpg

Христина, Лінда і Барбара


В постановці присутні три жіночих персонажі. Лінда прагне не допустити втрати «контролю» над життям та «незалежності» від чоловіків, а тому давно розвінчала романтизм своїх стосунків із останніми, тоді як її подруга Христина навпаки, віддана одному і навіть схильна вийти за нього – свого колишнього чоловіка; її життя позбавлене хижацького та споживацького відношення, як в її подруги. Втім вона дуже незадоволена віковічним непорозумінням між статями, яке є однією з ключових тем твору. При тому, що глядач споглядає гру жіночих персонажів, чоловічі залишаються за кадром: і всі вони викликають якщо не сором то незручність за якісь зі своїх манер, поведінку чи дії. Третій персонаж – Барбара –ідеалізується другим Христиною, романтично-налаштованою жінкою, проте виявляється що її чоловік є зрадником, і це фруструє насамперед Барбару: вона вирішує кардинально змінити свій життєвий фон, хоча виявляється, що вони з чоловіком колись навіть домовлялись про допустимість подружньої зради з його боку…

Напруга сягає свого піку під час коливання Лінди навколо вирішення долі ненародженої ще дитини: їй вдається перебороти страх втрати контролю та незалежності, і прийняти – за підтримки подруг – в собі нове буття, відсахнувшись від загрозливого моменту коливання та невизначеності, коли людина може дозволити собі вирішувати те, чи допустити в просвіт буття ще одну в перспективі екзистенційну істоту, й навіть морально-етичні світоглядні запобіжники можуть спасувати, будь вони секулярні чи релігійні за своєю природою, не говорячи вже про материнський інстинкт.

Ламка ціннісних моделей та орієнтирів, метаморфози світоглядів цих настільки різних жінок розгортаються прямо на очах глядачів. Моменти ексзитенційних криз позначені парадоксальними фразами («ми живемо єдиний раз. У цьому переродженні»), які закарбовуються в пам’яті, або вражаючими своєю красою образами («за вікном розквітали крижані квітки»).

Сцена постає як повнокровний герметичний мікрокосм, в якому розгортається бездоганна акторська гра: зображеним психічним станам віриш, актриси не тільки відчувають себе максимально органічно в ігровому просторі, але вповні, наскільки це тільки можливо, фасцинують та престидижитують глядацьку увагу. При тому, що ігровий простір пролягає прямо за короткою смугою, що відділяє це поле від глядацького залу. Технічна сторона так само є бездоганною: це робота із середовищем, предметним оточенням, звуком, освітленням та затемненням. Коли ми дізнались, що актриси не є професійними, то були більш аніж здивовані – настільки акторство є для них сродною працею, а їх персонажі повнокровні, викликають співпереживання, динамічно змінюються за майже як годину часу, про який взагалі забуваєш, стаючи вже не чужими, а близькими та зрозумілими.

Тут «надто людське» – не таке, як наприклад в переглянутій нещодавно «замало людській» та «надлюдській» «Віденській каві» – й ця людяність уражає душу навіть глибше за ескапади та каскади витончених та грандіозних філософій злих геніїв довершено диявольського ХХ ст. Звісно, це не комедія, і не просто трагікомедія: це драма, гостра драма нашого співбуття, на якій ми можемо бути присутні як споглядаюча драматичне зосередження життя на сцені та співпереживаюча через катарсис й тимчасово якщо не знеособлена, то притлумлена розгортанням чужої драми, сутність. В чому і полягає магія театру, можлива лише при відповідному рівні майстерності постановщиків.

Залишається лише висловити глибоку подяку, повагу та захоплення ініціативою Театру імені Стефана Ковальські та потребу в таких постановках, й закликати організувати гастролі театру Україною.


 

 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s